Чтение онлайн

— Це... неприємно, я знаю, але ми не можемо дозволити Галбаторіксу дізнатись про яйця».

Ерагонові все це не дуже сподобалась, та що було робити!

«Спасибі, що попередив»,— тільки й сказала Сапфіра.

Тим часом величний металевий воїн Куарок підняв з підлоги свій щит, витягнув меч, підійшов до стародавнього трону й сів на нього. Після того як воїн примостив оголене лезо собі на коліна і, прихиливши щит збоку до трону, поклав руки догори долонями на стегна, він закам’янів. Якби не танцюючі вогники його темночервоних очей, що уважно спостерігали за яйцями драконів, можна було б подумати, що це статуя.

Ерагон мимоволі здригнувсь, коли повертався спиною до трону. У цій одинокій фігурі в дальньому кінці зали було щось потойбічне. Куарок та інші Елдунарі, які залишались у сховищі, могли провести на самоті ще сотню, а може, й більше років... Ерагонові захотілося вийти звідси якомога швидше.

«Прощавайте»,— сказав він подумки.

«Прощавай, Шейдслеєре,— відповіли п’ятеро голосів.— Прощавай, Блискуча Луско. Хай вам щастить!»

Ерагон розпрямив плечі й разом із Сапфірою пройшов через Ворота Вергатоса, покидаючи Склеп Душ.

ПОВЕРНЕННЯ

Невдовзі вони вийшли з тунелю на полудневе сонячне світло, що заливало галявину перед скелею Кутіан. На душі в Ерагона було чомусь тривожно. Він почував себе так, наче забув щось важливе. Вершник спробував згадати, що саме, та нічого не спадало на думку... Одне тільки тривожне відчуття порожнечі. Що воно було? Ні, він не міг пригадати.

«Сапфіро, ти...» — почав Ерагон, але відразу ж замовк.

«Що?»

«Нічого. Просто я подумав... Та ні. Не звертай уваги, це — дрібниці».

Тим часом двері тунелю з гуркотом зачинились за ними, рядки символів над дверима поволі згасли, і зубчастий, вкритий лишайником шпиль знову перетворився на звичайний камінь.

«Ну ж бо,— сказав Умарот,— вирушайте! День уже хилиться до вечора, а до Урубейна ще летіти й летіти».

Ерагон востаннє оглянув галявину, усе ще відчуваючи, що чогось не вистачає, потім кивнув ' головою й заліз у Сапфірине сідло.

І тільки-но він затягнув ремені на ногах, як десь праворуч, між важкими гілками хвойних дерев, пролунав моторошний вереск примарного птаха. Вершник озирнувся — примари ніде не було. На обличчі Ерагона з’явилося щось схоже на посмішку. Він був радий, що відвідав Вройнгард, та ще більше радів, що покидає його. Це була погана місцина.

«Вирушаймо?» — спитала Сапфіра.

«Поїхали!» — сказав Ерагон з полегшенням.

Сапфіра змахнула крилами, стрибнула в повітря й злетіла над яблуневим гаєм, що був на іншому боці галявини. Вона швидко здіймалась угору над чашоподібною долиною, облітаючи по колу руїни Дору Ареба. Невдовзі Сапфіра вже була досить високо, щоб перелетіти через гори. Тоді вона повернула на схід і полетіла на материк, до Урубейна, залишаючи позаду руїни колись славетної твердині Вершників.

МІСТО СКОРБОТИ

Коли вардени прибули до Урубейиа, сонце стояло ще в зеніті. Голова колони зійшла на вершину узгір’я і раптом зупинилася. Роран почув попереду крики людей. Що то могло бути? Стривожений, він швиденько пробрався вперед, а коли дістався вершини, то аж завмер від подиву, так само, як і інші воїни. Попереду відкривався просто неймовірний за красою краєвид.

Узгір’я м’яко збігало вниз на кілька миль, а потім перетворювалося на широченну рівнину, помережену фермами, млинами й кам’яними маєтками, які нагадали Міцному Молоту ті, що були біля Аруфса. А ще через п’ять миль рівнина підступала до стін Урубейна.

На відміну від стін Драс-Леони, стіни столиці оточували геть усе місто. До того ж вони були вищі. Навіть звідси, здалеку, Роран бачив, що за висотою з ними не можуть зрівнятися стіни ані Драс-Леони, ані Аруфса. Судячи з усього, вони були разів у десять вищими за звичайні укріплення. Нагорі, між широкими бійницями, Міцний Молот помітив установлені через рівні проміжки балісти й катапульти.

Ця картина неабияк збентежила його. Такі пристрої буде складно знищити — їх, поза сумнівом, добре захистили від магічних атак,— тим часом із власного досвіду Роран знав, якими смертоносними можуть бути такі штуковини.

А за стінами міста химерно змішалися різні будівлі: одні з них були створені людьми, а інші, як йому здалося,— ельфами. Серед ельфійських споруд найперше впадали в око шість високих витончених веж, зведених з каменю кольору малахіту. Вони розташувалися дугою по всій території, яка, мабуть, була найстарішою частиною міста. Дві із цих веж не мали даху, а основи двох інших ховалися серед безладної купи будинків унизу.

Однак найбільшу увагу Рорана привернула не фортечна стіна чи якась будівля, а те, що більша частина міста перебувала під тінню величезного кам’яного виступу, який був понад півмилі завширшки й футів п’ятсот у товщину в найвужчому місці. Цей навіс утворив кінець широкого похилого пагорба, що простирався на кілька миль на північний схід. Нагорі стрімчастого краю виступу стояла ще одна стіна, подібна до тієї, що оточувала місто, а також кілька широких сторожових веж.

Біля дальньої стіни схожої на печеру заглибини внизу виступу стояла гігантська фортеця, прикрашена безліччю веж і парапетів. Фортеця здіймалася над усім містом так високо, що ледь не зачіпала нижню частину виступу. А ще були ворота, встановлені в передній частині фортеці: величезна зяюча печера, така широка, що крізь неї запросто могли пройти пліч-о-пліч Сапфіра й Торнак.

Усередині в Рорана все похололо. Ці ворота означали тільки одне — Шруйкан був такий величезний, що міг самотужки стерти з лиця землі всю армію варденів.

«Було б добре,— подумав Міцний Молот,— якби Ерагон і Сапфіра поквапилися. Та й ельфам не варто баритись».

З того, що він знав, випливав один висновок: мабуть, тільки ельфи зуміють встояти перед чорним драконом короля, та навіть їм буде важко його вбити.

Про все це та й про багато чого іншого думав Роран, зупинившись на вершині узгір’я. Він постояв іще трохи, а потім смикнув за вуздечку Сніговія й рушив уперед, спускаючись звивистою дорогою на рівнину. Кінь слухняно пішов услід за хазяїном.

Ясна річ, Роран міг би їхати верхи, як і належало робити капітану, але після своєї поїздки до Аруфса й назад він відчував ледь не відразу до верхової їзди.

А поки Міцний Молот ішов, він пробував зрозуміти, яким чином найкраще атакувати місто. Кам’яне гніздо, в якому перебував Урубейн, стояло на заваді нападам з боків і ззаду. Його не можна було атакувати також згори. Судячи з усього, саме тому ельфи й вирішили побудувати місто якраз тут.

«Якби ж то ми змогли як-небудь обламати навіс, тоді була б зруйнована фортеця та ще й більша частина міста,— думав Роран, хоч цей план виглядав не надто реалістично, оскільки надто вже товстелезним був камінь.— А все ж таки варто спробувати захопити стіну на вершині пагорба. Після цього ми змогли б кидати на них каміння й лити вниз киплячу олію. Та й це буде нелегко зробити. Людей поляже сила, а ці стіни... Хіба що ельфи спробували б якось із ними впоратись. Або кулли... Може, вони отримали б від цього навіть задоволення».