Чтение онлайн

«Як скажеш... Убивце Тіні...»

«Ні-ні! Не питай нічого. Думати про це небезпечно. Приходь, і там я розповім тобі все... Я не хочу, щоб про це, крий боже, дізнався хтось сторонній».

«Ясно. Тоді ми прибудемо до вас так швидко, як тільки зможемо. Але на те, щоб правильно спланувати цей візит, знадобиться трохи часу».

«Звичайно. Не сумніваюся, що ти зробиш усе як слід».

Ерагон закінчив розмову й випрямився в сідлі. На його губах грала ледь помітна посмішка — він уявляв собі вираз обличчя Блодхгарма, коли той дізнається про Елдунарі.

Нарешті, здійнявши цілий вихор, Сапфіра приземлилася у низині біля підніжжя пагорба. При тому вона добряче налякала отару овець, що паслися поруч, і ті, жалібно бекаючи, розбіглися хто куди.

Сапфіра склала крила й зиркнула вслід вівцям.

«Поки вони мене не бачать,— сказала вона й облизнулася,— ловити їх буде значно легше».

«Ясна річ. Але яка ж у цьому розвага?» — спитав Ерагон, розв’язуючи ремені на ногах.

«Розвагою ситий не будеш».

«Хіба ти голодна?» — здивувався Ерагон, бо енергія Елдунарі, за ідеєю, мала вгамовувати і спрагу, і відчуття голоду.

Сапфіра досить гучно зітхнула:

«Та ні, не дуже...»

У них іще було трохи вільного часу. Тому Ерагон спершу добряче розім’яв отерплі від тривалої нерухомості руки й ноги, а потім трохи пообідав тим, що лишилося від їхніх припасів. Попри те, що Вершник не бачив Сапфіри, він добре знав, що дракон розлігся на всю довжину прямо біля нього. Його присутність виказувало тільки якесь неясне відчуття, що на зім’ятих стеблинках трави, нагадуючи западину незвичайної форми, лежить щось дуже-дуже велике. Не знати чому, Вершникові стало весело.

Попоївши, він оглянув поглядом привітні поля, що оточували пагорб. Легенькі подуви вітру ворушили стебла пшениці та ячменю. Поля були розділені складеними з каменю довгими низькими стінами.

«Мабуть,— подумав Ерагон,— місцеві фермери витратили сотні років на те, щоб викопати з-під землі таку силу-силенну каміння».

Та не встиг він про це подумати, як перед ним зринув один зі спогадів драконів. Тепер Вершник точно знав, скільки років було цим кам’яним стінам. Вони були зведені ще в той час, коли люди прийшли жити на руїни Іліреї після перемоги ельфів над військом короля Паланкара. Ерагон бачив усе так, ніби сам був там, між тими чоловіками, жінками й дітьми, які йшли через нещодавно оброблені поля й несли знайдене каміння до того місця, де мали бути стіни.

За деякий час цей яскравий спогад почав поволі згасати й Вершник відкрив свій розум для того розмаїття енергії, яке буяло навколо нього. Він уважно прислухався до думок мишей у траві, черв’яків у землі й птахів, які пролітали високо в небі над його головою. Робити це було досить ризиковано, бо Ерагон міг виказати свою присутність будь-якому ворожому заклинателеві, вле він вважав за краще знати, хто перебуває поблизу, так, щоб жодна душа не змогла напасти на них зненацька.

Саме тому Вершник відчув наближення Арії, Блодхгарма й королеви Ісланзаді. Принаймні, коли їхні тіні ковзнули до нього від західного боку пагорба, це не стало жодною несподіванкою.

Повітрям, немов по воді, пройшли легкі брижі, а слідом за ними перед Вершником зринуло троє ельфів. Попереду, як завжди велична, стояла королева Ісланзаді. Вона була одягнена в золотий корсет із лускатої броні, на голові мала прикрашений коштовним камінням шолом, а на плечах — червоний плащ з білою облямівкою. Довгий тонкий меч висів на її вузькій талії. В одній руці вона тримала спис з білим наконечником, а в іншій — щит у формі березового листка.

На Арії теж були вишукані обладунки. Свій звичайний темний одяг вона змінила на корсет, такий самий, як і в матері, тільки що в Арії він був не золотий, а зі звичайної сірої сталі. Шолом на її голові прикрашали вирізьблений орнамент біля брів і носової стрілки, а також пара стилізованих орлиних крил, загнутих назад від скронь. Порівняно з осяйною Ісланзаді Арія виглядала похмуро, але від цього ще більш загрозливо. Мати й донька були, наче пара ретельно підібраних клинків, один з яких призначався для показу, а другий — для битви.

Як і обидві жінки, Блодхгарм мав на собі сорочку з лускатої броні, хоч його голова була непокрита. Зброї в нього також не було, якщо не брати до уваги невеликого ножа на поясі.

— Покажи себе, Ерагоне, Убивце Тіні,— мовила Ісланзаді, дивлячись прямо на те місце, де стояв Вершник.

Ерагон розвіяв закляття, яке приховувало їх із Сапфірою, і ґречно вклонився ельфійській королеві.

Вона пробігла по ньому дуже уважним поглядом, вивчаючи так, ніби перед нею був виставлений на продаж кінь-ваговоз. Та, на відміну від колишніх зустрічей, Вершник витримав її погляд без жодних видимих зусиль.

— А ти став значно досвідченіший, Убивце Тіні,— трохи помовчавши, сказала королева.

Ерагон іще раз поштиво вклонився.

— Дякую, ваша величносте,— звук голосу Ісланзаді, як завжди, сповнив його душу трепетом. Здавалося, ніби той голос був піснею, зітканою з магії та музики, а кожне слово лунало, мов узяте з рядка епічної поеми.— Чути цей комплімент із вуст такої мудрої й прекрасної людини, як ви, важить для мене надто багато.

Ісланзаді засміялася, показавши довгі зуби, а пагорб і поля ніби задзвеніли її сміхом.

— Твоє красномовство так само зросло! Аріє, ти не казала мені, що він так чудово говорить.

— Він іще тільки вчиться,— легко всміхнулася Арія, а потім, звертаючись до Ерагона, сказала: — Мені дуже приємно бачити, що ти повернувся живий і здоровий.

Тим часом ельфи засипали його, Сапфіру та Глаедра численними питаннями. Утім усі троє відмовчувалися, чекаючи на прихід інших. Зрештою, Ерагонові здавалося, що ельфи й так якось відчувають присутність Елдунарі. Недаром же вони час від часу непомітно кидали погляди вбік серця сердець.

Невдовзі до них прибув Орик. Він під’їхав з півдня на кудлатому поні, який був увесь у піні й важко дихав.

— Привіт, Ерагоне! Привіт, Сапфіро! — закричав король гномів, піднявши вгору кулак. Він скотився зі свого сумного скакуна на землю, тупнув ногою й згріб Ерагона в міцні обійми, плескаючи його по спині. Потім Орик підбіг до Сапфіри й потер їй ніс, так, що вона мало не почала мурчати.

— А де твоя охорона? — здивовано спитав Ерагон. Орик махнув рукою кудись назад.

— Там. Плетуть собі коси в бородах біля ферми за милю на захід звідси. Маю сказати, що жоден з них, звісно, не в захваті від цього заняття... Ні-ні, я довіряю їм усім без винятку, бо вони з мого клану, але Блодхгарм сказав, що ліпше прийти самому. От я й прийшов сам. А тепер скажи мені, навіщо всі ці секрети? Ти щось знайшов на Вройнгарді?

— Зачекай трішки, поки прибудуть інші, і про все дізнаєшся,— відповів Ерагон.— А зараз скажу тільки те, що я щасливий знову бачити тебе,— і Вершник поплескав Орика по плечу.

Трохи пізніше прибув Роран. Він прийшов пішки, вигляд у нього був грізний і заклопотаний. Вітаючись, він міцно потис Ерагонові руку, а потім відвів його вбік.

— Можеш зробити так, щоб вони нас не чули? — спитав Роран, кивнувши вбік Орика й ельфів.

Кілька секунд Ерагон бубонів заклинання, яке захищає від чужих вух. Крім того, він закрив свій розум від Глаедра й інших Елдунарі. Тепер його могла чути тільки Сапфіра.