Чтение онлайн

Придивившись, Міцний Молот упізнав ту саму ельфійку, з якою розмовляв за стінами міста. Заляпана кров’ю, вона різко відстрибнула вбік і вмить порішила ще кількох ворогів, перш ніж Роран устиг їй подякувати.

Бачивши ельфів у бою, Роран змушений був визнати, що кожен із них вартий щонайменше п’ятьох людей, та й то, коли не брати до уваги ельфійське володіння магією. Тим часом ургали виглядали якось пасивно й, здавалося, просто не хотіли заважати. Особливо куллам. А ті, у свою чергу, так захопилися боєм, що невдовзі перестали розрізняти чужих і своїх. Це було особливо небезпечно з огляду на їхні розміри. Краєм ока Роран помітив, як один із них розчавив свого ж таки солдата, котрий опинився між стіною та його велетенською лапою. А ще за мить хтось із куллів зніс своєму ж таки воїну голову необережним рухом щита, навіть не помітивши того.

Бій тривав іще кілька хвилин, аж доки всі ворожі солдати не полягли замертво. Витираючи піт із чола, Роран глянув у протилежний кінець вулиці й побачив, як рештки розбитого ними загону розбігаються між будинками, щоб приєднатися до інших частин армії Галбаторікса. Повагавшись якусь мить, він вирішив не переслідувати їх, бо основна битва точилася десь на окраїнах міста, а він неодмінно хотів атакувати ворога з тилу.

— Сюди! — скомандував Роран, поклавши молот собі на плече й рушаючи вулицею вниз.

Якраз у цю мить в обід його щита вдарила стріла. Міцний Молот глянув угору — по найближчому з дахів ковзнула підозріла постать. Щоб зайвий раз не наражатися на небезпеку, Роран пірнув у вузькі переходи поміж будинками. За якийсь час він уже був на майдані перед головними воротами Урубейна. І тут ватажок варденського загону ошелешено завмер, не уявляючи, що робити далі.

Обидві армії змішалися так, що несила було відрізнити, де чиї шеренги, або хоча б зрозуміти, де чий авангард. Малинові обладунки варденів майоріли по всьому майдану — часом це були поодинокі воїни, часом невеличкі групи. Сама ж битва, ніби велетенська калюжа, розтеклася в прилеглі вулиці та провулки. Найбільше Рорана здивували коти — не коти-перевертні, а звичайнісінькі коти, які сновигали по майдану невеличкими купками й нападали на ворогів з такою люттю, якої годі було чекати від цих мирних і лагідних на вигляд тварин. Невдовзі Міцний Молот збагнув, що ті діють за наказом своїх братів — котів-перевертнів. А в центрі майдану гарцював на бойовому коні лорд Барст. Його нагрудник відбивав заграву палаючих поблизу будинків. Сам старий вправно вимахував своєю булавою, вражаючи за кожним ударом щонайменше одного вардена. Стріли, спрямовані в нього, танули у жовтогарячих спалахах полум’я, а мечі та списи відскакували назад, ніби після удару об найміцніший граніт. Навіть могутні ургали не могли вибити його із сідла. У цю мить лорд Барст опинився за спиною в одного з куллів і легким рухом розколов йому голову, ніби шкаралупу яйця.

«Звідки в нього така сила? — здивовано подумав Роран.— Очевидно, магія, але ж магія повинна мати якесь джерело».

Міцний Молот уважно придивився до булави й панцира Барста — ні там, ні там каменів не було, а Галбаторікс навряд чи зважився б дистанційно підтримувати лорда енергією. Роран добре пам’ятав розмову з Ерагоном, котра відбулася напередодні того, як вони врятували Катріну в Хелгрінді. Тоді Ерагон казав, що людське тіло, ба навіть тіло Вершника, майже неможливо змінити так, щоб воно зрівнялося за міцністю й спритністю з тілом ельфа. З огляду на почуте, усе те, що дракони зробили з Ерагоном під час Кривавої Клятви, виглядало ще дивніше. Тож Роран знову замислився над тим, де може бути сховане джерело надприродної сили Барста.

Лорд тим часом натягнув вудила свого коня й змусив того круто розвернутися. Вогонь заграви зблиснув на його металевому нагруднику й засліпив Міцному Молоту очі. «А чого це в нього такий великий живіт? — подумав Роран.— Хто-хто, а цей чолов’яга ніколи не втрачав форми. Та й Галбаторікс навряд чи кинув би на захист Урубейна пузаня. Може, у нього там Елдунарі?»

За якусь мить земля задвигтіла й вулицю розітнула велетенська темна розщелина. Вона виникла якраз під конем Барста, але той продовжував висіти в повітрі, наче його копита й досі міцно стояли на землі. Довкола лорда Барста замерехтіло барвисте кільце, яке нагадувало ореол із пошматованої веселки. Від нього розтікалися хвилі тепла й холоду, а з розщелини почала виповзати крига, що мала ось-ось узяти у свої холодні кайдани ноги Барстового скакуна. Та якою б потужною не була ця крижана стихія, у неї все одно нічого не виходило — здавалося, на вершника та його коня магія взагалі не діє.

Барст знову смикнув повіддя й спрямував скакуна до купки ельфів, які стояли під стіною найближчого будинку й співали щось прадавньою мовою. «Мабуть, та розщелина — справа їхніх рук»,— подумав Роран. А над ельфами вже зависла нищівна булава лорда Барста. Ті кинулися врозтіч, але все було марно. Лорд легко наздоганяв їх — ельфійські щити під ударами Барстової булави розліталися вдрузки, а їхні кістки ламались так легко, ніби були пташиними.

«Куди ж зник ельфійський захист? — нетямився від подиву Роран.— Невже вони не можуть його зупинити? Адже лорд — звичайна людина і з ним усього одне Елдунарі».

За кілька ярдів від Рорана в море знеможених боротьбою тіл несподівано врізалась величезна кругла каменюка. Вона залишила по собі липкий червоний слід і гупнула в стіну одного з будинків, розтрощивши статуї перед входом.

Роран нагнувся й брудно вилаявся, намагаючись зрозуміти, Звідки та каменюка прилетіла. Новина була невтішна — солдатам Галбаторікса вдалося відвоювати кілька катапульт на міській стіні.

«Вони руйнують власне місто,— з жахом подумав Міцний Молот.— Вони стріляють у своїх людей...»

Почуття люті змішалося з почуттям невимовної огиди, тож він поспішив відвернутися від майдану й швидко окинув поглядом центральну частину міста.

— Ми тут нічим не допоможемо! — вигукнув Роран, звертаючись до свого загону.— Залиште Барста іншим! Гайда за мною, візьмемо он ту вулицю!

Юнак не став чекати на відповідь своїх підлеглих, а миттю розвернувся й рушив уперед. За його спиною знову залунали розпачливі крики — це ще одна каменюка врізалася в шеренгу бійців.

Вулиця, на яку прямував Міцний Молот, аж кишіла ворогами. Зі своїх там залишилося всього кілька ельфів і котів-перевертнів, та й тих солдати Імперії міцно притисли до крамниці капелюшника. Коти відбивались, як уміли, а ельфи пустили в хід магію — зібравшись докупи, вони несподівано щось вигукнули, і добрий десяток воїнів Галбаторікса замертво впали на землю.

Роран втратив самовладання й оскаженіло кинувся в бій. Перестрибнувши через мертве тіло, він опустив свій молот на шолом чоловіка, який опинився до нього спиною. Другий солдат полетів шкереберть після потужного штурхана щитом, а третій помер, навіть не скрикнувши, від блискавичного удару молотом у шию.

Тієї ж миті позаду Рорана пролунав до болю знайомий звук — у чиєсь тіло зі свистом увійшов спис. Міцний Молот озирнувся й побачив Делвіна. Той стояв на колінах, тримаючись за плече. Це змусило ватажка орудувати молотом іще швидше. Делвін тим часом сяк-так звівся на ноги й хотів продовжувати бій.

— Відступай! — наказав йому Роран.

— Ні! — люто вишкірившись, прогарчав Делвін.

— Назад, сто чортів тобі в пельку! Це наказ! Воїн роздратовано вигукнув якийсь прокльон, проте підкорився. На його місце став Хорст. Руки й ноги коваля вкривало безліч порізів, та загалом вони були неглибокі, тож не заважали продовжувати бій.

Ухилившись від ворожого меча, Міцний Молот зробив випад уперед, аж раптом за його спиною щось зловісно шурхнуло... Мить — і в вухах загуркотів справжній грім, а потім земля закружляла в химерному танці й усе поглинула темрява.

Перше, що відчув Роран, прийшовши до тями,— пульсуючий біль у голові. Він побачив над собою яскраве погоже небо й різкі чорні обриси якоїсь невідомої скелі. Безсило застогнавши, він усе ж таки змусив себе підвестись. Неподалік височіла міська стіна, а поруч із ним лежала велетенська закривавлена каменюка. Щита й молота ніде не було...

Роран почав безпорадно нишпорити навкруги, сподіваючись знайти свою зброю, але тут його помітив невеличкий загін із п’яти солдатів Імперії. Вороги підтюпцем кинулись до нього, а один із них, різко зупинившись, запустив йому в груди свого списа. Спис влучив у ціль і відкинув Рорана до стіни, хоч якимось дивом і не пробив йому шкіру.