Чтение онлайн

— Як би там не було,— озвалась Арія,— це не робота Галбаторікса. Це наша робота...

Ерагон здивовано звів брови.

— Наша? Невже цей спис зробили вардени?

— Ні, не вардени. Його зробили ельфи.

— Але ж...— юнак примовк, намагаючись знайти хоч якесь пояснення — Жоден ельф не стане працювати на Галбаторікса. Для них це гірше за смерть...

— Боюся, Галбатсрікс тут ні до чого... Навряд чи він довірив би цю рідкісну й потужну зброю тому, хто не зможе її вберегти. Повірте, на всю Алагезію ми останні, у чиїх руках Галбаторікс хотів би побачити це знаряддя вбивства.

— Чому?

— Бо це Дотдасрт, Ерагоне...— сказав Блодхгарм низьким владним голосом.

— Його ще називають Ніермен та Орхідея,— пояснила Арія й показала на викарбувані на лезі письмена.

Ерагон придивився уважніше й справді розпізнав прикметні риси ельфійського письма, заокруглені літери якого спліталися між собою.

— Дотдаерт?

Арія й Блодхгарм здивовано зиркнули на Ерагона. Той почервонів від сорому, відчуваючи себе неуком. Ніде правди діти, поруч із ельфами, які десятки років вчилися в найвидатніших учених своєї раси, почуватися розумником було не так уже й легко. Щодо Ерагона, то дядько Герроу навіть не навчив його букв, вважаючи їх цілковитою дурницею.

— В Елесмері мене вчили читати ельфійською тільки трішки. То що, цей спис було зроблено в добу занепаду Вершників, щоб боротися ним проти Галбаторікса й клятвопорушників? Блодхгарм заперечно похитав головою.

— Ніермен значно старший за них.

— Дотдаерт,— пояснила Арія,— був породжений страхом і ненавистю, що панували в останні роки ельфійської війни проти драконів. Наші найкращі ковалі та маги виготовили його з дивовижного матеріалу, секрет якого тепер утрачено, власне, як і секрет магії, котрою він був заряджений. Усього таких списів було дванадцять, і свої назви вони отримали від квітів, хоч наша раса виготовила їх, щоб знищити драконів.

Ерагон аж здригнувся, глянувши на лискуче лезо списа.

— То ними вбивали драконів?

— Очевидці кажуть, що кров драконів лилася з неба, як той літній дощ...

Сапфіра голосно зашипіла. Юнак глянув на неї і краєм ока помітив, що вардени й досі продовжують тримати позиції під вежею, очевидно, чекаючи на їхню із Сапфірою підтримку, щоб продовжити атаку.

— Ми гадали, що всі Дотдаерти давно вже знищені,— сказав Блодхгарм,— та, як бачиш, помилялися. Мабуть, Ніермен потрапив до рук родини Валдгрейв і вони переховували його тут, у Белатоні. А коли ми увірвалися через стіну, лорд Брэдбери наказав дістати магічний спис зі сховку, щоб зупинити тебе й Сапфіру. Так чи ні, але Галбаторікс оскаженіє від люті, коли дізнається, що Брэдбери спробував тебе вбити.

Попри те що Ерагонові слід було пильнувати, цікавість не дозволяла йому покинути цю небезпечну місцину.

«Хай йому грець, цьому Дотдаерту,— думав він.— Та я все одно не розумію, чому Галбаторікс так боїться, що він опиниться в наших руках». Ерагон іще раз підійшов до магічної зброї.

— Значить, Ніермен іще небезпечніший, ніж Бріз...— в останню мить юнак вирішив не вимовляти назву свого меча,— ...ніж мій меч?

Цього разу йому відповіла Арія:

— Його не можна знищити якимось звичним способом,— пояснила ельфійка.— Не можна спопелити вогнем. Та й магія на нього майже не діє, ти ж сам бачив. Дотдаерт не боїться магії драконів і Вершників. Тож якою б сильною магією Галбаторікс не захистив себе і свого Шруйкана, спис усе одно пройде крізь нього, як крізь повітря.

Аж тепер Ерагон збагнув, у чому річ.

— Нам треба...— радісно вигукнув він. Та в цю мить його голос несподівано заглушив чийсь пронизливий крик, змішаний з ударами й скреготом, так, ніби хтось шкрябав металом по камінню. Ерагон затулив вуха руками й озирнувся, намагаючись знайти джерело цього неймовірного шарварку. Сапфіра й собі звела голову — навіть крізь оглушливий шум було чути її болісний стогін.

Юнак кілька разів пробіг поглядом по внутрішньому двору й нарешті помітив стовп пилюки, що здіймався вздовж невеличкої тріщини, яка утворилася під чорною дірою вікна, там, де Блодхгарм порішив мага. Шум ставав дедалі сильніший, та Ерагон усе-таки наважився прибрати руку від вуха й показати нею вбік тріщини.

— Глянь! — гукнув він до Арії.

Та кивнула у відповідь, й Ерагон знову затулив вухо. Шум стих так само раптово, як і з’явився. Перечекавши ще хвильку, юнак повільно опустив руки. Він мало не шкодував, що має аж такий чутливий слух. Аж раптом вежа здригнулась. Щілина виросла до кількох футів і стрімко-стрімко поповзла вгору по стіні. Вона ніби блискавкою розколола велетенську брилу, вмуровану над брамою. Замок загрозливо затріщав. Більша частина його відкололась і почала повільно падати.

— Тікайте! — закричав Ерагон, хоч вардени вже й так кинулися тікати з-під стіни, що стрімко хилилася до землі. Юнак тим часом намагався розгледіти серед них Рорана. Врешті-решт він його помітив. Той опинився в пастці й сипав прокльонами, хоч слова тонули в загальному шарварку. Іще мить — і поруч із ним упало кілька велетенських уламків. Рорана відкинуло назад, та він усе ж таки знайшов у собі сили, щоб скочити на ноги, їхні очі зустрілися. Погляд Рорана був сповнений жаху. Він ніби змирився з тим, що вибратися звідси йому вже не вдасться.

Роран гірко посміхнувся — і в цю мить стіна накрила його.

МОЛОТ ПАДАЄ

Ні! — крикнув Ерагон, коли стіна головної вежі з оглушливим тріском упала, поховавши під уламками Рорана й іще п’ятьох солдатів.

Внутрішній двір поринув у сіру хмару пилюки. Юнак крикнув так гучно, що зірвав собі голос. Він почав задихатися, а в роті відчув смак крові.

— Ваетна...— прохрипів Ерагон, змахнувши рукою. Густий сірий стовп пилюки вмить розвіявся, ніби за наказом. Думаючи тільки про Рорана, Ерагон навіть не помітив, яку силу вклав у закляття.

«Ні, ні, ні!.. Роран не може померти... Не може, не може!..» — повторював він так, ніби слова могли щось змінити. І з кожним разом вони все більше її більше нагадували молитву.

Арія й решта варденів стояли поруч. Вони теж задихалися від кашлю й намагалися протерти очі. Уламки стіни розлетілися по всьому двору, і кілька кімнат на другому та третьому поверхах, зокрема й ту, де в жахливий спосіб розпрощався з життям маг, можна було розгледіти до найменших дрібниць. При яскравому сонячному світлі вцілілі меблі виглядали якось гнітюче й занедбано. Тимчасом углиб вежі, штовхаючись і панікуючи, відступали озброєні арбалетами ворожі солдати.

Ерагон пильно глянув на уламки — ті важили сотні фунтів, якщо не більше. Сапфіра й ельфи могли б об’єднати свою енергію, щоб спробувати зрушити їх із місця, та це, мабуть, виснажило б їх ледь не до смерті. А крім того, довелося б витратити дуже багато часу.

Якоїсь миті Ерагон згадав про Глаедра — золотий дракон мав достатньо сили, щоб підняти всі ці уламки, але знов-таки — часу було обмаль. Тим паче, юнак чудово розумів, що з драконом навряд чи вдасться навіть поговорити, а на те, щоб умовити його визволити Рорана й решту воїнів, марно й сподіватися.