Чтение онлайн

— Мене не цікавить, про що ви думали-гадали. У сьомому пункті Статуту сказано, що особи, які…

— Але ж я не… контрабандист і контрабандою не займаюсь. Розумієте, пане митнику, я звичайнісінький турист. — Стоунс поліз був у машину часу по посвідчення, яке йому видали чотири роки тому в туристичному бюро, однак Вейскор підвищив голос:

— Ану вилазь! Зараз ми твою посудину переглянемо. Золото, діаманти, бивні, прикраси є? Кажи краще одразу, бо ми, знаєш, базікати не любимо. Ще один турист знайшовся…

— Я сказав правду. Он на стіні моє посвідчення туриста в часі. — Стоунс хитнув головою у бік невеличкої голубенької книжечки.

— Бачу, що турист, — неспішно вів своєї Вейскор. — Коли все, що ти пояснив, правда, то тільки штраф заплатиш та позбавимо на рік права користуватися машиною часу… Десять тисяч…

— Дорогий пане митнику! — перебив його Стоунс. — А може, якось домовимось? Де я візьму вам таку суму? — благально говорив Том, розводячи руками, а в самого аж серце закалатало. Ні, не десять тисяч лякали його. Все то дріб’язок, а от коли позбавлять прав, тоді все пропало…

— Не мені потрібні гроші. Не мені. — Митник спідлоба суворо зиркнув на Стоунса. — Вони підуть на утримання Периметра.

— А може, домовимось? — улесливо проказав Стоунс, чухаючи потилицю. — У мене приблизно тисяч вісім-дев’ять, — його вигляд нічим не виказував того, що він збрехав. — Ну, може, трохи більше. Я б з рук в руки, і розійшлись би. Га?..

— Ні! — вперто вів своєї Вейскор, усе ще тримаючи палець на гачку автомата.

— Я привезу ще. Скільки треба? — спитав Стоунс, додавшись уперед. — Скільки?

— Не вийде, М-28. Давай свої документи сюди і мерщій вилазь.

— Подумайте, пане митнику. Скільки грошей заробите! Навіть двадцять дам.

— Кажу вилазь, а то продірявлю твою бляшанку і тебе, — погрозливо прогув Вейскор і повів дулом автомата.

— Двадцять даю, пане!

— Тридцять. Але твою машину часу ми все одно оглянемо. Чув? Тільки до журналу пригод не записуватимемо. Коли ж хоч трохи контрабанди, хоч грам золота знайдемо, то так і знай — відвезуть тебе мої хлопці куди треба.

— О, будь ласка! Я без контрабанди, — повеселішав Стоунс. — Ось мої документи. — Стоунс зістрибнув на асфальт, дістав з бічної кишені посвідчення, що він може користуватися машиною часу. — Будь ласка, — повторив він і вправним рухом кинув собі в рот сигарету, затиснув її зубами. — Дозвольте прикурити, сірники забув, а запальничка зіпсувалась. От і мучуся, — збрехав Стоунс, аби відвернути Вейскора від його прямих обов’язків. Одначе старший митник був невблаганний.

За півтори години, що тривав обшук, його помічники обнишпорили всю машину часу. Не залишили без уваги жодної шпарки. Нарешті вони вийшли з неї з важкою поклажею.

— А це що? — суворо запитав Вейскор, коли до будки перегляду занесли величезний ящик і кілька бобін із магнітофонними стрічками.

— Магнітофони, — збрехав Стоунс, не кліпнувши й оком.

— Магнітофони? — здивувався Вейскор. — А нащо вони тут, у міжчасовикові? — Стоунса знову вкололи очиці Вейскора, який сидів, розвалившись у кріслі, і, здавалось, дрімав.

— Я… Розумієте… Люди зараз колекціонують усе. Хто — поштові марки, хто — запальнички чи сірникові етикетки. Дехто збирає навіть справжні літаки. Я ж колекціоную голоси відомих людей, які жили в далекому й близькому минулому. На це, наскільки мені відомо, заборони немає, — почав був пояснювати Стоунс, однак його знову безцеремонно обірвав митник:

— Подивимось, послухаємо.

— О, будь ласка. До ваших послуг, пане митнику, оці два магнітофони и всі п’ятнадцять бобін, які зараз при мені. Вдома ще зо два десятки є. Послухайте. Це вельми цікаво. Ось, наприклад, Геродот — Стоунс узяв зі стосу одну бобіну і подав її Вейскору. — Він читає свою “Історію” напам’ять.

— Ну що, почнемо з Геродота? — спитав один п служників Периметра у Вейскора, і, коли той ствердно махнув своєю гарбузоподібною головою, підійшов до столу, де тільки-но прилаштували магнітофони, й поставив бобіну. Натиснув кнопку. У тиші будки залунав хриплуватий голос.

— Але ж ми не знаємо, про що старий говорить. Може, про щось заборонене? — звернувся до Вейскора довгов’язий, з невеличкою рудою борідкою і чіпкими очицями служник.

— Зараз, зараз. У мене є тлумач. Ось, — Стоунс натиснув синю клавішу. Залунав голос машини-перекладача:

— Пункт п’ятий книги четвертої. З розповідей скіфів, народ їхній — наймолодший від усіх. А почався він так. Першим мешканцем цієї, тоді ще безлюдної, країни була людина на ім’я Таргитай…

— А тут хто? — зацікавлено спитав один із служників, що тісним півколом оточили Вейскора і Стоунса.

— Там на кришці написано. — Стоунс підхопився зі стільця і підійшов до столика — А… Це Данте Аліг’єрі, — сказав він по хвилі, подаючи бороданеві напівпорожню бобіну. — Він читає свою “Божественну комедію”. Звідки почнемо?

— З початку, — промимрив Вейскор. — Не часто нам доводиться мати справу з таким туристом-диваком та чути голос Данте Аліг’єрі.

— Ясно, з початку, — повторив рудий, переставляючи бобіну. Все той же правильний голос машини почав:

— Одвічне сяєво того, хто водить

— Досить, досить… А що там ще є? — поцікавився тепер уже Вейскор.

— На отій он бобіні, третій згори, голос фараона Тутанхамона, а ще є голоси ассірійської цариці Семіраміди, Наполеона, письменника Конан Дойля. Отут, — Стоунс підняв бобіну, — голос творця першої в світі поштової марки Роуланда Хілла… Це цікаво — збирати голоси видатних людей. Зустрічаєшся з людиною в минулому, просиш розповісти щось…

— Годі базікати! — обірвав Стоунса митник. — Забирай свої магнітофони і геть звідси під три чорти! — гримнув він, підводячись і ставлячи в піраміду автомат. — Знайшов, що колекціонувати…

Та не встиг Вейскор договорити, як на невеличкому пульті заблимала червона лампочка.

— Постривай, я зараз, — кинув митник, вже на ходу застібаючи кітель і хапаючи автомат. — Нехай йому грець, знову порушник! Четвертий за зміну, так що не ти один… А за боржок не забудь! Ясно? — кинув Вейскор, вибігаючи на майдан.