Чтение онлайн

Лікі роздратовано виплюнув згаслу сигарету.

— Скільки у нас іще є часу?

— Три години з гаком, — зиркнувши на годинник, відповів Вінкінс і, солодко позіхаючи, ліг горілиць.

— А якщо точніше? — нетерпляче перепитав Лікі.

— Три години й сорок одна хвилина.

— Вставай. Розлігся наче вдома… Ходімо ще пошукаємо.

— Нащо, Лікі? Ось його міжчасовик. Стоунс сам прийде, побачиш. Не лишатися ж йому вічно тут, у далекому минулому, — лінькувато поворухнув рукою Вінкінс і блаженно примружив очі.

— Не прийде. Не такий він. Через три години сорок хвилин нам треба повертатись додому. Так розраховано нашу машину часу. У нього ж не машина, а звір. Може пробути в минулому добу, дві, місяць, рік… Стоунс — міцний горішок. Він може утнути таку штучку, що свиснеш від подиву, йому б тільки урвати ще кілька тисяч доларів. Заради наживи він і мене, і тебе продасть з манатками! — Лікі зняв окуляри, примружився, протер скельця хусточкою, знову надів. — Він у дев’ятьох випадках з десяти вийде сухим із води…

— Ну то й що? — Вінкінс не дав договорити Лікі і стенув плечима. — Кожен заробляє свої гроші так, як уміє.

— І ти туди ж? — Лікі осудливо подивився крізь зелені скельця окулярів на Вінкінса, який жував довгу травинку.

— У мене ще досвіду мало. Як набуду, то, може, і я. Невже я гірший за інших? А гроші… Гроші, Лікі, не пахнуть, хоч як їх заробиш. — Вінкінс знову потер долонею руду, не голену ще з учорашнього ранку бороду. — А втім… — повів далі, та Лікі досить грубо обірвав його:

— Ходімо краще шукати. От і будуть тобі гроші…

— Ходімо, — зітхнув Вінкінс, неохоче підводячись.

Вечоріло, і Стоунс заквапився. Будь-що треба дістатися до своєї машини часу ще завидна. Він раз у раз поглядав то на годинник, то на сонце, яке, здавалось, дуже швидко котиться до обрію.

У незайманому лісі щось тривожно шурхотіло, розлогі дерева стали схожі на велетнів-привидів, а гілки ліани скидались на гадюк, удавів. Уже кілька разів попереду нього пробігали якісь тварини, а вгорі, у лапатому верховітті, дико горлав невідомий юнакові нічний птах, що, напевне, збирався на полювання…

— Нарешті, — зрадів Стоунс, побачивши знайому галявину. — Все ж таки не підвела мене інтуїція, йшов правильно. І майже не користувався компасом.

Стоунс підійшов до машини часу, яка самотньо стояла, прикидана гіллям із уже прив’ялим листям, і посміхнувся. “Ось як я вас, Лікі і Вінкінсе, обвів довкруж пальця. Полагоджу міжчасовик — і додому”. — Юнак ніжно погладив долонею машину, тепер, уже не поспішаючи, розставив застережні сигнальні передавачі, ретельно з’єднав обриви проводів, вліз у середину машини часу. На вузькому кріслі побачив складену вчетверо записку.

— Це від них. Що ж вони там надряпали? — пробурмотів Том і розгорнув нерівно вирваний з блокнота аркушик. — Ну, нічого, я покладу цю писульку в твоєму кабінеті, Лікі. За день до твого прибуття. Це вам буде ще один сюрприз від мене. — Стоунс прочитав нашвидкуруч написаного листа:

“Ми знайшли твою машину часу, Стоунсе, Як тільки прибудеш додому, про всі твої подорожі в заборонену зону буде відомо в префектурі…”

“Гм, — посміхнувся Стоунс. — Хай, у мене буде алібі. За день до вашого повернення, дорогенькі, я вже мирно відпочиватиму вдома на своєму диванчику. А ввечері гулятиму у префекта поліції сера Адамса на Іменинах. На скільки б діб не затримався тут, у минулому. Отак! Я вас виведу на чисту воду! Заплатите дві-три тисячі штрафу за брехню і… Що ви там надряпали далі? — Стоунс клацнув вимикачем, бо на галявині вже потемнішало, і при світлі аварійної лампочки, що горіла у машині часу під прозорою стелею, дочитав:

“Тебе оштрафують за подорож у заборонене місце, бо ж ти був у першому віці до н.е., заберуть машину часу і конфіскують на користь префектури твій вклад у банку, якщо ти не працюватимеш на нас. Вважай, що так воно й станеться, бо ми тричі попереджали тебе. Четвертого попередження не буде. Лікі, Вінкінс”.

Стоунсу закортіло подерти записку на клапті, розправитися з нею, мов із заклятим ворогом, але, пригадавши свій попередній намір — покласти її на столі в кабінеті Лікі, — він не поспішаючи згорнув папірець вчетверо і вдоволено випростав натруджені ноги. “А за попередження, дорогенькі, дякую. Віддавати ж сімдесят п’ять процентів улову, ні, не на такого напали, панове! Я вас іще приголомшу. Так і знайте! Прибуду додому на двадцять три години п’ятдесят сім хвилин раніше від вас. А то сімдесят п’ять процентів! Гм…” — Стоунс поклав у запасничок пістолет і вже через три хвилини мирно спав сном людини, яка повністю виконала свою важку справу. Він знав, що прокинеться рівно через три години, бо це вже увійшло в його правило — перед довгою дорогою добре відпочити.

Але прокинувся Стоунс набагато раніше. Якась тривожна думка і вві сні не давала йому спокою. Нарешті згадав: запобіжники. У шухляді з запасними частинами їх не було. Що ж робити? Як тепер дістатись додому? “Запобіжники псувались двічі, і я міняв їх, — гарячково міркував Том. — Більше немає. А на одному двигуні я далеко не доберусь. У машини часу не вистачить енергії подолати кільканадцять століть… Що ж робити? Був би підходящий дротик, щоб поставити замість запобіжника і…І можна летіти куди завгодно”.

Стоунс рвучко встав з крісла, однак його запал швидко минув, бо в шухляді потрібного дротика не виявилося.

— Ну, де його знайти? Де?

Стоунса охопив жах, і він схлипнув:

— Допоможіть же мені! Хоч хто-небудь…

Юнак знав, що ніхто йому тут не допоможе, однак знову, тепер вже у розпачі, прокричав:

— Допоможіть! Має ж мені хтось подати руку допомоги. Чи, може, вмирати мені тут одному? Але ж я ще потрібен суспільству!

Враз мов з небуття хтось проказав:

— Я допоможу тобі, Стоунсе.

Тут сталося несподіване. Погано припасована праворуч інструментальна шухляда впала просто на ногу Стоунсові. З шухляди на підлогу випав моток дроту потрібної товщини.

— Спасибі тобі, невідомий, — промимрив Стоунс, заплющивши очі і кривлячись від болю. — Але можна було б допомогти і не в такий спосіб. Мало не покалічи… — Стоунс затнувся. — Одне слово, спасибі!

— Нема за що, — враз відповів хтось. — Послуга за послугу. Ти тримаєш потрібний дріт, але його в тебе немає. То тільки імітація… Поки не допоможеш мені, не зможеш повернутись додому…

Моток дроту, що його чіпко тримав у руці Том, несподівано зник, шухляда знову неспішно повернулась з підлоги машини часу на своє місце. Нога вже не боліла.

Стоунс стояв і ошелешено дивився перед собою. “Що за нісенітниця? — думав він. — Такого ж не може бути! Невже я з’їхав з глузду? Оця зустріч невідомо з ким… — Стоунс дочвалав до крісла і зморено сів у нього. — А може, я ще сплю? — Він хмикнув. — Я ж лягав спочити”. — Стоунс щосили вщипнув себе за руку і мало не скрикнув від болю.