Чтение онлайн

З цими словами Роман залишив крамницю…

Наступної суботи, у переддень Провідної неділі, або ж інакше Томиної, в церкві відбулася панахида за Томою Білецьким. А наступного дня у Львові на Личаківському цвинтарі відслужили щорічну панахиду за жертвами Талергофа. Серед тих, хто зібрався перед хрестом, поставленим на символічній могилі, ніхто не згадав того, хто пробув у концтаборі від першого до останнього дня, – поминали всіх тих, хто згинув тоді й помер після, а про смерть Томи Білецького не було відомо нікому…

У понеділок Марія зазбиралася в дорогу. На запитання матері, куди це вона їде, адже робота на городі не роблена, вона заспокоїла, що їде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу ніхто ніколи всю не переробить.

Катерина так і не випитала, чого це дочка так заспішила до міста, але мати не звикла випитувати чи докоряти їй, тому, як тільки Марія закрила за собою хвіртку, важко зітхнула, взяла у стайні мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.

А Марії потрібно було конче бути у Кам’янці. Майже рік вона чекала від Федора Мороза звістки про розмову з Андрієм Вальком. Зрозумівши, що сусід просто забув про неї чи спеціально уникає розмови з нею, Марія вирішила сама вирішити свою проблему. Їй здавалося, що як тільки Андрій Валько почує її аргументацію, він одразу ж назначить бідній вдові пенсію, до того ж таку, що більше працювати не доведеться.

Саме з таким настроєм Марія Макуха стукала у двері квартири, де жили Вальки. Будинок був добротний, ще австрійський, двоповерховий. Вальки жили на другому поверсі і займали три кімнати.

Андрій був сам. Він здивувався появі колишньої сусідки, хоч на подібний візит все ж чекав.

– Христос воскрес, Андрію! – привіталася Марія.

– Воістину воскрес! – відповів Андрій. – Ти до мене?

– Так, приїхала з тобою поговорити.

– Тоді заходь!

Андрій провів неждану гостю до вітальні. Обстановка, яку побачила Марія, була геть не схожа на ту, у якій вона жила в Перетині, і навіть її колишнє львівське помешкання явно програвало.

– Файно живеш, Андрію! – похвалила вона.

– Так, трохи закупили до Паски, – згодився Валько. – Сідай!

– А твої де?

– А де вони можуть бути? Марта на роботі, дочка в гімназії, син здає матуру.

– Піде вчитисьи далі?

– Як Бог дасть! – відказав Андрій. – Маріє, ти кажи скорше, яке в тебе діло, бо я прийшов на обід перекусити. Маю вертати на роботу.

Марія розуміюче кивнула.

– Я довго не буду, – сказала вона. – Я хотіла поговорити з тобою, коли ти був в селі, але смерть тата, потім Пасха… Всьо сьи закрутило, а ти вже поїхав. Мусила приїхати до Камінки.

– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрій.

Він взагалі-то одразу зрозумів, у чому справа, як тільки побачив Марію. В одну з поїздок до Львова з ним зустрівся Федір Мороз і розповів про дивне прохання, з котрим до нього підійшла наймолодша Білецька. Реакція Андрія була прогнозована.

– А до чого тут я? – тільки й запитав він.

– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федір.

– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрій.

– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Мені до того ніякого діла! Але я мусив пообіцяти Марії розібратися і при змозі поговорити з тобою.

– Поговорив?

– Не заводься! – повторив шваґер. – Поговорив.

– Ну, і що ти скажеш вдові члена ОУН?

– Нічого їй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.

Це навіть обурило Андрія.

– То, може, мені ще пенсію виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – їдко поцікавився він.

– Не заводься! – утретє сказав Мороз. – Ніхто нічого виплачувати не буде. А що сказати безутішній вдові, ми зараз подумаємо…

Ця розмова відбулася ще півроку тому, і от тільки сьогодні Марія зважилася заговорити про пенсію.

І Андрій Валько не помилився.

– Я говорила з Федьком, твоїм шваґром, про мого чоловіка Павла, – почала Марія. – Вже після того як його вбили, мені сказали, що він був в ОУН і саме через то його вбили.

– Мені шкода, певно, але до чого тут я?

– Він був в ОУН, і ти є в ОУН! Я хочу, щоб ви платили мені пенсію.

Андрій ледве не засміявся. Він до останнього не вірив у слова Федора, що Марія підозрює його у причетності до Організації Українських Націоналістів, але тільки що почуте переконало його у протилежному.

А Марія продовжувала:

– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе мені, але коли помер мій тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо мені не будуть платити грошей, то я піду далі.

Вона не уточнила, куди піде у разі відмови, але Андрій вловив у її голосі погрозу. Тим не менше він вирішив не нариватися.

– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав він. – Федя говорив зі мною про то…

– Говорив? То чого ти мені не сказав?

– А що я мав казати? Всьо то, що ти собі навигадувала, то неправда!

– Що всьо? – не зрозуміла Марія.

– Всьо! По-перше, я ніколи не був в ОУН! Сама розумієш, що то заборонена організація, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо мені то?

– А…

– А друге, що неправда, то що твій чоловік тоже був в ОУН!

Марія широко розплющила очі.

– Та як ти то говориш? В поліції мені сказали, що він націоналіст! – заперечила вона.

– То тобі в поліції так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже і не в поліції служить, все ж має там зв’язки. Він і повів мені, що твій Павло був не в ОУН, а служив більшовицьким агентом.

– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марія.

– Хочеш, щоб тобі в поліції підтвердили мої слова? – запитав Андрій. – Йди, спитай їх! Вони тобі скажуть, але тоді ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобі треба?

Після таких слів Марія вся осунулася. Жінка раптом зрозуміла, що усі плани, на які розраховувала, враз зникли і вона залишилася з тим, що і була, й навіть надія на краще зникла.

– Що мені робити? – розгублено запитала вона. – Як мені далі жити?

Андрій співчутливо подивився на колишню сусідку.

– Тобі вже не сімнадцять років, Маріє! – сказав він. – Знаєш життя! Подивись, як живуть твої сусіди і твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!

Це, певно, були не ті слова, які сподівалася почути Марія, але щось інше Андрій Валько говорити не хотів. Він демонстративно подивився на годинник і підвівся.

– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекає. Послухай моєї поради, Маріє! Вертайсьи додому і не думай про легкі гроші. Вони ще нікому добра не приносили. І ще одна моя порада: нікому більше не говори про Павла. Зараз у Варшаві навіть більше ненавидять більшовиків, ніж українських націоналістів. Не варто нагадувати комусь, ким був твій Павло.