Чтение онлайн

Розбита почутим, Марія попрощалася й пішла; Андрій же залишився ще на деякий час. Йому потрібно було відійти від неприємної для себе розмови. Приїзд Марії остаточно вибив його зі звичного порядку, і Андрій вирішив, що нічого поганого не буде, коли він перекине ще одну чарчину горілки.

У приймальні міністра внутрішніх справ Речі Посполитої аудієнції чекали троє чоловіків. Вони сиділи на кріслах біля масивних дверей і майже не реагували на присутність помічника. Той зручно умостився за столом навпроти вікна і також лише іноді кидав мимовільний погляд на присутніх. Здавалося, у його поставі і поведінці не було жодної вади – всім своїм виглядом він підкреслював необхідність своєї роботи й у цьому приміщенні, і для Польщі в цілому. Темний костюм лежав на помічникові міністра бездоганно, нічого на ньому не було зайвим і навіть пасувала чорна траурна стрічка на лівому рукаві. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пілсудського, офіційно завершився, багато чиновників не спішили знімати траурні стрічки ні з рукавів, ні з приспущених біло-червоних знамен.

Запрошені чорних стрічок не мали, і причина цьому була не у тому, що всі троє були українцями і мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до поміркованого крила українського істеблішменту і, мало того, були присутні на церемонії поховання Пілсудського. Звичайно, їм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало більш високих гостей, причому з-поміж усіх виділялася огрядна фігура голови німецької делегації Германа Ґьорінга. Прибулі на похорон українці скромно йшли десь посередині довгої процесії, і, здавалося, так буде й надалі: про них забудуть і згадають лише тоді, коли настане конечна потреба.

Конец ознакомительного фрагмента.