Чтение онлайн

Я дуже зрадів, коли взнав, що наша Марійка вийшла заміж за Павла. Певно, що він не Василь Мороз, який тільки і хоче заробити грошей, щоб потім гнобити бідних. Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом. Най і вони почитають його!

На тому буду кінчати свою листову розмову. Сподіваюся, що скоро ми поженемо всіх експлуататорів і знову зможу вас побачити.

Остап підвів очі.

– Ну і що тут вам не ясно? – здивувався він. – А Василь Мороз то…

– Мій брат, – сказав Федір. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрій цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його і йому одразу стали ненависними світлі ідеї москвофільства, він покинув роботу у «Сельробі» і через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап підозріло подивився на Федора, потім перевів погляд на дивного листа, хоч нічого дивного у ньому він не прочитав, але у цей момент саме закипіла вода у чайнику. Остап розілляв окріп у філіжанки з чаєм, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не буває! – впевнено сказав він.

– Звичайно, не буває, але, тим не менше, це так.

– Тоді чому ви прийшли до мене? Якщо у листі щось зашифровано, то це до шифрувальників. Я хімік.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, раніше його перевіряв Федір Яцура.

– То що мені робити після нього? – здивувався Косач.

– Перевір, що ховає цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала і його, і його жінку, що приїхала з села і требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотів, то можна помогти йому.

– Пізно! За вироком трибуналу він був вбитий півроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смерті крайового провідника.

– Головінського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмієте заінтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кімнати, прикривши за собою двері. Федір зовсім не здивувався і не вбачав у цьому якоїсь недовіри до себе. В Організації кожен займався своєю справою і цікавитися, що робить хтось інший, могло означати будь-що, у тому числі і підозру у чомусь крамольному.

Він встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронті, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухні (її господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але ідеальному порядку), аж тут двері знову відчинилися.

– Зробив? – поцікавився Федір.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв філіжанку з недопитою гербатою, випив до кінця.

– Я зрозумів, що у листі нічого цікавого для мене бути не може, – сказав він. – Бо навіть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацікавила.

Остап поклав лист перед Федором і показав мізинцем на потрібний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом».

– Ну і що? Чому тебе зацікавив цей рядок? – запитав Федір.

– Я розумію бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навіщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз підозріло подивився на Остапа, затим перевів погляд на конверт.

– Що ти дізнався?

Остап усміхнувся.

– Достатньо простої праски, щоб вивідати всі таємниці, – сказав він. – Хоч конверт і старий…

– Шість років, – підказав Федір.

– Мені все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замість відповіді Остап Косач підійшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помітний блідий напис.

«Центр – Гесеру! Зробіть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Він здивовано підвів очі.

– Хто такий Гессер? – запитав він.

– У міфології народів Азії син неба і бог війни. Я цікавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.

– Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, – сказав Косач. – Він дуже швидко зникає.

Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.

Федір зітхнув.

– Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, – мовив він.

Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.

З погляду жінки, ця поїздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приїжджала у нове місто – чи то у справах, чи на відпочинок, – обов’язково виділяла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подібних поїздках мала можливість більше розпоряджатися своїм часом. Зазвичай подібні поїздки завжди закінчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловічій частині сім’ї – на радість синові Гордію та сувору мовчанку чоловіка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.

Цього разу поїздка до столиці не вдалася. Разом з головою допомогового комітету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустріч з віце-міністром з’їхалися воєводи з усієї Польщі, тому голові довелося почекати, коли поважні пани вирішать свої проблеми (а це не більше не менше мало принести перелом у ставленні «пілсудчиків» до української меншості). До того ж усі урядові установи були залучені до належного прийому високого німецького гостя: до Варшави прибував потяг з міністром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думає про ситуацію, у яку вони потрапили, причому не добираючи слів і в присутності Ольги, як наступного дня, перед самим засіданням воєвод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулиці Фоскаль український націоналіст стріляв у міністра Броніслава Перацького, який помер у шпиталі через якусь годину.

Звичайно, ні про які справи, заради яких вони і прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вільного часу, але у столиці оголосили траур, тому жадані магазини позачиняли, позбавивши можливості щось придбати. Але й залишатися у готельному номері також було несила. Ольга вирішила пройтися містом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тілом Перацького у столиці вже не було (він хотів бути похований у Новому Санчі, де свого часу вчився у тамтешній першій гімназії), центр міста досі нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, істиною в останній інстанції, упевнений у своїй правоті і переконаний, що думка інших не варта навіть того, щоб її почути.