Чтение онлайн

Перед тренуванням я неабияк нервувала. Як правило, протягом трьох днів усі трибути тренуються разом, а на четвертий день кожен із них отримує можливість проде­монструвати свої вміння перед продюсерами. Але думка про те, що сьогодні я повинна зустрітися зі всіма іншими трибутами, викликала в мене страх. Я почала вертіти в руках булочку, яку щойно взяла з кошика, але апетиту ніби й не було.

Прикінчивши кілька порцій м’яса, Геймітч важко зітхнув і відставив тарілку вбік. Тоді запустив руку за пазуху й витягнув звідки флягу, зробив кілька ковтків і зіперся ліктями на стіл.

— Що ж, перейдімо до справи. Тренування. Перш за все, якщо ви волієте, то я розпоряджуся, щоб вас трену­вали нарізно. Вирішити треба зараз.

— А навіщо нам тренуватися нарізно? — запитала я.

— У когось із вас може бути якесь особливе вміння, а ви ж не хочете, щоб про це дізналися інші, — мовив Геймітч.

Ми з Пітою коротко обмінялися поглядами.

— Я не вмію нічого особливого, — відповів Піта. — А твоє вміння для мене не таємниця, еге ж? Ну, я маю на увазі, що за життя з’їв чимало твоїх білок.

Мені ніколи не спадало на думку, що Піта їв моїх білок. Чомусь я завжди уявляла собі, як пекар, ховаючись, готує тих білок і з’їдає так, щоб ніхто не бачив. Не через жадіб­ність. А тому, що зазвичай міські сім’ї їдять дороге м’ясо, придбане у м’ясника. Телятину, курятину або конятину.

— Ми можемо тренуватися разом, — мовила я до Гей­мітча. Піта кивнув на згоду.

— Гаразд, а тепер розкажіть мені, що ви вмієте, — сказав Геймітч.

— Я не вмію геть нічого, — відповів Піта. — Адже пекти хліб — в Іграх це навряд чи рахується.

— Вибач, це справді не рахується... Катніс, мені уже відомо, що ти добре вправляєшся з ножем, — мовив Геймітч.

— Не дуже добре. Але я мисливець, — сказала я. — Моя зброя — лук і стріли.

— Ти справді влучний стрілець? — запитав Геймітч.

Мені знадобилося кілька секунд на роздуми. Я году­вала свою сім’ю п’ять років. А це зовсім не просто. Я, певна річ, стріляю не так добре, як батько, але в нього було більше практики. Я стріляю краще, ніж Гейл, адже практики більше в мене, ніж у нього. А що ж до пасток і силець, то тут Гейлу немає рівних.

— Я радше...

— Вона стріляє ідеально, — перебив мене Піта. — Тато часто купує в неї білок. І постійно каже, що стріла Катніс ніколи не псує м’яса, завжди поціляє в око. Так само і з зайцями, яких Катніс продає м’яснику. Підстрелити оленя — це їй також до снаги.

Така похвала з вуст Піти заскочила мене зненацька. Дивно, що він узагалі бодай зрідка звертав на мене увагу. А ще дивніше, що він мене так хвалить.

— Що це ти робиш? — запитала я, і в моєму голосі пролунали нотки підозри.

— А що це ти робиш? — відгукнувся він. — Якщо хочеш, щоб Геймітч тобі допоміг, мусиш розказати йому все, що вмієш. Не слід недооцінювати себе, — сказав Піта.

Не знаю чому, але його слова мене розізлили.

— А чому ти не розповіси про себе? Я бачила тебе на ринку. Ти здатен тягати мішки сто фунтів вагою, — ви­палила я. — Розкажи йому про це. Хіба це не особливе вміння?

— Ну звісно, це особливе вміння. І на арені будуть сотні натоптаних борошном лантухів. Спеціально для мене, щоб я мав можливість чавити ними людей. Мішки — це не зброя. І тобі це добре відомо, — гаркнув він у відповідь.

— Він управний у боротьбі, — сказала я Геймітчу. — Минулого року в школі він посів друге місце у змаганнях із боротьби. Перше посів його брат.

— Ну, і що з того? Часто тобі доводилося бачити, як двоє супротивників на арені забивали один одного до смерті? — сказав Піта з відразою.

— Завжди хтось із кимсь б’ється. Все, що тобі по­трібно, — це роздобути ніж, і в тебе принаймні з’явиться шанс. Якщо ж у бійку влізу я, мені кінець! — мене пере­повнювала злість, і я мало не кричала.

— Не влізеш ти в бійку. Ти замешкаєш десь високо на дереві, їстимеш сирих білок і одного по одному вбива­тимеш конкурентів своїми стрілами. Знаєш, що сказала мені мати, коли прийшла зі мною попрощатися? Що, можливо, цього року Округ 12 нарешті матиме пере­можця. Спочатку я подумав, що вона хотіла підбадьорити мене, а тоді втямив, що вона мала на увазі не мене, а тебе! — випалив Піта.

— Ні, вона мала на увазі тебе, — відмахнулася я.

— Мама сказала: «О, вона вміє виживати». Вона, — мовив Піта.

Я зовсім не чекала цього. Невже його мати й справді сказала таке про мене? Невже вона вважає, що в мене більше шансів, ніж у її сина? Але біль, який я побачила в очах Піти, свідчив про те, що він каже правду.

Раптом я знову опинилася на задньому дворі пекарні, й дощ стікав холодними струмками по моїй спині. Мене привів туди голод. Я почувалася так, ніби мені знову одинадцять.

— Тільки тому, що колись мені допомогли.

Погляд Піти ковзнув на булочку в моїх руках,

і я зрозуміла, що він також пам’ятає той день. Але Піта тільки знизав плечима й мовив:

— На арені тобі також допомагатимуть. Люди шикуватимуться в чергу, щоб тільки отримати можливість спонсорувати тебе.

— Так само, як і тебе, — сказала я.

Піта лише закотив очі й подивився на Геймітча.

— Вона й не уявляє, яке справляє враження, — мовив він і відвів погляд.

Що в дідька він верзе? Хтось допомагатиме мені? Коли ми помирали з голоду, ніхто мені не допоміг! Ніхто, крім Піти. І тільки тоді, коли в мене з’явився товар на обмін, усе змінилося. Я вмію торгуватися. Чи ні? Яке враження я справляю? Слабкої і нужденної? І люди згоджуються на мої пропозиції з жалю? Невже це правда? Так, іноді торговці бувають занадто щедрими зі мною, але я завжди пояснювала це тим, що вони знали мого батька. До того ж мій товар завжди першокласний. Ніхто не жаліє мене!

Я пильно подивилася на булочку, яку тримала в руці, й вирішила, що Піта просто хотів мене образити.

Мої роздуми перебив Геймітч:

— Що ж. Добре, добре. Катніс, ніхто не може гаран­тувати, що на арені буде лук зі стрілами, але під час по­казового виступу перед продюсерами продемонструй їм усе, на що здатна. До того часу краще зовсім не підходь до лука. Ти щось тямиш у пастках?

— Я знаю кілька основних силець, — пробурмотіла я.

— Це може вельми допомогти, коли доведеться здобувати їжу, — мовив Геймітч. — Піта, вона має рацію: не слід недооцінювати себе, коли ти на арені. Дуже часто фізична сила дає гравцеві неабияку пере­вагу. У Тренувальному Центрі будуть різноманітні тягарі, тож не демонструй іншим трибутам, наскільки ти дужий. Отже, ви обоє відвідуватимете тренування разом зі всіма. Намагайтеся навчитися чогось нового. Кидайте спис. Вправляйтеся з булавою. Вчіться пра­вильно в’язати вузли, але в жодному разі не демонструйте те, що вмієте робити найкраще, до показового виступу перед продюсерами. Зрозуміло? — запитав Геймітч.