Чтение онлайн

— І як вони відреагували? Що сказали? — запитав Цинна обережно.

— Нічого. Точніше, я не знаю. Я вийшла геть, —

мовила я.

— Ти пішла, не дочекавшись, поки тебе відпустять? — Еффі аж рота роззявила від здивування.

— Я сама себе відпустила, — відповіла я.

Раптом я згадала, як обіцяла Прим, що боротимусь за перемогу по-справжньому. Мене мов тонна вугілля при­чавила.

— Що ж, вороття немає, — сказав Геймітч, повільно намащуючи булочку маслом.

— Гадаєте, мене заарештують? — запитала я.

— Сумніваюся. Нелегко замінити тебе на цьому етапі, коли все уже зайшло так далеко, — відповів Геймітч.

— А що з моєю сім’єю? Її можуть покарати? — мовила я.

— Не думаю. Який у цьому сенс? Гадаю, усе, що тра­пилося в Тренувальному Центрі, просто приховають. Бо в іншому разі люди захочуть знати подробиці, а це забо­ронено правилами. Твій показовий виступ повинен три­матися в секреті. Отже, не бачу в цьому сенсу, — мовив Геймітч. — Швидше за все, твоє життя перетворять на пекло на арені.

— Що ж, нам і так це вже пообіцяли, — сказав Піта.

— І то правда, — відповів Геймітч.

І раптом я усвідомила, що сталося неможливе. Їм вдалося мене підбадьорити. Геймітч відірвав шматок відбивної і загиготів, у відповідь на що Еффі тільки на­супилася.

— Який вираз був на їхніх обличчях? — запитав Гей­мітч, спокійно поглинаючи м’ясо.

Я відчула, як кутики моїх губ полізли вгору і на об­личчі з’явилася ледь помітна посмішка. ’

— Шок. Жах. Гм, деякі мали досить кумедний вигляд... — у голові один по одному пролітали образи. — Якийсь чоловік оступився і впав у чашу з пуншем.

Геймітч гучно зареготав, і всі ми також засміялися, за винятком Еффі, хоча навіть вона ледве стримувалася.

— Так їм і треба. Їхнє завдання — приділяти вам увагу. І якщо ви з Округу 12, то це не причина, щоб вас ігнорувати, — мовила Еффі, а тоді її очі забігали туди-сюди, ніби вона сказала щось крамольне. — Вибачте, але саме так я вважаю, — сказала вона сама до себе.

— Я отримаю найнижчий бал, — мовила я.

— Бали мають значення тільки тоді, коли вони високі, ніхто не звертає уваги на низькі або середні. Ти ж бо могла свідомо приховати свої таланти і навмисне отри­мати низьку оцінку. Іноді трибути використовують таку стратегію, — сказала Порція.

— Сподіваюся, що саме так публіка сприйме ту чет­вірку, яку я отримаю, — мовив Піта. — Якщо отримаю. Ну, хіба є щось особливе в тому, що я піднімаю важезну кулю і жбурляю її на кілька кроків? Одна мало не скалі­чила мені ногу.

Я усміхнулася йому і зрозуміла, що насправді го­лодна як вовк. Відрізала шматок відбивної, вмокнула її у картопляне пюре й заходилася їсти. Все гаразд. Моїй родині нічого не загрожує. А якщо вона в безпеці, то мені нема чого хвилюватися.

По вечері ми перейшли до вітальні, щоб дізнатися бали, які отримав кожен учасник. Спочатку на екрані з’являлося фото трибута, а під ним оцінка. Трибути-кар’єристи зазвичай отримують від вісьмох до десятьох балів. Інші гравці в середньому п’ять. На диво, маленька Рута набрала аж сім. Не знаю, що вона показала про­дюсерам, але вона така крихітна, що все, чого б вона не зробила, мало вразити.

Округ 12 був, як завжди, останній. Піта отримав вісім балів, тож принаймні кілька продюсерів таки звернули на нього увагу. Ну ось, настала моя черга. Я щосили стиснула кулаки, нігті боляче вп’ялися в долоні. А тоді на екрані спалахнула цифра одинадцять.

Одинадцять!

Еффі Тринькіт заверещала від радості, а інші плескали мене по спині, підбадьорювали й вітали. Але я не могла повірити, що все відбувається насправді.

— Це якась помилка. Як... як це могло статися? — розгублено запитала я в Геймітча.

— Мабуть, їм сподобалася твоя рішучість, — відповів він. — Це ж шоу! І на арені потрібні гарячі голови.

— Катніс, дівчина у вогні, — мовив Цинна і при­горнув мене. — Зажди, ти ще не бачила сукні, яку я при­готував тобі для інтерв’ю.

— Знову вогонь? — запитала я.

— Не зовсім, — зронив він пустотливо.

Ми з Пітою привітали одне одного — ще один незручний момент. Ми обоє виступили добре, але яке це має значення? При першій же нагоді я втекла до своєї кімнати і залізла під ковдру. Нелегкий видався день: стрес, а особливо сльози остаточно мене виснажили. Я розслабилася, помалу поринаючи в сон, а цифра оди­надцять досі стояла перед очима.

Вранці я трохи повалялася в ліжку, спостерігаючи за тим, як сонячний світанок перетворюється на пре­гарний день. Сьогодні неділя. Вдома вихідний. Цікаво, що робить Гейл? Може, він уже в лісі? Зазвичай у неділю ми проводимо там цілий день, щоб запастися харчами на тиждень наперед. Ми прокидаємося вдосвіта, полюємо й збираємо дари лісу, а тоді торгуємо на Горні. Як там Гейл без мене? Кожен із нас здатен полювати й само­тужки, та коли ми об’єднуємося, нам немає рівних. Тоді з’являється шанс підстрелити велику здобич. Хоча навіть у незначних справах мати партнера — це добре. Поряд із ним навіть виснажлива робота приносить за­доволення.

До того як ми з Гейлом перестрілися в лісі, я вже шість місяців полювала сама. Це сталося в жовтні, у неділю. Було холодно, і зі здобиччю щось зовсім не клеїлося. Весь ранок я змагалася з білками за горішки, а по обіді порпалася у ставку, шукаючи бульбини стрі­лолиста. Єдина дичина, яку мені вдалося підстрелити, — білка — сама наскочила на мене у пошуках жолудів. Радувало тільки, що тварини й надалі бігатимуть у лісі, коли густий сніг засипле інші джерела харчів. Забрівши трохи далі, ніж зазвичай, я поспіхом верталася додому, тягнучи за собою пузату торбу, коли натрапила на мерт­вого зайця. Він звисав із дерева на тонкому мідному дроті. За п’ятнадцять кроків висів іще один. Я одразу впізнала сильце-петлю, бо батько теж використовував таке. Коли здобич утрапляє в пастку, її одразу смикає вгору, щоб голодні хижаки не змогли поласувати мерт­вечиною. Я ціле літо намагалася зрозуміти принцип роботи цих пасток, але марно. Тому не змогла втрима­тися, щоб не зупинитися і не роздивитися сильце, на яке наскочила. Я вже майже торкнулася дроту, коли позаду пролунало:

— Це небезпечно.

З переляку я аж підскочила. З-за одного з дерев по­казався Гейл. Мабуть, він увесь час спостерігав за мною. На той момент йому було тільки чотирнадцять, але він був такий височенний, що здавався мені дорослим. Час від часу мені траплялося бачити його то біля Скиби, то в школі. Його батько загинув тоді ж, коли й мій. У січні в Будинку Правосуддя ми обоє отримали медаль «За відвагу» як старші діти в сім’ях, що втратили годуваль­ника. Я добре запам’ятала двох його молодших братів, які тулилися до матері, низенької жінки, чий роздутий живіт свідчив про те, що за кілька днів вона народить іще одну дитину.