Чтение онлайн

Продюсери з’явилися рано-вранці вже першого дня. Приблизно двадцять чоловіків і жінок, одягнені в темно-червоні туніки. Вони вмостилися на підвищенні по пе­риметру спортзалу, час від часу поглядаючи в наш бік і щось собі занотовуючи. Але здебільшого вони їли: їхній бенкет тривав вічно. А ще вони відкрито ігнорували багатьох із нас. Проте мені здалося, що вони придивля­ються до трибутів з Округу 12. Кілька разів я поглядала вгору — і зустрічалася очима з кимось із них. Поки ми обідали, вони консультувалися з тренерами; коли ми по­вернулися, вони всі стояли колом і щось обговорювали.

Сніданки й вечері нам подавали на наших поверхах, але під час обіду всі двадцять чотири трибути збиралися за одним столом у їдальні спортзалу. Їжу ставили на візочки по периметру кімнати, і кожен трибут сам себе обслуговував. Трибути-кар’єристи збиралися навколо одного зі столиків, ніби воліючи продемонструвати свою вищість і показати, що вони не бояться одне одного і не вважають нас гідними супротивниками. Більшість інших трибутів сиділи поодинці, немов вівці, що відбилися від стада. Ми з Пітою їли разом і намагалися підтримувати дружню розмову, як того вимагав Геймітч.

Часом знайти тему для розмови було зовсім не легко. Говорити про домівку — боляче. Про теперішнє — не­стерпно. Одного дня Піта висипав увесь хліб із кошика на стіл і заходився пояснювати мені, що різні сорти хліба символізують різні округи. Рибоподібний буханець із зеленуватими морськими водоростями — з Округу 4. Булочка-півмісяць, поцяткована дрібними зернами, випікається в Окрузі 11. І хоча весь цей хліб був спе­чений із того-таки борошна, яке ми використовуємо вдома, вигляд він мав набагато апетитніший.

— Ось так, — закінчив Піта, згрібаючи хліб назад до кошика.

— А ти багато чого знаєш, — мовила я.

— Тільки те, що пов’язане з хлібом, — відповів Піта. — Гаразд, а тепер порегочи, наче я сказав щось смішне.

Ми обоє більш-менш переконливо засміялися і проігнорували пильні погляди, які, мов стріли, полетіли в нас із різних кінців кімнати.

— Що ж, продовжуй говорити, а я всміхатимусь у відповідь, — сказав Піта.

Постійні нагадування Геймітча стосовно того, як по­водитися, зовсім нас виснажили. Відтоді як я щосили грюкнула дверима своєї кімнати, між нами з Пітою вста­новилися прохолодні стосунки. Але ж ми змушені вико­нувати накази.

— Я уже розповідала тобі історію про те, як мене переслідував велетенський ведмідь? — запитала я.

— Ні, але звучить захопливо, — відповів Піта.

Розказуючи правдиву історію, я намагалася імітувати той вираз, який був на моєму обличчі, коли я кинула виклик великому чорному ведмедю у боротьбі за бджо­линий вулик. Піта сміявся від щирого серця й ставив безліч запитань. Як легко йому це вдавалося!

Наступного дня, під час занять із метання списа, Піта прошепотів мені на вухо:

— Здається, у нас з’явилася тінь.

Я метнула спис — до речі, у мене виходило зовсім не погано, якби ж тільки не треба було кидати ще й далеко, — і побачила, що трохи позаду стоїть маленька дівчинка з Округу 11 і уважно нас вивчає. Їй було всього дванадцять років, хоча зблизька не даси й десятьох, і по­ставою вона так нагадувала Прим! Її темні блискучі очі переливалися на тлі смаглявої атласної шкіри. Вона стояла рівно, трохи звівшись на пальчиках і розкинувши руки на два боки, немов приготувавшись будь-якої миті схопитися з місця. Все в ній нагадувало мені сполохану пташку.

Поки Піта метав спис, я потягнулася ще по один.

— Гадаю, її звуть Рута, — мовив Піта.

Я промовчала, тільки сильно вкусила себе за губу. Рута — маленька жовта квіточка, яка росте на Леваді. Рута. Прим. Жодній із них навіть не під силу підняти відерце з водою.

— І що нам робити зараз? — запитала я, і мої слова прозвучали різкіше, ніж я того бажала.

— Нічого, — відповів він. — Давай просто підтриму­ватимемо розмову.

Але тепер, коли я знала, що позаду стоїть ця дитина, я просто не могла її ігнорувати. Вона непомітно скрада­лася за нами, і з часом справді перетворилася на нашу тінь. Мені здалося, що вона дуже схожа на мене: вона добре тямила в рослинах, спритно лазила по деревах, а го­ловне — мала чітку мету. Вона чудово вправлялася з ро­гаткою, але хіба це зброя, коли твоїм супротивником буде хлопець велетенських розмірів із залізним мечем у руках?

Під час сніданків та вечер, які нам зазвичай пода­вали на нашому рідному дванадцятому поверсі, Еффі та Геймітч засипали нас запитаннями і вимагали детального опису всього, що з нами сталося протягом дня. Що ми робили, хто за нами спостерігав, які, на нашу думку, шанси в інших трибутів. Хоча Цинна й Порція більше не їли з нами, Геймітч та Еффі поводилися в присутності одне одного досить спокійно і, я б сказала, навіть розсуд­ливо. Здається, тепер їх об’єднувала єдина мета — якнай­краще підготувати нас до Ігор. Вони без упину годували нас настановами й інструкціями, що робити можна, а чого ні. На відміну від Піти, який досить спокійно сприймав їхню балаканину, мене це починало не на жарт дратувати.

Коли на другий день по вечері нам вдалося вислиз­нути з їдальні, Піта прошепотів:

— Хто б це напоїв Геймітча...

У відповідь я чи то фиркнула, чи то засміялася. А тоді вчасно спам’яталася. Як це важко — тримати себе в руках, коли ми начебто вдаємо, що друзі, а насправді такими не є! Та принаймні коли ми опинимося на арені, між нами все буде ясно.

— Не треба. Не треба прикидатися, коли поруч нікого немає.

— Гаразд, Катніс, — відповів він понуро. І після того ми розмовляли між собою тільки на людях.

На третій день тренувань нас почали викликати по одному в сусідню кімнату — для показових виступів перед продюсерами. Округ по округу, спочатку хлопця, далі дівчину-трибута. Як завжди, Округ 12 був останнім у переліку. Тож чекаючи своєї черги, ми не знали, де себе подіти. Трибутів викликали одного по одному з їдальні, й назад вони не поверталися. В кімнаті ставало дедалі менше люду, тому не було потреби вдавати дружні стосунки. Коли покликали Руту, ми залишилися самі. Жоден із нас не зронив і слова, аж поки не викликали Піту. Він підвівся.

— Пам’ятай слова Геймітча: піднімай тягарі впев­нено, — слова зірвалися з моїх вуст самі по собі.

— Дякую, так і зроблю, — мовив він. — А ти стріляй... влучно. і

Я кивнула у відповідь. Не знаю, чому я взагалі обізвалася до нього. А зрештою, якщо програю я, то нехай переможе Піта. Так буде краще для нашого округу, а значить, і для моєї матері та Прим.

Приблизно за п’ятнадцять хвилин покликали й мене. Я глибоко вдихнула, пригладила волосся, розпрямила плечі й рушила до спортзалу. І раптом усвідомила, що в мене неабиякі неприємності. Продюсери провели тут забагато часу. Вони переглянули вже двадцять три виступи, випили забагато вина, принаймні дехто з них. І найбільше вони бажають піти нарешті додому.