Чтение онлайн

Я була така стомлена, що навіть не помітила, як опи­нилася по кісточки у воді. Це було невеличке джерельце, яке витікало з тріщини у камінні й дарувало блаженну прохолоду. Я занурила руки у воду, й мені одразу стало легше. Хіба не так говорила мама: «Найкращі ліки від опіків — студена вода. Вона охолоджує обпечене місце»... Але мама мала на увазі маленькі опіки. Цікаво, до яких належить опік на моїй литці? Хоча я ще не на­бралася сміливості оглянути його, було зовсім не важко здогадатися, що це поранення зовсім іншої категорії.

Я лягла на живіт й опустила руки у воду, роздивляю­чись на нігтях лаковані вогники, які вже почали криши­тися. От і добре. Гадаю, вогню з мене достатньо.

Я змила з обличчя кров і попіл та спробувала згадати все, що мені було відомо про опіки. На Скибі опіки не рідкість, адже ми варимо їсти й обігріваємо помешкання за допомогою вугілля. А ще бувають нещасні випадки у копальнях... Якось до нас додому принесли безтямного парубка, благаючи мою матір допомогти. Лікар, який відповідав за шахтарів, сказав, що в пацієнта немає жодного шансу, й виписав додому помирати. Але його рідні не могли з цим змиритися. Він лежав на нашому кухонному столі, нерухомий, ніби мертвий. Краєм ока я побачила зяючу рану на його стегні, обвуглену плоть, випалену так, що аж виднілася кістка. Я не витримала і вибігла на вулицю. Я подалася в ліс і полювала цілісінький день, і весь час мене переслідувала та жахлива нога, яка ви­кликала спогади про батькову смерть. Найцікавіше, що Прим, яка лякалася власної тіні, залишилася допомагати матері. Мама казала, що цілителями народжуються, а не стають. Вони з Прим зробили все, що змогли, але па­рубок помер...

З моєю ногою треба було щось діяти, а я досі не могла змусити себе її оглянути. А що як я поранена так сильно, як той парубок, що як я побачу кістку? А тоді я згадала: мама казала, коли поранення дуже серйозне, людина не відчуває болю, тому що всі нерви знищені. Підбадьо­ривши себе, я сіла оглядати ногу.

Роздивившись литку, я мало не зомліла. Яскраво-червона плоть вкрилася численними пухирцями. Я дихала повільно й глибоко, впевнена, що камери саме націлені на моє обличчя. Я не повинна показувати, що злякалася поранення. Особливо якщо сподіваюся на до­помогу. Співчуття глядачів не допоможе, а от захват від мого небажання здаватися — так. Я відрізала залишки тканини на коліні й уважно оглянула рану. Постраждала ділянка шкіри завбільшки з мою долоню. Жодного по­чорніння. Гадаю, холодна вода не завдасть ніякої шкоди. Я повільно опустила ногу у воду, впершись черевиком — щоб не намочити його — в камінь навпроти, і полег­шено зітхнула. Якби тільки я могла знайти трави, що до­помагають загоювати опіки! Але я не знала, що шукати. Виходить, що вода і час — мої єдині ліки.

Чи варто мені рухатися далі? Дим поволі розсмокту­вався, але все одно був іще занадто густим і шкідливим. Якщо я надалі рухатимуся геть від вогню, чи не наскочу просто на озброєних кар’єристів? До того ж щоразу, виймаючи ногу з води, я скрикувала від болю — й за­нурювала литку назад. З руками було легше, час від часу я могла витягнути їх із води. Я привела до ладу свої речі, наповнила флягу, знезаразила воду і, коли спливло до­статньо часу, випила всю до останньої краплі. За деякий час я змусила себе з’їсти один крекер, щоб дати поживу шлунку. Оглянула спальний мішок: за винятком кількох чорних цяток, він був зовсім неушкоджений. На від­міну від моєї куртки. Смердюча й обпалена, вона вже не надавалася до ремонту. Я обрізала пошкоджену тканину, і куртка вкоротилася десь до середини ребер. Зате каптур був цілий, а це набагато краще, ніж нічого.

Незважаючи на біль, мене почала огортати дрімота. Я б радо вилізла на дерево і відпочила, якби знайшла годяще місце. А залишати потічок ой як не хотілось! Охайно склавши речі в наплічник, я закинула його за спину, але й досі не могла зрушити з місця. Я знайшла кілька водяних рослин із їстівними цибулинами і з’їла їх разом із залишками зайчатини. Посьорбала води. Тоді кілька годин дивилася на сонце, яке повільно описало дугу через усе небо. Де ще могло бути безпечніше, ніж тут? Я зіперлася на рюкзак, дрімота брала гору.

«Якщо я потрібна кар’єристам, то нехай знайдуть мене, — подумала я, перш ніж задрімати. — Нехай спершу знайдуть мене».

І вони таки знайшли. У мене була хвилина на збори, не більше, але, на щастя, я заздалегідь спакувалася й була готова рухатися далі. Вечоріло. Прокинувшись, я одразу підскочила й побігла, хлюпаючи по воді й натикаючись на кущі. Хвора нога сповільнювала пересування, але я відчувала, що мої переслідувачі також не такі швидкі, як до пожежі. Чутно було, як вони кашляють і перегуку­ються розлюченими голосами.

Але вони наближалися, немов зграя диких собак, і я зробила те, що й завжди за таких обставин — обрала високе дерево й вилізла на нього. Якщо бігти було просто боляче, то лізти на дерево — нестерпно боляче. Це вима­гало не тільки чималих зусиль, але й прямого контакту долонь із корою. Але я впоралася досить швидко, тож поки кар’єристи наблизилися, я уже була на висоті два­дцятьох футів. На якусь мить ми завмерли й перезирнулися. Я сподівалася, що вони не чують, як калатає моє налякане серце.

«Невже це кінець?» — подумала я. Які в мене шанси проти них? Унизу зібралися всі шестеро — п’ятеро кар’єристів і Піта. І моєю єдиною втіхою було те, що їм також добряче дісталося. Але ви тільки погляньте на їхню зброю! Погляньте на їхні обличчя — вони реготали й гарчали до мене, своєї певної здобичі. Ситуація була безнадійна. Хоча... я дещо згадала. Кар’єристи дужчі й більші проти мене, але й важчі. Чомусь не Гейл, а саме я завжди дряпаюся на найвищі дерева, щоб зривати фрукти чи красти пташині яйця. А справа у моїй вазі: я мінімум на п’ятдесят-шістдесят фунтів легша, ніж най­менший із кар’єристів.

Сміється той, хто сміється останній.

— Як у вас справи? — запитала я весело.

Це спантеличило їх, але публіці має сподобатися.

— Непогано, — відповів хлопець з Округу 2. — А в тебе?

— Як на мене, то сьогодні було трохи спекотно, — від­повіла я. І майже почула, як у відповідь на мою репліку загиготів увесь Капітолій. — А тут повітря набагато чис­тіше. Чому б вам не приєднатися до мене?

— Гадаю, ми так і зробимо, — сказав той самий хло­пець.

— Ось, візьми це, Катоне, — мовила дівчина з Округу 1 і простягнула йому срібний лук і сагайдак зі стрілами.

Мій лук! Мої стріли! Побачивши їх, я не на жарт ро­зізлилася і мало не висварилася — на себе, на зрадника Піту, через якого я втратила свій чи не єдиний шанс за­володіти зброєю.

— Ні, — сказів Катон, відштовхнувши лук. — 3 мечем я краще впораюся.

Я добре роздивилася його зброю — короткий важкий меч, прикріплений до пояса.

Я дала Катону трохи часу, щоб він заліз на дерево, і тільки тоді видряпалася ще вище. Гейл завжди казав, що я нагадую йому білку: так прудко я здатна видертися на вершечок дерева по найтонших гілочках. Частково я завдячую своїй вазі, а частково — багаторічній прак­тиці. Треба знати, куди ставити руки й ноги. Я здолала ще тридцять футів, коли почула хрускіт і побачила, як Катон гепнувся на землю. Він заліз уже достатньо високо, тож я сподівалася, що він скрутить собі в’язи... Але ні. Він звівся на ноги й брудно вилаявся.

Дівчина зі стрілами (я чула, як хтось назвав її Глорія — кумедно, які пишні імена дають дітям в Окрузі 1) також почала дертися на дерево, але їй вистачило здорового глузду зупинитися, коли гілки затріщали і під нею. Я була на висоті щонайменше вісімдесятьох футів. Вона спро­бувала підстрелити мене з лука, й одразу стало зрозуміло, що тримає його в руках вона вперше. Одна зі стріл уп’ялася в сусіднє дерево, і я зуміла до неї дотягнутися. Я помахала стрілою, мов діставала її тільки для того, щоб подражнити дівчину, хоча насправді я збиралася скористатися стрілою, якщо у мене випаде така нагода. Я б могла повбивати їх усіх до ноги, якби срібний лук був у моїх руках.