Чтение онлайн

— Тоді вперед, Ромео ти наш, — мовив хлопець з Округу 2. — Переконайся на власні очі.

Я лише краєм ока розрізнила Піту, освітленого полум’ям факела. Він рушив назад до дівчини. Його об­личчя було все в синцях, на руці красувалася закривав­лена пов’язка, а судячи з ходи, він накульгував. Я згадала, як він хитав головою, наполягаючи, щоб я не кидалася в бій, а сам тим часом планував залишитися й поборо­тися за харчі. Наперекір Геймітчу.

Гаразд, таке я ще могла перетравити. Гора запасів, яких вистачить на кілька тижнів, — це, звісно, спокус­ливо. Але тут... тут зовсім інше. Навіщо він приєднався до цієї вовчої зграї кар’єристів, яка полює на решту три­бутів? Жоден трибут з Округу 12 ніколи б так не вчинив! Кар’єристи жорстокі й самовпевнені, вони ліпше харчу­ються, ці кімнатні песики Капітолія. їх зневажають усі, окрім жителів їхніх власних округів. Що тепер думати­муть наші люди про Піту? І він іще мав совість говорити зі мною про ганьбу й безчестя?!

Очевидячки, шляхетний хлопчик на даху був іще однією роллю, зіграною для мене. Але це було востаннє. Я з нетерпінням чекатиму, щоб на нічному небі з’явилася його світлина, якщо сама його не вб’ю.

Трибути-кар’єристи мовчали, поки Піта не відійшов достатньо далеко, а тоді почали перешіптуватись.

— Може, вбити його просто зараз і покінчити з цим раз і назавжди?

— Нехай іще трохи потягається за нами. Чому б ні? Він так уміло орудує ножем...

Невже? Це щось новеньке. Скільки нового я сьогодні дізналася про свого друга Піту!

— До того ж він наш найкращий шанс, щоб вистежити її.

Мені знадобилася заледве секунда, щоб здогадатися, що під «нею» вони мали на увазі мене.

— Чому? Гадаєш, вона купилася на ту романтичну дурню?

— Все можливо. Мені здалося, вона досить дурненька. Щоразу, коли я згадую, як вона кружляла у тій сукні, мені хочеться виблювати.

— Якби ж ми знали, як вона отримала одинадцять балів!

— Ладен побитися об заклад, що Ромео знає як.

Почулися Пітині кроки, і вони замовкли.

— Ну що, була мертва? — запитав хлопець з Округу 2.

— Ні. Але зараз мертва, — відповів Піта. Саме в цю мить пролунав гарматний постріл. — Готові рухатися далі?

Щойно зграя кар’єристів зникла, як зайнявся сві­танок і повітря наповнилося пташиним співом. Я досі висіла лицем вниз, м’язи тремтіли від надмірного на­пруження, слід було якнайшвидше вилізти назад на гілку або спуститися вниз. Треба йти далі. Але я не могла по­ворухнутися. Я намагалася перетравити те, що почула. Піта не тільки приєднався до кар’єристів, він допомагає їм знайти мене, дурненьку дівчинку, яку варто спри­ймати серйозно тільки тому, що вона отримала одина­дцять балів. Тому, що вона вміє стріляти з лука. І Піта це знає.

Але поки що він їм не сказав. Може, він приховує цю інформацію, бо усвідомлює, що це — його єдиний шанс на життя? Цікаво, чи він досі вдає, що кохає мене? Працює на публіку? Що коїться в його голові?

Раптом пташки замовкли. Котрась із них тривожно зойкнула. Один-єдиний раз. Це був той самий звук, який нам із Гейлом уже випадало чути. Тоді, коли впіймали рудокосу дівчину-авокса. Приблизно в тому місці, де палахкотіло вогнище, з’явився вертоліт. Униз спустилися великі залізні ноші й повільно, я б сказала, ніжно під­няли мертве тіло на борт. А тоді вертоліт зник, і пташки знову почали співати, так ніби нічого не сталося.

«Ворушись», — звеліла я собі, а тоді вилізла зі спаль­ного мішка, склала його, заховала в наплічник і глибоко вдихнула. Темрява, спальний мішок і густі вербові гілки дали мені надійний притулок не тільки від ворогів, але й від телекамер. А зараз вони, мабуть, саме націлились на мене зусібіч. Щойно я торкнуся землі, мене гарантовано покажуть крупним планом.

Глядачі самі здогадаються, що, сидячи на дереві, я під­слухала розмову кар’єристів і дізналася: Піта з ними заодно. Поки я ще не вирішила, як поводитися далі, краще вдавати, що я повністю володію ситуацією. Що я не розгубилася. А тим паче не злякалася.

Ні, я повинна завжди бути на крок попереду.

Зіскочивши з дерева, я обернулася до яскравого світла і на мить завмерла, дозволивши камерам сфокусуватися на моєму обличчі. А тоді ледь помітно схилила голову набік і багатозначно усміхнулася. Ось так! Нехай тепер сушать голови, що це означає!

Я вже збиралася рушити далі, коли раптом згадала про свої пастки. Мабуть, нерозсудливо перевіряти їх, коли суперники так близько. Але я мушу це зробити. Напевно, взнаки далася багаторічна мисливська прак­тика. А ще спокуса вполювати дичину. Я не помили­лася — й отримала у винагороду великого жирного зайця. Поспіхом оббілувала і випатрала тушку, завбач­ливо залишивши голову, лапки, хвіст, шкірку та нутрощі під великою купою листя. Мені так і кортіло розпалити вогонь, — з’ївши сирого м’яса, можна підхопити заячу лихоманку, — але спогад про мертву дівчину-трибута одразу відбив охоту. Раптом мені спало на думку, що попіл у вогнищі ще може бути теплим, тож я поспішила до її табору. Накраяла м’ясо на тоненькі смужки, нахромила на загострену гілку й поставила на попіл.

Тепер я була рада камерам. Хотіла-бо, щоб спонсори бачили: я вмію полювати, і тому на мене варто ставити: у мене небагато шансів потрапити в пастку через голод. Поки м’ясо пеклося, я подрібнила шматок обвугленої гілки й почала маскувати свій жовтогарячий наплічник. Чорний попіл трохи приглушив яскравий колір, але шар болота явно не завадив би. Звісно, щоб отримати болото, треба знайти воду...

Я забрала свою здобич, притрусила землею жар у вог­нищі й рушила в бік, протилежний тому, який обрали кар’єристи. Дорогою я з’їла половину зайчатини, решту завернула в плівку — на потім. Завдяки м’ясу в животі припинило бурчати, але спрага тільки посилилася. Тепер моя головна ціль — вода.

Скрадаючись лісом, я міркувала над тим, що, мабуть, просто зараз мене показують на екрані, тож я старанно продовжувала приховувати свої емоції. Для Клавдія Темплсміта тепер зоряний час. Уявляю, як він з іншими коментаторами перемиває кісточки Піті, намагається пояснити його поведінку, мою реакцію. Як усе це розу­міти? Невже Піта показав свою справжню натуру? Як це вплине на ставки? Чи втратимо ми спонсорів? І чи є вони в нас узагалі?.. Ні, я напевно відчуваю, що є... принаймні були.

Звісно, Піта кинув тінь на наше зоряне кохання. Чи ні? Оскільки він не видав мене, можливо, ще не все втрачено. Може, якщо я вдаватиму веселість, люди по­думають, що ми спланували все разом.

На небі з’явилося сонце, і навіть крізь густу завісу гілок воно здавалося надто яскравим. Я намастила губи заячим лоєм і намагалася не збиватися з дихання, але все марно. Минув усього один день, а мій організм повністю зневоднився. Я напружила мозок і силкувалася прига­дати все, що мені відомо про пошуки води. Вода завжди тече вниз, отож рухатися вниз — не так уже й погано. Якби ж я натрапила на якусь стежину чи наскочила на буйну зелень, це б обов’язково допомогло. Але час минав, а нічого не мінялося: похилий спуск, ті самі птахи, ті самі дерева.

День котився до вечора, і я визнала, що в мене непри­ємності. Ті три краплі сечі, які я спромоглася вичавити з себе, мали темно-брунатне забарвлення, голова просто розколювалася, а язик пересох і відмовлявся зволожува­тися. Яскраве сонце засліплювало, тож я одягнула темні окуляри, але зрозумівши, що від них тільки гірше, захо­вала їх назад у наплічник.

Десь по обіді мені здалося, що я врятована. Я на­трапила на кущі з ягодами і поквапилася зірвати смачні соковиті плоди, але, підносячи їх до губ, встигла уважно роздивитися. Я думала, що це чорниці, але вони були іншої форми, і коли я розчавила одну з ягід, із неї потік криваво-червоний сік. Я не знала цих ягід, можливо, вони і їстівні, але швидше за все, це якийсь підступний трюк продюсерів. Навіть інструктор із рослин у Трену­вальному Центрі вчив нас не їсти ніяких ягід, поки ми на сто відсотків не переконаємося, що вони безпечні. Я й сама чудово це знала, але спрага позбавила мене сили волі.