Чтение онлайн

За кілька годин я прокинулася від тупоту ніг. Я роз­гублено роззирнулася. Світанок іще не заяснів, але мої запалені очі й так усе бачили.

Важко не помітити вогненну стіну, яка мчить на тебе зі швидкістю вітру.

Моїм першим імпульсом було злізти з дерева, але як зробити це, коли ти пристебнута до гілки? Якимсь дивним чином мої пальці намацали на ремені застібку, і я впала на землю, досі борсаючись у спальному мішку. Часу на збори не залишилося. На щастя, і наплічник, і фляга з водою були в мішку. Я підхопила пояс, пристеб­нула мішок до плечей і щодуху помчала геть.

Усе довкола перетворилося на суцільне полум’я і дим. Палаючі гілки з тріском відламувалися й падали мені до ніг, розсипаючись іскрами. Все, що мені залишалося, — бігти туди, куди й інші: зайці, олені, я навіть помітила зграю диких вовків. Я повністю довірилася їм у виборі напрямку, бо їхні інстинкти значно гостріші, ніж мої. Але звірі й набагато прудкіші: вони так граційно оми­нали кущі й перескакували через повалені стовбури, що мені було годі їх наздогнати.

Жар був просто нестерпний, але дим — іще гірший. Я щомиті ризикувала задихнутися. Тож я затулила об­личчя сорочкою, радо відмітивши, що вона просякла потом і хоч так-сяк мене захищає. Я бігла, задихаючись від кашлю, мішок калатав по спині, по обличчю хльос­кали тоненькі гілочки, які нагло з’являлися з сірого туману. Але я бігла, бо знала, що повинна бігти.

Це було зовсім не схоже на випадковість, сумніваюся, що хтось із трибутів забув загасити вогонь. Полум’я, яке гнало мене геть, було неприродно високе й однорідне, а значить, рукотворне, машинотворне — одним словом, створене продюсерами. День був занадто спокійний. Жодної смерті, можливо, жодної бійки. Публіка в Капітолії може занудьгувати: мовляв, ці Ігри геть не цікаві. А продюсери не повинні такого допустити.

Було зовсім не важко здогадатися, для чого все ро­биться. Зараз на арені зграя кар’єристів протистоїть усім іншим, які, мабуть, розпорошилися по всій тери­торії. Вогонь придумали для того, щоб викурити нас зі схованок і зігнати разом. Не дуже оригінальний метод, проте дієвий.

Я перестрибнула через палаючу колоду. На щастя, полум’я було не дуже високе. Але низ моєї куртки за­йнявся, і я була змушена зупинитися, щоб загасити вогонь. Проте я не збиралася викидати куртку, а ви­рішила ризикнути: обпалену і досі тліючу, я запхала її у спальний мішок, сподіваючись, що нестача кисню придушить полум’я. У мене більше нічого немає, окрім того, що я ношу з собою, а треба ще якось виживати й надалі.

За лічені секунди ніс і горло просто палали. Я души­лася від кашлю, а легені, здається, зварилися. Кожен подих завдавав пекучого болю, який пронизував груди. На щастя, я встигла заховатися за камінь, перш ніж по­чалася блювота. Я позбулася своєї убогої вечері та всієї води, яку випила. Лізучи рачки, я блювала доти, доки в шлунку не залишилося нічого.

Я знала, що слід рухатися, але не могла, мене трусило, і я жадібно ковтала повітря. Я дозволила собі витратити ковток дорогоцінної води з фляги, щоб сполоснути рот, а тоді кілька ковтків випила.

«У тебе одна хвилина, — мовила я сама до себе. — Одна хвилина, щоб перепочити».

Я витратила цю хвилину на те, щоб спакувати свої по­житки: змотала спальний мішок і запхнула його, а також усе інше, в наплічник. Ось моя хвилина й спливла. Я знала, що час рухатися далі, але дим затуманив думки. Звірі, на яких я орієнтувалася, давно втекли й залишили мене саму. Я ще ніколи не була в цій частині лісу, про це свідчив ве­личезний камінь, за яким я ховалася, — раніше я таких не бачила. Куди мене хочуть загнати продюсери? Назад до озера? На невідому територію, сповнену небезпек? Я про­вела біля ставка всього кілька годин, коли раптом поча­лася пожежа. Чи існує до нього інший шлях? Можливо, рухаючись паралельно вогню, я принаймні змогла б по­вернутися назад до ставка, до джерела води? Ця вогненна стіна повинна десь закінчуватися і вона не може горіти вічно. Не тому, що продюсери не здатні підтримувати полум’я, а знову ж таки, це може набриднути публіці. Якби я змогла потрапити за вогненну стіну, повернутися назад, то напевно б уникнула зустрічі з кар’єристами. Щойно я вирішила спробувати й обігнути стіну, хоча це й вимагало багато часу і передбачало довгий шлях назад, перша вогняна куля поцілила в камінь, пролетівши всього за два фути від моєї голови. З переляку я сіпнулася й одразу ж відмовилася від своєї ідеї.

Ось вам новий розвиток подій. За допомогою вогню нас не просто змусили рухатися, але й розважили публіку. Знову почувши сичання, я впала на землю, навіть не огля­нувшись. Цього разу вогняна куля поцілила в дерево лі­воруч від мене, і воно одразу ж спалахнуло. Не рухатись означало померти. Я ледве встигла підвестися на ноги, як третя куля поцілила в те місце, де я лежала, — позаду мене в небо здійнявся вогненний стовп. Тепер час не мав ніякого значення, я просто щосили намагалася ухилитися від куль. Я не бачила, звідки їх випускають, але точно не з вертольотів: кут приземлення був не такий. Можливо, ця частила лісу напхана пусковими установками, які ховаються в деревах і камінні. А десь у прохолодному чистенькому приміщенні за пультом сидить один із про­дюсерів і натискає на спусковий гачок. І все, що йому потрібно, — це нерухома ціль.

Тож я вмить забула про свій попередній план повер­нення до ставка. Натомість у мене виник інший: робити зиґзаґи, нахилятися й підстрибувати. Це був єдиний спосіб уникнути вогняних куль. Кожна з них була не більша за яблуко, але, досягнувши цілі, вибухала з не­ймовірною потужністю. Не було часу, щоб міркувати над правильністю маршруту: чуєш шипіння — ворушися, щоб не померти.

Моє внутрішнє чуття підказувало мені бігти далі. Я все своє життя дивилася Голодні ігри і знала, що певні секції арени оснащені різними видами зброї. І якщо мені вдасться переміститися в іншу секцію, то я опи­нюся в зоні недосяжності. Звичайно, я можу одразу ж упасти в яму з гадюками, але не варто хвилюватися про це зараз.

Важко сказати, скільки часу я боролася з вогняними кулями, але зрештою стрільба почала потроху вщу­хати. Що, безумовно, було добре, бо мене знову почало нудити. Цього разу виною всьому були випари кислоти, які почали проникати в горло і ніс. Я була змушена зу­пинитися, адже тіло здригалося від конвульсій, відчай­душно намагаючись позбутися отрути, якої я надихалася під час вогняної атаки. Я прислухалася, чекаючи на ши­піння — сигнал близької атаки. Але стояла тиша. Очі пекло, від блювання вони зовсім пересохли. Одяг просяк потом. Хоча сморід диму й блювотиння перебив усі інші, якимсь дивним чином я вловила запах паленого волосся. Пальці потягнулися до коси, і я зрозуміла, що вогняна куля вкоротила її щонайменше на шість дюймів. Пасма почорнілого волосся просто розсипалися, щойно я тор­калася їх пучками. Я здивовано дивилася на свою косу, коли знову почулося шипіння.

Мої м’язи відреагували інстинктивно, хоча цього разу недостатньо швидко. Вогняна куля пролетіла зовсім поруч і зачепила мене за литку. Побачивши, що штани па­лають, я запанікувала, впала на землю й почала качатися з боку на бік і верещати. Зрештою я взяла себе в руки та, притиснувши ногу до землі, загасила вогонь, а тоді, не ва­гаючись, відірвала руками залишки тліючої тканини.

Я сиділа на землі всього за кілька кроків од місця, куди поцілила вогняна куля. Моя литка палала, а руки вкрилися червоними пухирцями. Мене трусило так, що я не могла ступити й кроку. Якщо продюсери хочуть прикінчити мене, то кращої миті, ніж зараз, не знайти.

Я немов знову почула голос Цинни і побачила свої пишні вогненні наряди.

«Катніс, дівчина у вогні».

Ото вже продюсери насміються з мене! Можливо, саме костюми, які придумав мені Цинна, накликали на мене такі муки. Він, звісно, не міг передбачити цього і, мабуть, зараз хвилювався за мене, адже я вірила, що йому не байдуже. Проте, ніде правди діти, якби я виїхала на тій клятій колісниці голяка, це було б значно безпечніше.

Атака закінчилася. Продюсери не мали на меті мене вбити. Принаймні не зараз. Усім відомо, що нас могли б знищити за кілька секунд після початку Ігор. Але це було б нецікаво, справжня розвага — дивитися, як трибути самі вбивають одне одного. Час від часу продю­сери можуть убити трибута, щоб продемонструвати свою силу, але здебільшого їхнє завдання зводиться до того, щоб маніпулювати нами, нацьковувати одне на одного. Отож якщо мене більше не обстрілюють, це означає, що поблизу є принаймні ще один трибут.

Я б радо вилізла на дерево й заховалася там, якби могла, але дим був занадто густий і ядучий — так можна і вчадіти. Я змусила себе підвестися й пошкутильгала геть від вогню. Здається, він уже не переслідував мене, хіба що нагадував про себе чорними смердючими хма­рами.

Зайнявся світанок. Крізь густий дим пробилося со­нячне проміння. Але далі як на п’ятнадцять кроків від себе я не бачила нічого. Будь-який трибут міг би легко причаїтися й напасти на мене. Тож я витягнула ножа, але була зовсім не впевнена, що втримаю його в руці. Хоча біль у долонях не міг навіть приблизно зрівнятися з болем у литці. Я ненавиджу опіки, завжди ненавиділа їх, навіть зовсім незначні пухирці, які з’являлися, коли я діставала гарячий хліб із печі. Годі уявити гірший біль, але ніколи ще мені не було так зле, як зараз.