Чтение онлайн

Він приклав сопілку до уст. А вона грає, промовляючи:

— То не я граю, то грає моя прохромлена душа.

Став хлопець перебирати пальцями голосники, а сопілка промовляє:

— Були дід і баба. В діда дочка. І в баби дочка. Вони жили межа в межу. Дідові зле — удовець. Бабі недобре — удовиця. Вони й побралися. Та не злюбила баба дідову дочку. Думає й думає: якби зігнати її зі світу, а там і дід помре, і вони зі своєю дочкою заволодіють спадком. Дідова дочка, як на зло, і гарна, і роботяща. Її засватано. Дід наполіг, щоб прийняти приймака. А бабина дочка, хоч і гарна, та не береться й за холодну воду. А баба їй ще й потурає. Дід і не збирається помирати. Знайшовся внук. А бабина дочка сидить і старіє в дівках. Баба сердита, як ніж. От і намовляє вона послати зятя-приймака в чумаки. Він поїхав. Тоді вона намовляє дідову дочку, щоб ішли з її дочкою в ліс по ягоди, а внучка сама догляне. Дідова дочка послухала і пішла з бабиною. Одна збирає і збирає ягоди, радіє, що принесе малому синові, а друга нипає по лісу: зовсім інше їй у голові. Вертаються додому. Сіли при шляху спочити. Дідова дочка втомилася і заснула, а бабина встромила їй ніж у серце. Тут і загребла. Прийшла, поводить плечима й каже дідові та бабі: ми розійшлися в лісі й пішли різними дорогами, де та приблуда, я не знаю… Вернувся з Криму зять-приймак. А дідової дочки нема й нема. Тут баба і настоює: під мертвого рук не підкладеш — бери, зятю-приймаче, мою дочку. Вона давно цього хоче. Дід розсердився: яке весілля, тут, може, треба обід ставити. Подався шукати дочку і пропав. А зять, дарма що здоров чоловік, та м’який. Він піддався, і баба зі своєю дочкою обернули його в ніщо, гірше ніж у наймита, прибравши собі до рук і його сина. Чужим ще гроші плати, а свої дурно зі шкури лізтимуть…

Чабанець плакав, а сопілка не мовчала:

— Ой, помалу-малу грай, мій сину, не вражай украй моє серце: мене сестриця загубила — встромила мені ніж у груди.

Він ридав голосніше вітру. Сльози лились рясніші, ніж дощ. Чому правда під ногами, а кривда в руках? Хто скаже? Закляк під калиною на горбочку край шляху.

Смеркалося, пригнав череду. Вони завжди з батьком доїли овець. Так було й цього вечора. Батько хвалився, яких навибирав дубів на обори. Гринь теж хотів оповісти йому про свою пригоду, але його душило за горло. Висмикнув з-за пазухи сопілку і подав батькові.

— Що це? — запитав, крекнувши, батько.

Гринь німо, трепетливою рукою простяг йому сопілку. Вона заграла і заговорила:

— Ой, помалу-малу грай, мій коханий, не вражай украй мого серця: мене сестриця згубила — встромила мені ніж у груди.

— Синку, то ж голос нашої матері! — заволав батько. — Я з самісінького початку здогадувався, а мене задурили й обкрутили. І нащо я піддавсь? Пропав! Я пропав… — став сам не свій.

Він шалів, дер чуба і погнав у корчму. Що з ним діялося, Гринь того не бачив. Раніше в нього боліли руки або ноги, раніше нила спина, коли викидав гній, а тепер в нього боліло й нило серце. Хлопець відчув його в своїх грудях. Перекуняв у яслах, а досвітком погнав череду.

Переморгав білобровий ранок, настав день — їде, гуркотить ридван. Коні здибились, мачуха Маруня зіскочила і до Гриня з батогом:

— Де та сопілка?

— Нате, — відповів чабанець.

Вона взяла, заграла, а сопілка й озвалася:

— Ой, помалу-малу, душогубко, грай, не вражай украй мого серця: ти ж мене згубила, ти ж встромила мені ніж у груди.

Мачуха посиніла, трясеться.

— Геть! — застукотіла зубами. — Щоб мої очі тебе не бачили… Я вже віддала твого батька в солдати: якраз йде рекрутський набір. Хай цар візьме його на війну, хай твій батько на війні загине! А я щоб духу твого не чула! Голодранці! Я не дозволю глумитися! Пріч! — Та й кинула сопілкою об землю.

Гринь підняв сопілку, рушив у світ за очі. Дзявко метнувся за ним, провів до лісу і вернувся.

Хлопець пішов у ліс, а вийшов до людей.

Він грав на сопілці, а вона промовляла словами, щоб жити правдою, а не кривдою, щоб брат на брата не точив ножа.

Люди його прийняли. Він ходив від солом’яної стріхи, бував на ярмарках, просто на майданах. Як тільки побачать свиту з відлогою, торбину за плечима, сопілку за поясом і ціпок у руці, так і переказують одне одному: іде сопілка. Збираються громадою і слухають.

Про нього ширилися поголоски і чутки. Подейкували: звалив, завдав собі на плечі людську недолю і двигає її по землі. В нього таке чоло, що на ньому записані світові скарги. Його очі як глибокі безодні: чорне горе і люті болі топляться у них, а вони ясні, щирі, дитинні.

Дійшла пославка й до самого царя: так і так, з’явився якийсь швендя, бродить і баламутить простих людей, підбиває їх проти панства і влади. Проти нього нема ніякого вплину!

— Привести! — наказав цар.

Його знайшли, взяли і вели — передавали з рук у руки жандармам. Ті з ним не панькалися: давали чосу, забиваючи памороки.

Прочумуючись у холодній хурдизі, він гірко подумував: на тілі нема жодного живого місця, а мені було казано боятися, щоб цар не звабив своїм поцілунком. Якщо його посіпаки гірше собак, то що зробить зі мною він? Він мене так поцілує, так клацне зубами і виплюне!

І на нього напав страх — руки трясуться, очі кліпають. Затремтів, як лист — йому здалось: вже підходить з косою смерть. Невже ж він помре?

Жах і жаль розбурхували, розпалювали йому уяву. То згадувалися степ і ліс, то уявлявся цар.

Шелестить трава, співають жайворонки… Раптом усе принишкло: цар наставляє свій перст.

Гомонить, гойдається ліс. Повно сонця… Раптом усе померкло: цар киває перстом — іди, бестіє, сюди!

Нема ні степу, ні лісу: їх заступає велика пащека — одна губа на землі, друга під небом… Йому нічого не хочеться, якби вернутися назад, туди — в степ, до лісу. «Дзявко лише трішки мене провів і вернувся. Він провів і вернувся: песик, а розумніший, ніж я», — вертиться в голові.

Вороття нема. Від того ще страшніше, ще жахливіше.

В буцигарню заходять жандарми, наказують, щоб споряджавсь. Свитка з відлогою, торбинка за плечима, сопілка за поясом і ціпок у руці — в чому ходив серед людей, у тому його повели у царський палац.

Блиск і розкіш осліпили Гриня. Цар же встав з трону й рушив йому назустріч. Підступив та й каже:

— Так ось ти який!

Гринь стоїть ні живий ні мертвий: прощайсь душа з тілом! А цар милостиво прихилив його до себе. Гринь і не стямився, як цар його поцілував, цмокнувши ніби знічев’я у щоку. Тоді висмикнув йому з-за пояса сопілку і призволяє:

— Ти усім грав, заграй і мені, хай я теж послухаю.

Гринь налаштував сопілку. Зашпори від переляку йому ніби відійшли. «Що буде, те й буде, а я заграю!..» Сопілка заграла, але не обізвалася жодним словом. Гринь спохопився: чому вона не обзивається жодним словом? Що з нею? Та пізно — вже було по всьому.

Сопілка грала весело, шпарко.

Цар заусміхався. Пританцьовуючи, задзвонив у дзвінок: скликав вельмож.

Прийшли, вступили вельможі. А сопілка витинає. Хто взявся у боки, хто давай вихиляса, а хто й навприсядки.

— А ви боялися! — тільки й сказав цар і заплескав у долоні.

Гриня одягли в кармазини, в блаватаси, озули в сап’яни. Він став грати цареві, цариці й царенятам на балах. Під солом’яною стріхою, на ярмарку, просто на майдані його ніхто більше не бачив.

Ой, терен-дерево — ти світова гіркото, ти колюче терня, чом під тобою росте будяччя і полин?

Сидить під тим деревом Вовчиця — ясирна до смерті робітниця і робить своїй рідній дочці водномить аж три пильні роботи: пасе очима великі табуни, руками пряде чесаний кужіль і колише ногами в колисці косооку дитину.