Чтение онлайн

— Щасти та щасти тобі, сестро-голубонько!

Морозиха оглянулася: перевізниця стояла в довбанці, високо піднявши весло. Махнула прощально їй рукою і сховалася в густі верболози.

Йшла гойдливими, грузькими плавнями — сила пташви випурхувало з-під ніг і лопотіло над головою. Сірі журавлі й білі лебеді, червонодзьобі бусли [2] й рябопері качки збиралися табунами, щоб летіти за море. Вона не лякала їх, лебеділа, кажучи:

— Летіть, небесні мандрівники. — І вони проводжали її своїм курликанням, клекотом і криком.

Широкий, рівнинний степ захопив масний чорнозем і розпросторився — Дике поле. В голубій імлі від обрію й до обрію шелестіла тирса. Вже давно відцвіли червоні маки, молочаї, волошки, звіробій, але цілющий дух зілля напував повітря. Кінський щавель стирчав жиластими пацьорками, які були обліплені дрібненьким червонясто-брунатним насінням. Достигала, але ще не висипалася, розвісивши золоті сережки, вівсяниця. Як завжди, синів петрів батіг. І врунилась, впиваючись у все живе й висмоктуючи з нього соки, переплутлива конянка.

Степ то озивався перепелицею, то в його хащах прошмигувала. зграя спритних куріпок, то свистав ховрах. Раптом запала тиша. Буйно, вогнисто цвіли будяки, які називаються татарником. Обминаючи їх, щоб не поколотися, Морозиха скрикнула: їй з-перед очей, змахнувши дужими крилами, нагнавши вітру, зірвався орел-скигляк. Вона ледве не наступила на людське біле тіло: зминула, подалася геть, а темно-буравий, сірявий скигляк виширював у чистому небі, опускаючись з кожним колом все нижче й нижче.

«Хто лежав там, серед будяччя? — думала. — Козак, лях, бусурман?.. Хіба зараз це має вагу — все’дно людина!»

Вона йшла та йшла.

«Люди цураються ховати людей».

Їй з очей скотилася крута сльоза. І Морозиха думала про сина: він скінчив дяківку, тобто науку в слобідського дяка, і подався вчитися далі. Провідувала його в братстві — у Києві на Подолі. Їй хвалили сина, казали, нехай вчиться і вчиться, а вона, якби могла, взяла б собі його в пазуху й принесла додому. Тепер він далеко, десь дуже далеко. Чи дійде? Чи знайде? А коли дійде і знайде, що йому скаже?

День змінював ніч. Виходили зірки, світили, як її надії. І все їй над головою.

Вже траплялися поля — нивка житньої стерні, нивка гречаної, а полукіпок не видно: звезено. «Скоро доб’юся до людей», — підохочувала сама себе. І справді, з горба — в долині над яром і над річкою — їй відкрилося село.

Стояла, дивилася на солом’яні стріхи й не могла відірвати очей: у грудях млоїло — мир і спокій, живуть же… І не мала зваги вступити, зайти у це село в густих садах, у кучерявих вербах: навіщо заносити у цей рай свою невтішність? Вже хотіла зминути, відійти, але ноги самі спрямувались до крайньої хати. Сіни були відчинені. Вона ступила, відхилила двері й замість дати на добрий день — відсахнулася, заклякши на порозі: перед нею, серед хати, до дубового слупа, який підпирав стелю, була взята на ланцюг і прив’язана жінка. Простоволоса, розкучмана, вона, як та проява, скочила, розкинувши руки. Ланцюг задзеленчав і не пустив її: була прикута за ногу. В той же час озвався дзвінкий голосок:

— Старчиха? Ви справді старчиха? Не бійтеся, заходьте. От я, тільки не знаю, що вам дати. Ні, я щось знайду. Я дам вам бодай яйце. Всім старцям, усім жебракам треба щось давати. Ви помолитеся за нашу маму?

Стоячи на порозі, Морозиха побачила дівчинку, яка, мабуть, сиділа, бавлячись, на долівці й щойно підхопилася. Та дівчинка прожогом просмикнулася в неї під рукою, побігла до комори й миттю вернулася, подаючи яйце.

— А де ваша торба? — запиталася.

Вона не знала, що їй відповісти.

— Як же тебе звати, серденько?

— Фроська. Але ви назвіть мене Фросею, бо мене давно ніхто так не кличе.

В цей час знову задзеленчав ланцюг: жінка-проява щось заалалакала, витріщилася й замахала руками.

Морозиха знову сахнулася.

— Ви їх не бійтеся. Ви їх зовсім можете не боятися, — вмовляла її дівчинка. — То наші мама.

І розповідала голосно, жваво:

— Вони зовсім не страшні. Бо як воно сталося? Бачите, їх рідний брат, а мій дядько втікав на Запоріжжя. За те їх тата, їх маму, а моїх дідуня й бабуню забили канчуками. А їх рідному братові, мому дядькові не всміхнулося. Його зловили й посадили на палю. Він сидів, поки не висох, і довго вертівся за селом на палі, як той млинок. Наші мама й не витримали. Їм щось зробилося. Збожеволіли. Збісилися. Тато й прив’язали їх до слупа, щоб не наклали на себе руки… А я все це бачила, й мені нічого.

— Фросю, Фросечко, — тільки й вичавила Морозиха.

А дівчинка видзвонювала:

— Так називала мене бабуня. Як прийдуть, так і виймуть пиріжок з-під запаски, дають і кажуть: «Їж, Фросечко…» Так називали мене дідуньо. Як побачать, так і кажуть: «А ти вже велика, Фросю. За рік поїдемо в поле. Будеш, Фросю, поганяти воли, будем разом орати ниву». Та чого ж ви ніби плачете, беріть яйце. Бачите, хліба в нас нема, вийшов. Тато на роботі. Зварили, поснідали й подались з ціпом. Мені до вогню не можна, бо я ще мала. Тепер чекай вечора. Тато прийдуть, зварять, ми й навечеряємося. Беріть яйце, чого-бо ви? З хати не можна пускати з порожніми руками ні подорожнього, ні старця. Я це знаю.

Морозиха дивилася на Фросю й на її маму: обоє в сорочках, як у мішках, тільки й того, що пороблено прорізи для голови і для рук. Вона взяла яйце. Погладила дівчинку по голові, щоб росла велика, й виступила з сіней.

Фрося гукала-просила їй услід:

— Ви ж моліться, моліться за нашу маму, щоб наші мама виправились!

І повернувши в поле, і простуючи полями, вона довго чула цей заливистий голосок. І їй вважалося, що то до неї обзивається саме небо, сама земля і все суще на ній. На їх голоси вона кидала свою думку: «Хто не обертається в раба — гине або божеволіє!» — і не зупинялася.

Хуторів, присілків і сіл траплялося немало на її шляху, попадалися містечка, міста з укріпленими замками, які вражали своїми мурами, фортецями і вежами, — і скрізь повзали, копошилися зігнуті до самої землі, бідні люди, надривалися від нелюдської праці. Де їй було ліпше — серед степового небезпечного кочовища, у лісовій пущі а чи на велелюдді? Хто втікає до самоти — в безгоміння, а хто навпаки — прагне мирського: так повчав її якийсь мандрівний чернець, наставляючи йти в монастир і прийняти постриг. Вона йшла до сина.

Здорожена, втомлена, вона допомагала порпатися на городах задурно, за так, за прости біг. Розжилася зі своїх рук на грубу сорочку, на вовняну запаску і рогозяного кошеля, а взуття не заробила, навіть личаків. Вже замрячило, замжичило, відразу ж і потиснув мороз, як допленталася до Дубна. Місто стояло серед мочарів. Княжий замок очив навколо своїми бійницями. «Треба мені спинятися, — подумала. — Тут перезимую, дочекаюся весни..» — і подалася на ринок, щоб найнятися.

Перший день не пощастило, і вона ночувала, знайшовши захисток під стіною дерев’яної каплички на цвинтарі. Зате другого дня її відразу найняли: різничиха Мелашка привела її з ринку в свою господу — так Морозиха стала наймичкою в різника Корби. Вона поселилася в чорній хижі серед безлічі челядинців, а самі господарі жили в білій хаті. Непоказна Мелашка була дуже криклива. Вставши ні світ ні зоря, вона бігла до чорної хижі, гримала в двері й нагло будила челядь. Під її оком ніхто не смів ані присісти, ані постояти. Корба вставав пізніше. Він був набагато старіший від Мелашки: вона в нього третя чи четверта — молода, нахраписта. Худий, високий і згорблений, він з’являвся на порозі: ліве око завжди прискалене, а в обріділих сивих вусах ворушилася втаємничена посмішка. Мелашка накидалася з криком і на нього, штурхала його ліктем під бік, щоб протер баньки й притьма брався за роботу.