Чтение онлайн

Ревіли бугаї, телиці, мекали барани й вівці, верещали, кувікаючи й рохкаючи, кабани і свині — в загонах дудоніло, сатанувало. Морозиха хапалася за коромисло, за коновки і носила воду. Води треба було багато. Вона носила й носила її з берега — коромисло врізалося в плечі, а руки німіли. Їй треба було заробити свитку й намітку, плахту і бодай постоли. Їй не було діла до хазяйського багатства, як і до того, що Мелашка штурхає під бік Корбу, показуючи над ним свою силу.

А Корба, пронюхавши, що з нею приключилося, й вивідавши, що вона йде до сина, який у високій школі, підкочувався перекинутися кількома словами.

— Почин премудрості,— починав, — страх господень, а пізнання святого — се розум. Світ збудовано справно і справедливо: над нами бог, на горі райці та ясновельможне панство, а на споді — поспільство. Хто хоче колотися рогами, той від лукавого і відкине ратиці.

Морозиха не вступала з ним у перепалку. Він підкочувався до неї в неділю а чи в святковий день, але вона не мала коли святкувати: бралася за коромисло, носила воду, наливаючи бодні, щоб назавтра було чим полоскати тельбухи. Корба позиркував прискаленим оком, у вусах тішилася посмішка. Він радив їй посидіти, спочити: на те, мовляв, і неділя. Вона відказувала, що носити воду не гріх.

— Не гріх, не гріх… На добре діло нема ні неділі, ні свята, ні присвятна, — стверджував.

В суботу Мелашка повела челядь на вечірню. Морозиха варила вечерю, чинячи підбивку з мацьків. Ця страва вважалася найсмачнішою, недарма ж місто називало різника кишкоїдом.

Увихаючись коло печі, вона не помітила, як принишкував Корба. Зарипіли його шкіряні штани. Він присів на лаві й, пригладжуючи свою голомозу голову, повів мову про почин премудрості. «Кишкоїд», — думала вона, змовчуючи. І не змовчала:

— Добре ж збудовано ваш світ: сонце, земля і води — загребущим, для їх дітей, для їх слуг, а нам — темрява, — сказала й дивилася у маленьке вікно на гострий частокіл, на дубову браму. — А що ви скажете, як ваш світ захитається? Бог не в силі, а в правді!

Корба не знітився. Він збагнув її мову, перехопив її погляд у вікно і, поклавши руки собі на коліна, провадив спроквола:

— Покидайте дурноту й не зривайтеся з прив’язі. Мій бог завжди в силі: він альбо в костьолі, альбо в церкві. Хитається церква — йди молитися в костьол. А захитається костьол — іди до церкви. Розкаяний грішник уже не грішник, а святий. Се і є вся правда, зі всіма потрохами, бо не марно кажуть, що покірне телятко дві матки ссе.

І, правлячи про покірність, заїкаючись про Морозенка, який у високих школах і може стати високим райцем, він слиняво натякав, даючи їй на розум, що вони могли б і породичатися, що Мелашка не може бути на заваді, як дві чи три жінки не були на заваді й самій Мелашці.

— Я темен і неграмотен, — казав він, мовби похваляючись, — але я достеменно знаю одну науку: вмію рахувати.

Морозиха заворушила кочергою жар у печі.

— Вас ніхто не обрахує.

І він, тертий та хитрий, казав:

— Коли я когось наймаю, я наймаю руки й душу, але ніколи розум. Розум я вселяю наймитам свій! Я такий: можу дати раду всім королівським скарбам світу. Для цього мені не треба ні паперу, ні гусячого пера, ні атраменту [3] — нічого, крім моїх десятьох пальців. — І заворушив на своїх колінах руками, які звикли до ножа й до колія.

Вона тієї ж ночі покинула Корбу, не домагаючись платні. «Найнявся, як продався», — думала, долаючи заметіль: берегла свою душу. Їй треба було служити. Морозиха служила в корчмаря. Підмітала бруд, сміття. Прала. В пришляховій корчмі познайомилася з смолярами. Вони взяли її в ліс, і вона разом з ними валила берези, випалювала вугілля й варила дьоготь. Жили в землянках над замерзлим Стиром. Річкою, по льоду, відправляли і вугілля й дьоготь

І на холоді у снігах їй було радісніше, ніж у різника, ніж у корчмаря в їхньому теплі.

Тиснули сильні морози. Почулося про голод. Ці чутки, одна страшніша другої, доповзали сюди, в лісову глушину. Подейкували: рік був неврожайний — озимину вимочило, ярину спалило, а король наслав хмару війська. Уланів, найманих рейтарів і піших стрільців на Поліссі стало більше, ніж дерев. Вони обсіли народ, як сарна. Шляхтичі зі своїми лайдаками кинулися їм на поміч. От і сточили все до зеренця. За зловленого у княжому чи графському лісі зайця, за зрубане дерево бідному поліщукові смерть на місці. Ні закропитися, ні обігрітися — люд вигибає. З настанням посту голодні зрушилися зі своїх сіл. Вони потяглися турмами, купами. Їх прибило й до смолярів. Найстрашніші чутки підтвердилися.

Морозиха кидала й кидала поліняччя у великий вогонь. Стікав дьоготь. Вона вигрібала непережарений жар, гасила його, виробляючи вугілля. Прокіптюжена, просмолена, штурхала довгою кочергою, надриваючись, як у пеклі. Біля кострищ грілися прийшлі поліщуки. Вони попадали й не підіймали голів. У смолярів який припас? Ставила на вогонь казана: пшонина здоганяла пшонину — такий куліш.

— Вставайте і хоч зігрівайтеся окропом, — будила, підіймаючи голодних, Морозиха.

Обідрані, в латаних свитках, ноги і голови позамотувані, позавірчувані онуччям, вони тяглись, шукаючи хлібні місця, і вели за руки посинілих своїх дітей.

Пересілися морози, відлигло, і поліщуки потяглися ще дужче — юрма за юрмою з півночі на південь. Скільки їх позоставалося в заметах? Плодили своїм трупом вовків, інших хижих звірів та хижих птахів.

А коли завесніло, коли скресав Стир і попливла крига, на річці з’явилися човни. То були довбанки-душогубки. В них ніхто не сидів. Ними ніхто не правив. Човни пливли так само, як і крижини.

Морозиха стояла на березі. Від того, що побачила, очі їй заплющилися: захиталася земля, потемнів світ — у човнах лежали люди, кожен держав у схрещених руках свічку. Вона хотіла крикнути: «Голодні, розпухлі люди пливуть у душогубках»! — але не змогла: крик застряг у горлі — оніміла.

Бурунила чорна вода. Вирувала і холодно пінилася. Тріщали, кололися, ламаючись, крижини. То вони наздоганяли човни, то човни наздоганяли їх. Зіштовхувалися, і ще дужче вирував, скипаючи, Стир. А човни пливли. В кожному лежала людина. В кожному світилася воскова свічка.

«Люди з великої муки силоміць покидають життя і світять свічками у свою смерть», — подумала вона.

Розплющила очі: річка тече, і в човнах мерехтять маленькі вогники.

Опісля того й Морозиха зібралася в дорогу. Смолярі її не спиняли. Опорядили, як могли. У личаках, у вибійчатій свитці, за плечима торбина, у руках костур, вона рушила на захід сонця. Досвітком, коли тримався морозець, і ввечері, коли підмерзало, їй ішлося легше. А серед дня, коли розкисало, ледве витягувала з болота ноги. Ночувала де прийдеться — в корчмі, у добрих людей, а то й у покинутій в лузі копиці сіна. І знов плуганилася й плуганилася. А за нею йшла весна: зеленів придорожній щирець, в поля виїжджали сівачі, на деревах прорізувалися цвіт і листя.

Під вечір вона наблизилася до Замостя. Дивилася на вали, якими обнесено місто, на його мури і зашепотіла спеченими пересохлими губами:

— Сину, де ти? — І все дивилася на вали, на будівлі, на загострені вежі, начеб її син мав з’явитися перед нею, і шепотіла: — Сину-сину, я йшла до тебе через довгу осінь, ще через довшу зиму і через нашу землю.

На замковій башті засурмила сурма. У міських брамах мінялися вартові. Морозиха зважилася підійти до брами, але дорогу перегородив спис.