Чтение онлайн

Катя у світлій розкльошеній сукні, з довгим намистом «під перла» мала щонайсвятковіший вигляд.

— Хлопці! Хочу відрекомендувати мого нового знайомого і, сподіваюся, кавалера, — урочисто оголосила вона й підхопила Сашка під руку.

У великій кімнаті в кутку стояв стіл, застелений білосніжним простирадлом, до нього були підставлені двоє ліжок під байковими ковдрами, кілька різнокаліберних стільців, на тумбочці примостився патефон.

На столі, крім вінегрету, ковбаси та миски паруючої картоплі, стояв досить солідний графин з розведеним спиртом. Принесені Сашком дві пляшки шампанського та коробка цукерок виглядали як міські гості на сільському святі.

— Дивіться, дівчатка, а наш Пінкертон ще й джентльмен! — радісно вигукнула Катя.

Сашко ніяк не міг збагнути, навіщо його запросили і яке тут свято, почував себе незручно, але тримався незворушно.

Із сусідньої кімнати вийшов височенний, дебелий хлопець у сірій сорочці з яскравим галстуком, він досить довго й приязно розглядав Сашка через окуляри, ледь відставляючи їх від очей. «Майже як лорнет», — усміхнувся сам до себе Сашко. Нарешті хлопець подав йому велику руку з коротко позрізуваними нігтями.

— Місцевий ескулап Петро Примакін. Між іншим, хірург… А до того ж відомий як жених нашої господині. Май на увазі.

— А мені апендикс уже вирізали, — з серйозною міною відповів Сашко.

— Шкода, — зітхнув хлопець. — А я вже з задоволенням уявив його на своїй долоні.

— Тільки без зайвого натуралізму, — припинила шпигання словами Катя. — Та ви, Олександре, його не слухайте. Лікарі, як відомо, не вибирають висловів.

— Я намагаюся відгадати, що ми святкуємо, — звернувся Дорохов до присутніх.

—І не намагайтеся, — відповіла повненька червонощока дівчина.

— День народження?

— А от і ні.

— Заручини?

— Це все попереду, — зітхнув хірург.

—Іменини?

— Відгадати, Сашко, неможливо, — дуже серйозно сказала Катя. — Ми з Петею від'їжджаємо.

— Куди ж? — здивувався Сашко.

— Далеко звідси… Ближче до західних кордонів. Ви ж знаєте, в армії потрібні лікарі.

Усі примовкли й посерйознішали. Проте ніхто не міг і подумати, що лікарі там будуть потрібні зовсім скоро, менше ніж через рік… Багато, дуже багато лікарів, та й не тільки лікарів…

А тепер летіли пробки від шампанського, всі сміялися, з'ясувалося, що шампанське куштували тільки на Новий рік, а ось так, запросто, його не пили. Попросили завести й платівку відповідну — «Бризки шампанського», а потім дочка Утьосова Едіт співала про ділового пожежника…

Катя хотіла замінити платівку й похопилася:

— А де ж мій портрет?

Сашко витяг з валізи свій твір і подав дівчині. З цупкого глянцевого паперу дивилася вродлива, ніжна, з м'якою усмішкою і з ледве помітними ямочками на щоках дівчина, що дуже приблизно нагадувала її — Катю Суботіну.

— Петре, подивися, що він зробив з моєю фізіономією.

Хірург надів окуляри, глянув на картку, потім на Дорохова.

— Та ти, брате-детективе, жартівник і майстер. Перетворив Катю на мадам Ле Дантю, себто Івашову. Дивовижно. Дуже схожа на мініатюру Бестужева. Та-ак, тут колись ця француженка скрасила життя декабриста Івашова.

Дорохов скромно промовчав. Отепер про декабристів він вже знав багато. А Петро передав картку дівчині, яка сиділа поруч, і вів далі:

— Ви, звісно, знаєте, що сто десять років тому в Петровському заводі з'явилися дивовижні жінки. Їх привезли з Чити разом з чоловіками-декабристами. Вони знехтували високим становищем у світі, добровільно поділили долю своїх чоловіків. Княгині Волконська, Трубецька, та й інші приїхали в оці тоді ще глухі краї. Серед цих жінок була й француженка Ле Дантю. Пам'ятаєш, я тобі казав, — звернувся він до своєї нареченої,— що ти чимось на неї схожа? І твій детектив теж помітив схожість.

Дорохов розлив рештки вина, підняв склянку:

— Звичайно, Камілла Ле Дантю, графиня Чернишова, Поліна Гебль та інші прекрасні жінки гідні вічного визнання й пошани. Але я пропоную тост за наших дівчат…

— …У вірності й самовідданості які ні перед ким не поступляться, — підхопив Петро…

Третій день Дорохов жив на займанці в старого лісника. Прокидався вдосвіта, сідлав баского гнідого коня і холодком вирушав у тайгу. Коли сонце підбивалося високо й починало припікати, замучував гнус, він вибирав виярок з джерелом і де-небудь на белебні, де навіть за тихої погоди дув вітерець, що розганяв мошку й комарів, зупинявся і насамперед розводив курище. Сплутаний кінь одразу ж підходив до вогнища з підвітряного боку й головою ліз у самісінький струмінь їдкого жовтуватого диму. Коня замордовували ґедзі.

Дорохов набирав у казанок води, прилаштовував його на вогні й потім, сьорбаючи чай, думав свої невеселі думи.

Вже місяць ішла війна. Порідшала міліція. З перших днів пішли на фронт досвідчені працівники, серед них Федір Дибов. А їх, молодих, не взяли, незважаючи на прохання, рапорти. Сказали, що тут, у тилу, не можна замикати на замок їхню службу. Сашко оббивав пороги начальства, але безрезультатно. Минулого тижня його викликали до міського комітету партії, і секретар міськкому прямо оголосив, що його, комсомольця Дорохова, вирішили призначити начальником розвідки партизанського загону, який буде створено в разі нападу самураїв, але готуватися до цього треба завчасно. Секретар розклав перед ним карту, ту саму, що лежить тепер у нього в польовій сумці, відкреслив синім олівцем північну частину Тарбогатайського хребта, одне слово, звелів вирушати в ці місця й пошукати базу для загону, знайти відлюдні місцинки, в яких можна було б заздалегідь, на випадок війни на сході, закласти зброю, боєприпаси та продовольство. І ще звелів довідатися, які люди живуть навколо, чи можна них покластися. Розмова була коротка, ділова, секретар міськкому побажав йому щасливої дороги, а потім уже, коли Сашко хотів іти, зупинив:

— Справу тобі, Дорохов, доручаємо величезної ваги, дивись і словом не прохопися. Час тепер воєнний. Ти член призовної комісії? От і чудово. На роботі чи знайомим скажеш, що посилає військкомат у віддалені села — розібратися з призовниками.

За ці дні Сашко об'їхав добру сотню кілометрів, а знайти те, чого шукав, не щастило. Щоправда, біля підніжжя однієї сопки трапилося кілька печер, сухих і доволі просторих, але до них було дуже важко добиратися. Про всяк випадок він позначив їх на своїй карті-триверстці й вів далі пошуки. Термін його відрядження кінчався, а виконати завдання не вдавалося. Нарешті неподалік од Чикойського тракту, в безлюдному місці, в розвилці вершини сопки знайшов дві зручні, великі, сухі печери. Не сподобалося тільки, що в одній з них хтось жив, судячи з усього, років два-три тому. В усьому іншому печери цілком підходили. Охороняти їх могли двоє-троє стрільців, оскільки вершина сопки була чудовим оглядовим майданчиком, з неї було далеко видно підходи до її безлісної підошви.

«Чому саме мені доручили це завдання? — розмірковував Сашко, повертаючись до міста. — Адже можна було знайти комуніста, який виріс у цих краях і знає з дитинства не лише печери, а й кожний струмок у тайзі, будь-яку улоговинку в сопках».

Доповідаючи про свою поїздку, не втерпів, запитав, чому не послали на це завдання місцевих жителів. Секретар суворо подивився йому в очі:

— Цікавишся, Дорохов, понад міру. Думаєш, коли в нас тут почнеться війна, то нам тільки одна база буде потрібна? А потім, ти ж часто в селах бував, до тебе люди звикли, от і послали тебе.

Після повернення з тайги Дорохов угамувався. Слухаючи фронтові зведення, перестав лаяти начальство, яке не пускало його воювати. Перестав строчити рапорти. Тепер він знав, що й тут щомиті може розпочатися війна і на цей випадок його чекає серйозне діло. Минув місяць, другий. Фашисти захопили Білорусію, Смоленськ, рвалися до Ленінграда, а на сході було тихо. Щоправда, подейкували, що й над тайгою пролітав самурайський літак-розвідник. Ходили чутки, що японці забули халхин-гольський урок і знову стягають війська до наших кордонів. А Сашко в своєму міліцейському відділі, що порідшав після призову, і далі займався звичайними справами. Тепер він сам частенько вночі виходив у патруль. Коли бачив, що співробітники стомилися, брав Байкала, й удвох вони обходили все місто.