Чтение онлайн

— Тяжко тобі, Дорохов? А мені, думаєш, легко? Двоє синів воюють, один уже в госпіталі, а я, здоровий дядько, тут, у тилу. — Він говорив тихо, повільно, наче маленькій дитині.— Ходив до начальства з таким самим рапортом. А мені спокійно так пояснили, що коли ми не виправимо становища зі злочинністю, то під суд віддадуть, і тоді, може, й потраплю на фронт, але тільки в штрафники. Даремно ти метушишся. Ми тебе як ділову людину сюди взяли, а ти начебто саботажем надумав займатися. Ти у Крутова в лікарні був? Погано, що не вибрався. Все зі своєю кривдою носишся. Дзвонив я сьогодні його лікареві, каже, наче краще Крутову стало. Тобі не розповідали, як його поранили? Ні? Тоді слухай. Під час його чергування прийшла жінка і заявила, що в неї переховується дезертир, якийсь далекий родич. Утік з пересильного пункту — і прямо до неї. Спочатку казав, що його відпустили в гості на добу, а потім признався, що на фронт не хоче. А в цієї заявниці і чоловік і брати воюють. Ну от вона спочатку його умовляла самому об'явити себе, а коли гість не послухався, прийшла до нас. Крутов узяв з собою міліціонера і разом з жінкою пішов до неї додому. Домовилися, що вона відчинить двері, зайде й непомітно впустить Крутова. Та не так сталося, як гадалося. Відімкнула жінка замок, а зсередини гачок накинутий. Постукала. Гість відчинив, побачив міліцію і одразу вихопив з кишені своєї шинелі, що висіла в коридорі, обріз мисливської одностволки. Крутов жінку прикрив, а заряд дробу йому самому дістався. В плече та в руку. Добре, що міліціонер вирвав обріз і скрутив дезертира. Ти до своїх підлеглих хоч придивився? Мені твій Костін подобається. Брали ми тут перед твоїм приїздом одну зграю. Почалася перестрілка. Дивлюся, цей Костін просто під вогнем бігом до хати попрямував. Після операції почав йому вичитувати, а він і каже: «Дарма ви, товаришу начальник. На фронті люди на танки у повен зріст ходять, а я тут перед усякою сволотою на череві повзти повинен?» До Крутова разом давай з'їздимо, а підлеглих учи. Досвід у тебе є, та, кажуть, і в теорії ти розбираєшся. А на війну поки що відпустити не можу. Тут у нас теж усяке буває. Ти знаєш, що наші заводи виробляють? Можу сказати, люди ні вдень ні вночі від верстатів не відходять, щоб на фронті нашим легше було. Хто ж цих людей охоронятиме?

Поговорив по щирості з Дороховим і Микола Савелійович Арзубов.

— Це ж я тебе рекомендував на цю посаду. Казав, що ти людина серйозна, енергійна, вміст працювати, а ти розпустив нюні й одно торочиш: «На фронт, на війну». Та ми всі воювати хочемо, але можеш ти зрозуміти, що й наша робота людям, Батьківщині потрібна. Ач, герой який знайшовся!

Микола Савелійович вичитував Сашкові довго, пригрозив, що сам поставить про нього питання на комсомольських зборах.

— Ось що, Дорохов, — перейшов він на офіційний тон, — підготуй усі матеріали про оперативну обстановку в області по лінії свого відділення і доповіси на партійному бюро нашого відділу. Вистачить тобі й двох діб. Якщо трохи недоспиш, дарма, менше часу на всякі дурощі залишиться.

Оперативна обстановка в області й справді була складна. Воєнне лихо, що охопило країну, збурило, схвилювало й підняло на великий; подвиг радянський народ. Одні пішли захищати Батьківщину, інші трудилися самовіддано, без відпочинку, щоб у воїнів було все необхідне — і зброя, і хліб, і одяг. Але знаходилися й такі, що до якогось часу ховалися по різних кутках, а тепер, у пору всенародного нещастя, попідводили голови. Посилилися спекуляція, злодійство та різні махінації, пов'язані з продовольством. Покидьки, які не бажали служити в Червоній Армії, об'єдналися в зграї, збираючи під своє крило карних злочинців, колишніх куркулів. У тайзі з'явилися банди, а на околицях міст, на копальнях, навіть у Читі почалися розбої. І Дорохов відчув, яка величезна відповідальність лягла на його плечі.

Відповідальний черговий обласного управління міліції Олександр Дорохов був готовий до будь-яких пригод.

Проте тисяча дев'ятсот сорок другий рік прийшов тихої, спокійної ночі. Об'їжджаючи міські відділення міліції, він бачив, що на вулицях не було галасливих, веселих компаній, навіть окремі перехожі не зустрічалися. Місто завмерло, немов прислухалося до далекої війни.

Ніч минула спокійно, без усяких пригод. Лише перед ранком пролунав тривожний дзвінок. На великому механічному заводі хтось заліз до їдальні, що містилася на території самого заводу, і вчинив крадіжку. Сашко виїхав на місце, оглянув їдальню й буфет, звідки було вкрадено кілька кілець ковбаси, три пачки рафінаду та два буханці хліба. Дослідив замок, відчинений цвяхом, і сліди на підлозі.

— Територія заводу охороняється? — спитав заступника директора, який повідомив його про крадіжку.

— Звичайно. Ви ж, мабуть, знаєте, що ми виробляємо? На завод миша не прошмигне.

— Щодо миші — це ви правильно сказали. А підлітки у вас працюють?

— Працюють, — не здивувався з запитання заступник. — І в нічну зміну теж.

— Тоді пройдемо по цехах, — запропонував Сашко.

Біля верстатів на якихось ящиках і лавках стояли хлопчаки. Дорослі траплялися рідко. В одному цеху в кутку біля батарей парового опалення на купі клоччя й ганчір'я спало чоловік з десять хлоп'ят. До заступника директора підійшла жінка-бригадир. Поглядаючи то на нього, то на Дорохова, попросила:

— Не будіть хлопців. Їм на вранішню зміну заступати й знову до вечора працювати.

Сашко подивився на хлопчаків, і в нього стислося серце. Пригадалося, як кілька днів тому, повертаючись до управління, на Піщаній вулиці, коло самого лісу, помітив на дорозі кількох хлопців. Вони йшли гуртом і щось за собою тягли. Коли хлопці наблизилися, Дорохов побачив, що вони везуть санки з акуратно перев'язаними мотузкою ялинками. Найстаршому з хлопчаків на вигляд було років десять. Розмахуючи руками, він збуджено про щось розповідав меншим дітлахам. Несподівано вся компанія зупинилася біля Олександра. Маленьке кирпате хлоп'ятко в тілогрійці, в лосячих унтах, з сокирою за поясом виступило наперед.

— Ми ось сперечаємось усі з Кешкою, — показав він на свого ватажка. — Скажи нам, дядечку, може до різдва війна скінчитися? Кешка каже, вдарять морози — і фашисти поколіють од холоду.

— Правильно міркує ваш Кешка, — вирішив підіграти дітлахам Дорохов. — Дід Мороз, кажуть, уже заробив медаль «За доблесть». Він я-ак навалився на фриців, я-ак дав їм сибірського холодку ковтнути, так вони одразу й драпонули від Москви, аж п'яти замиготіли. Куди ж ви стільки ялинок везете? Продавати?

— Навіщо продавати? — здивувався Кешка. — По ялинки ще й завтра доведеться їхати. Не тільки собі, а для всіх. У нашому будинку тридцять шість квартир, а батьки лиш ось у Севки, — Кешка показав на худенького хлопчика, який знизу вгору пильно розглядав Дорохова, — та в Танюхи з Кланькою зосталися. От ми всім по ялинці й привеземо. А замість подарунків хай Дід Мороз фрицам ще снігу та віхоли підкине.

Попрощавшись з хлоп'ятами, Сашко вже одміряв з півсотні кроків, коли його раптом наздогнав Кешка.

— Дядьку, а у вас є ялинка? — запитав він, переводячи дух.

— Ні, друже, нема. Ніколи по ту ялинку, — признався Дорохов.

— Тоді зачекайте. Ми вам маленьку дамо. — Кешка збігав і притяг пухнасту ялиночку.

Дорохов хотів запитати бригадира, чому підлітки сплять прямо тут, у цеху, але передумав.

— Ходімо звідси, — сердито запропонував він заступникові директора. — Не буду я вашої крадіжки розкривати. Чорт з ним, з буфетом. Цим хлопчакам у школі б учитися та гратися біля ялинки. Ти керівник великого заводу, подумав би разом з директором, як хлопцям у новорічне свято виділити по шматку хліба з цукром… Тоді в буфет напевно ніхто й не поліз би. А що у вас у клубі вчора було? Нічого? Ялинку дітлахам організували б… Між іншим, ще й зараз не пізно.

Наче перевернулося щось у душі в Олександра після новорічного чергування.

І потім ще довго перед очима поставали цехи заводу, хлопчаки на ящиках, в гуркоті верстатів і скреготі металу…

Цей день розпочався звичайною ранковою п'ятихвилинкою. Зібрався увесь наявний склад відділення обговорити план проведення операції на базарі.

Говорили голосно, сперечалися, і Олександр не одразу звернув увагу на те, що прочинилися двері. Помітив — зірвався з місця.

— Батьку! Та як же ти? Заходь!

Сашкові захотілося, як маленькому, кинутися батькові на шию, і тільки в останню мить він стримався. Збентежено оглянув підлеглих. Крутов рушив до дверей перший, а за ним решта.

— Ми тоді трохи пізніше, Олександре Дмитровичу, зайдемо, самі обговоримо — і до вас…

Сашко довго вдивлявся в рідне обличчя. Як батько змінився! На скронях сивизна, щоки запали.

— Ну як ти тут, синку? Я до тебе ненадовго. Ось покурю та на тебе подивлюся…

Батько розстебнув кожуха, дістав з нагрудної кишені гімнастерки портсигар, і Сашко побачив, як поряд з орденом Червоного Прапора блиснула сріблом медаль, одержана за Халхин-Гол. Дорохов-старший кілька разів глибоко затягнувся.

— Піди, Сашко, відпросися в начальства і забирай на вокзалі матір. Привіз я її до тебе, не спитавшись. Розумієш, ніколи було листи писати. Позавчора прийшов наказ нашому полкові на захід. Мене відправили до вас по нову техніку, ось і взяв її з собою. Матір знайдеш у військовому залі, сидить там на своїх клумаках. Тож іди. А я не маю часу. Може статися, і не побачимося… — батько помовчав, — до перемоги. Не журися, не вішай носа, козаче. Ще погуляємо. — Він невесело всміхнувся. — Мене не проводжай, не люблю. Іди, вона, мабуть, всі очі видивила. Бережи її, синку.