Чтение онлайн

Дорохов подивився на вузьку, мілку річечку. На тому березі дорога пірнала в густий підлісок, і він зрозумів хід міркувань мисливця.

— Мабуть, ти правду кажеш, Михайле. Лисін з'явився на тому березі несподівано. Вони глянули — кінний, та ще з гвинтівкою… І одразу тікати.

— По-моєму, вони його раніше помітили, а може, зачули.

— Знати б, хто вони, звідки?

— Свої, тайгові. Вони тут удома. Он багаттячко зліпили — жоден міський його так не викладе. Ягоди з дикої смородини заморозки збили, а вони знайшли, зібрали з листочками — чай варити. Порожні йдуть — без казанка, без провіанту. Самі поміркуйте, без припасу, без чашки-ложки тільки крайня потреба в тайгу зажене. А от куди прямують, не докумекаю. Може, в Харауз, а може, в Обор. Одне зрозуміло: трактом їм не з руки. Тайгою йдуть. Чому? Варнаки, видно, але місця їм ці відомі.

— Що варнаки, Мишаню, то правда. Тільки куди подалися?

Простатін закурив, запропонував цигарку мисливцеві. Той відмовився й дістав свого кисета.

Після кількох затяжок міцного самосаду показав угору по єлані.

— Мимо нашої займанки дорога до села Обор, звідки ваш начальник їхав. А он у тому виярку є стежка на Чикойський тракт. Тільки її мало хто знає. Треба подивитися. Стежка також скаже, пройшов хто чи ні.

— Чи далеко до тракту?

— Хто ж його знає? — мисливець насунув шапку на лоба. — Коли добре йти, за день можна дістатися.

— На займанці скільки людей? — з тривогою запитав Дорохов.

— Дід Лука — тесляр наш, та жінки з худобою. До міцних морозів там будуть.

— Ось що, Степане, ми з Мишанею на стежку глянемо, а ти їдь назад у Харауз. Збери людей: дільничного міліціонера разом з нашим Зінов'євим і добре було б хоча б одного-двох колгоспників. І негайно їдьте на займанку. Ми туди теж поїдемо. Побоююсь я за старого з жінками. Легка здобич для бандитів ця займанка, якщо вони не пішли з цих країв. Та ще зв'яжися з Сидоркіним. Хай він вишле групу на тракт, та щоб стежину знайшли, що звідси виходить.

— Ось глянь-но сюди… — Мисливець прутиком на землі прокреслив лінію. — На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола. Між ними по виярку стежка.

— А на тій лобатій сопці нема печери? — пригадав Олександр.

— А ти звідкіль знаєш? — здивувався мисливець. — Цілих дві. Я ще хлопчаком з батьком бідкував, і в одній з цих печер ми жили. Потім по шишку ходив.

— Ось що, Степане, неодмінно скажи Сидоркіну про ці печери.

— На хвилинку вас, Олександре Дмитровичу, — відкликав Дорохова вбік Простатін. — Ти, Мишаню, не ображайся, у мене до начальника секретна розмова.

Коли одійшли набік, Простатін сказав:

— Ви маєте на увазі ті печери, де базу повині були закласти? Та ви не бійтеся, це ж після вашого від'їзду я ними займався. На лобатій сопці печери залишили в резерві.

— Коли знаєш, легше буде пояснити. Їдь, а то сонце вже ген де. У колгоспі всі по роботах розійдуться.

Простатін повернув коня в Харауз, а Дорохов з мисливцем переїхали вбрід річку й берегом рушили вниз за водою. Мисливець не поспішав, оглядаючи берег, і Дорохов йому не заважав. Несподівано позаду, з того боку, куди поїхав Простатін, ляснув постріл, за ним другий, третій. Потім два майже злилися разом Не змовляючись, Дорохов з мисливцем повернули коней і, розбризкуючи воду, кинулися річку. Тільки-но вибралися на луки, Дорохов погнав свого коня до дороги, але мисливець гримнув:

— Ти що, здурів? На дорозі кулю зловиш. Давай до того березняка та закрайком.

У березняку Гостєв зняв з плеча карабін, загнав патрон у ствол і поклав зброю впоперек сідла. Олександр почепив маузер на колодку й обидва, вдивляючись у чагарник, рушили вперед. Поки вони перетинали луки, почули ще два постріли, а тепер усе стихло. Не доїжджаючи до дороги, звернули в напрямі Харауза й на косогорі побачили вбитого коня, що був під сідлом у Простатіна. Він лежав у калюжі крові, вже мертвий. Трохи осторонь валялася Степанова шапка. Мисливець різко, на два пальці, свиснув, зачекав трохи, свиснув удруге. Ніхто не відгукнувся, навколо стояла мертва тиша, не було чути ні шурхоту, ні тріску гілок.

— Та де ж він? Невже вбили? Сте-на-не! — гукнув Дорохов, й одразу звідкись з вершини озвався Простатін:

— Давайте сюди! Вгору дорогою. Їдьте сміливо. Втекла та сволота.

Вони піднялися до Простатіна. Степан дістав цигарку, але сірники ламалися в тремтячих пальцях один за одним.

— Став підійматися на сопку, хотів закурити, пригнувся й бачу: мій гнідко вуха щулить і коситься. Я глянув, а з сопки двоє спускаються, між деревами метляють, недалеко, метрів за сто — сто двадцять. Я з сідла на землю, зірвав з плеча карабін… Той, що трохи менший, помітив мене, за дерево й одразу вистрелив. З мене шапку мов вітром здуло. А другим коня звалило. Я вмить за стовбур і почав палити. Вони, мов зайці, вгору — та через хащі й за хребет. Вискочив слідом, а вони вже внизу, в бік Харауза подалися. Ще двічі пальнув, але марно.

— Ну, гнідко! Виручив. Якби не вчув бандитів, провадив би ти, Олександре Дмитровичу, зараз новий огляд.

— Ти хоч розгледів їх?

— Не дуже. Той, нижчий, який стріляв, у темному півпальтечку, у вушанці, в чоботях, за плечима невеликий мішок, світліший, ніж півпальто. Другий високий, у шинелі, в шапці, теж у чоботях. У нього за плечима великий мішок із звичайної мішковини, чимось напханий. По тому мішку, як по світлій плямі, я й палив.

Біля модрини в півтора обхвати, за якою ховався бандит, на землі в гущі зів'ялої трави віялом лежали стріляні гільзи, що поблискували латунною жовтизною. Простатін зібрав їх. На денці кожної були відштамповані зірочка, літера «П» і цифра «35».

— З нашого складу, — впевнено мовив Степан. — Ті самі, що в Лисіна забрали. Що будемо робити?

— Давайте піднімемося нагору, на сліди їхні подивимося, — запропонував мисливець, — Може, зачепив ти котрогось?

— Не скидається на те. Промазав, — вимовив з жалем Простатін. — Стріляв похапцем, а потім уже далеко було.

— Але глянути треба, — наполіг Дорохов.

На слідах крові не виявилося. Було видно, як бандити стрибками збігли з сопки. Внизу, кілометрів за три, паралельно з хребтом простяглося село.

— Бачите болітце під сопкою? Я тут стояв і добре бачив, як між кущами метляли.

— Там, трохи далі, вторована дорога на займанку, — пояснив Мишаня.

— Слухайте, може, вони в село йшли, коли з Лисіним зустрілися?

— Я теж так, Дмитровичу, розумію. Вже як би там не було, а на казанок і на ложки в Хараузі розжилися б. Після вбивства десь відсиділися — і знову в село. Нині на єлань подалися, та ось на Степана напоролись. Є думка: цією стежкою на займанку хочуть прослизнути. Але там обхід, їм далі буде, ніж тут. Видно, діло в них з того боку.

— Тоді так: бери, Степане, мого коня і разом з Мишанею знайдіть горбок якнайвищий і якнайзручніший, щоб у бінокль луки проглядалися, і чатуйте. А я пішки в Харауз, людей підніму, і вздовж дороги прочешемо все навколо, до самої займанки.

— Не варто тобі, Дмитровичу, самому йти, коли б не напоровся на них часом.

— Нічого, Мишаню, тут до села, коли налягти, то тридцять — сорок хвилин ходу. — Дорохов подав Простатіну повід і попрямував униз. — Біля займанки зустрінемося.

— Ми тут згори початуємо, поки на поле вийдеш. У бінокль добре все видно.