Чтение онлайн

— Ну чо’, — всміхнуся Дордже, — деякі дівчатка чорний одяг носять дуже навіть правильного крою.

— Ага. Особливо, коли глибина декольте обернено пропорційна довжині спідничок? — Редька спитала це так, наче Дордже був підстаркуватим педофілом.

— Я взагалі-то інше мав на увазі, але тепер точно задумаюсь про згаданий тобою секс-шопний фешн.

— Давно ти в Україні був, — зітхнула Редька.

Підступність цих гір полягала в тому, що, наприклад, стоїш на горі й бачиш, що до села тобі явно не більше трьохсот метрів. І село на тій же висоті, що й ти. Але варто пройти ще пару кроків і піднятися на горбик, як тут же стає видно (а вночі більше чути, ніж видно), як у ці триста метрів вмудрилися запхатися аж два глибочезних, метрів по 400, каньони з холодною рікою внизу. Так що спершу круто вниз, а потім пекельно вверх. І бажано не послизатися на кам’яному містку, якщо він раптом мокрий. Редька, сама височіючи, як чортен на горі, вже кривила пику від передчуття дикого болю в колінах на спуску.

— Півгодини, півгодини… — скривилась вона. — А сам ти на карту дивився? Чи розломи в земній корі там не зазначені?

Дордже мовчки намацав у кишені й простягнув їй шматочок каменю, подібного у світлі зір на кварц.

— На ось. Тримай у роті. Помагає. Правда, більше на підйомах, від висоти, але в нас іще є напровсяк.

— Я шо — дурна? Жувати каменюку! — витріщилася на нього Редька.

— Це не каменюка. Це чурпі, — засміявся Дордже.

— А. Значить, висушена пилюка? — Редька намагалась покусати камінець. — Чи це та галька, що ти казав, місцеві від висоти смокчуть?

— Типу того. Тільки той, хто написав про це, а я в нього прочитав, до кінця не розібрався, що таке чурпі. Або йому дійсно підсунули гальку. І сміялися усім селом.

Редька повільно стала спускатися вниз. І чурпі-каменюка зі смаком місцевого пилу й засохлого столовського сирника справді дивним чином помагала спершу йти вниз, а потім — особливо — догори. В роті було повно слини, і не таким важким здавався кожен наступний крок, коли язику й зубам у роті було чим зайнятися.

Хтось в обітованому селі, помітивши їх кволий ліхтарик, помахав туди-сюди факелом.

— Скажи дякую, що хтось застряг на хуторі останніх із могікан…

— Скажу, — погодилася Редька.

…Коли крихітна кімнатка з велетенською дірою в стелі, де їм запропонували переночувати, вкінець вихолола, Редьці набридло лежати на тапчані й півсонно думати, покажуться в тій дірці зорі чи ні. Встала, одягла на себе все, що було, й почалапала на кухню, традиційно єдиного обігрітого місця у цих краях.

В закіптюженій, проте акуратній кухні аж семеро жінок ліпили момо. Троє місцевих і четверо подорожніх — з’ясував Дордже. Спускаються тети в долину, бо стає надто холодно, й по господарці робити вже нічого. Понесуть продавати плетені шерстяні светри, чи працювати десь на кухні, а то й узагалі до Індії подадуться, там із роботою буває легше.

Тут якраз недавно були закололи яка, і лишалося ще трохи свіжого м’яса. Його господар зараз і рубав на скривавленому ковбані — на фарш для дивних гостей (Редька заявила, що вмре від гемоглобінового дефіциту, якщо ще день не їстиме тваринних білків), решту м’яса повісили сушитися під стелею — піде на продаж чи на геть холодну зиму.

Маленька бабуся трохи блаженного вигляду, вочевидь, сестра господаря чи господині, не зводила з Редьки очей. Все в ній видавалося бабусі геть кумедним. А сама бабуся назавжди наче застигла маленькою дівчинкою з двома косами і в яскравішому, ніж в інших, вбранні. Де могла, поначіпляла на себе стрічок, саморобних квіточок та інших прикрас. Бабуся хутко поралась по господарству, повсякчас щось наспівуючи й примовляючи.

Зауваживши, якими голодними очима Редька дивиться на сирі будматеріали для момо, бабуся, видно, вирішила, що то у Редьки проривається солідарність трудящих. А що Дордже вже давно підключився до ліпки тістових виробів, бабуся вказала на дошку з розкачаними кружечками й Редьці.

Редька взяла кружечок тіста, півложечки м’яса, зліпила з цього один момо, що виглядав поки що, як нормальний український вареник. Так їх і ці жінки ліпили, не заморочуючись із красивою кругло-плетеною формою, як частіше буває з традиційними тибетськими момо в кафе. Відтак Редька заліпила кінці свого вареника докупи, на манір російського пельменя.

Бабуся-дівчинка секунду дивилась на це заніміло, а потім аж підскочила з пронизливим пташиним криком. За нею все жіноцтво вибухнуло неймовірним реготом. Такої смішної й безглуздої форми вони ще не бачили. Редька не знала, тішитися їй чи встидатися, і напровсяк сказала:

— Отакі момо ліплять наші вороги. Правда ж, ідіоти?

А потім сумно уявила собі, як прийде сюди коли-небудь москаль, уздрить таке, і закричить на все село: «Гдє толька наш пєльмєнь нє пабивал! Ми пакарілі мір!» І буде це нікого іншого, як її, Редьчина, провина.

Тієї ночі Редьці наснився кумедний, аж до химерного сон. Вони з Дордже були в якомусь геть вікторіанському палаці, при чому були мало знайомими. Але — так чи інакше — стара королева-мати, вона ж бабця Принца, дала обіцянку одружити його з Редькою. Або в покер цю обіцянку програла. Скоріш за все останнє, бо королева страшенно погрузла в картярських боргах. І от, сидячи в колі зі своєю донькою, онукою, онуком і Редькою, зібралась вона помирати. Здійнявся страшний переполох — вмирає королева, що винна всім придворним гроші! Навколо забігали й заметушилися. І тільки Редька, розуміючи всю непевність свого становища при дворі, хутко підскочила до Дордже й підставила правильний палець на руці: «Кажи швидко, ти зі мною одружуєшся?!» Хапати його треба було, поки не збагнув, що тут і до чого. Принц розсіяно промовив: «Ага, так-так» і вдягнув їй на палець тонку обручку з камінцями. Редька не встигла нею гордо намилуватися, бо прокинулася від гаратання в двері.

— Хело! Хело! — кричав хтось із родини господаря.

Редька збагнула, що то вже шоста ранку (шоста ранку! вона вдома в такій порі ще додивлялась друге скачане кіно перед сном!) і їм пора рушати, як вони й збиралися звечора.

57

Вода у пляшці, що її Редька, всупереч порадам Дордже, несла в руках, несподівано швидко скінчилася. У цій безкровній вітряній пустелі все наче волало про бодай би крапельку вологи, щоб ожити. Принаймні явно волання вчувалося Редьці в тому, що вигравав тепер вітер у її відкритій спорожнілій пластиковій пляшці.

— Невже серед цього каміння не буде води? — нила Редька.

— А хто тебе просив всю нашу воду видукати, як верблюд у запаси? Хоча дивно, що ти саме про воду з каміння питаєш.

— Це чого?

— Та знову ж про ніж у скелю встромлений історія зринає. Тільки цього разу не монаха Ніїнгпо, а самого Падми з його Єше. Жіночки в селі між собою про якусь тут скелю по дорозі говорили, що з неї вода тече. Просто собі нізвідки наче. То колись у цих краях ночувало, за їх легендою, подружжя наших будд, і в жінки стались місячні. То вона так само йому й нила, як ти мені, що нема й води протічної довкола, щоб особисту гігієну на рівні тримати.

— Ага. Гігієна — враг туріста… — бовкнула Редька.

— …видно, таке її не переконало. То Падма зітхнув, встав звідти, де майстрячив щось, щоб руки зайняти, і всадив тесак у скелю. І пішла вода.

— Угу. Повезло. То ми найдем її?

— Найдем, якщо буде у кого спитати…

Ті, в кого можна було би спитати, полишили цю місцевість геть недавно — на вигляд десь зо пару сотень років тому. Ті ж, хто чудом залишилися, видно, так само як і жінки-пілігрими, що їх зустріли Редька з Дордже в попередньому селі на кухні з момо, спустилися вже в тепліші місця на зимівлю, лишивши замки на своїх воротах. Навіть скотарів-героїв не видно було. Поодинока худоба наче жила тут сама по собі.