Чтение онлайн

60

Ранок почався туманно і солодко. Ще в напівсні вони, лежачи в зіщеплених докупи спальниках, якось познімали один з одного одяг, чи, як хотілося думати Редьці, Дордже перший почав. Притиснувся до неї ззаду, дихав їй сонно ще в вухо, потім легенько вкусив і почав гладити стегна, живіт, груди. Його пальці наче звивали дивну павутину довкола її тіла, і не вилізлій ще до кінця зі сну Редьці нізащо в світі не хотілося цей кокон покидати. Він не сказав ні слова, вона намагалася дихати геть нечутно, так страшно було би прорізати цю щільно нап’яту на гори тишу. Тіло Дордже було таким гарячим, що від нього Редьчиною шкірою вусібіч тікало мільйони мурах. Коли він, обхопивши долонями її груди, нарешті ввійшов у неї, Редька наче побачила весь їх теперішній світ високо з гори. Купа темного каміння, розкиданого світлою долиною, кожен камінь сам по собі, й ось, нічим майже серед того каміння не примітна, їхня хатка. Кому їх тут шукати? Кого шукати їм? Залишитися б так подовше, може, назавжди. Чому ми так рідко зважуємося на те, чого справді хочемо, відкладаючи все на момент, коли готове буде щось головніше, важливіше, терміновіше?

Дордже розвернув її до себе, і далі вони кохалися, дивлячись одне одному в очі. Від сонливості й ніжності сліду не лишилося. Редьці раптом захотілося розбити йому губи в кров, зробити йому боляче, відомстити за неможливість. Ніби у відповідь на її лють, його поштовхи зробилися надсадними, різкими, наче він збирався виштовхнути собою вісь, на якій вона вся трималася. І йому таки вдалося. Редька, скрикнувши, відчула, як розпадається на частини. Спершу на великі, як мармурова статуя від землетрусу, а потім на мільйони елементарних частинок, як та ж сама статуя, помилково трапивши в поле дії андронного колайдера. Редька розліталася і ні про що не думала.

А потім Дордже згріб її назад в одну купу, поцілував спітніле чоло, заправив пасмо волосся за вухо, і Редька і далі ні про що не думала. Навіть про те, що це був найкращий секс у її житті.

— Піду поставлю нам воду. На каву. В Німеччині зробив би прекрасне еспресо. Тільки он машину купив.

«А я капучіно люблю. І тебе…» — нарешті Редька щось подумала.

Дивно було уявляти, що десь в одній із реальностей вони могли б собі винаймати помешкання, наприклад, у Берліні чи в тому ж таки непопулярному й дешевому Ляпцігу, пити на траві у парку піно ґріджіо, їсти оливки, грати у фрісбі з великим псом-покручем, курити траву, читати книжки й займатися сексом, не знімаючи шкарпеток. Можливо, навіть народити дитину й носити її за собою скрізь у рюкзаку на пузі, давши їй ім’я Азія. Але ні, собака таки ліпше… Хто зна, який із Дордже батько?

Редька сіпнулася, впіймавши себе на цій недолугій думці.

— Старію, чи шо? Точно старію. Бо я вже питала, чи старію…

— Всі старіють, — позіхнув Дордже. — І це дуже класно.

61

Редьчині й без того не нові капці вже геть зносилися: як жарти заслуженого телеведучого, котрого ніхто не посміє відправити на пенсію, бо ж наши женщіни його і в перуці любитимуть — як фоторобота своєї радянської юності.

Черевики постаріли і побилися. Дивно, що тільки тепер вона це помітила. Не роздивилась, не відчула, а наче внюхала. Так, мовби в повітрі гасав невловимий, але дуже характерний, як дим від тибетських ароматичних паличок, що спершу нагадував їй запах копченого м’яса («То все від клятого вегетаріанства!») тривожний запах близького завершення.

— Дивина… — мовила Редька чи то до себе, чи до розлогої кам’яної долини навкруг. — Ще ніби недавно я готова була поскоріше звідси дременути, а тепер, здається, легко прожила би тут років зо двісті. Погодилася би на сир навіть. Ну, і м’ясо на Паску б хоч давали?..

Дордже не усміхнувся.

— Двісті років жила в Тибеті Єше Цогял.

— Знову ж, завдяки йозі?..

— Не тільки. Практикувалася вона в садхані так сумлінно, що фактично досягла того ж рівня, що й сам Падмасамбхава. Запросто боркала злих духів, воскрешала мертвих і робила всякі інші приємні штуки. Любила Тибет так, як не любили його всі нью-ейджери минулих і прийдешніх поколінь.

— Ех… — Редька, щоби залишитися поряд із ним, здавалося, готова була б витерпіти тисячі зо дві нью-ейджерів хоч і в себе на кухні. Якби вона в неї раптом завелася, кухня та.

— Якби не Єше, хто знає, в якому вигляді дійшли б до нас всі головні вчення Падми. То ж вона все акуратненько впорядкувала.

Редька хотіла вставити феміністичний коментар на тему «що ж тут дивного: жінка великий вчений, і ще в ті пелехаті часи нікого це не шокувало» — але просто зітхнула й сіла на великий білий камінь, закривши ненадовго очі.

Знову під заплющеними повіками з’явилось те, що вона вже встигла була охрестити «фотошопною заставкою Windows»: вкриті низькорослими соснами темні скелі ліворуч, над ними голі й коричневі, як уламки гіркого шоколаду, недоступні для перехожого кам’яні стіни з сивими шапками снігу на гострих шпильчаках. Праворуч — залиті сонцем пустельні відроги майже без дерев, подекуди перетягнуті чиїмись стежинами, покраяні спорожнілими на зиму полями-терасами, подірявлені вгорі чорними печерами. Між двома химерними берегами сіро-зелена Калі Ґандакі плутає кудись у невидну звідси далечінь, в землю чи то духів, чи богів, чи тих, про кого ти не знав, але вони тебе чекають. І там, вже аж над їх землею, біліють вічні, незаймані, досяжні людям хіба що вві сні чи по смерті, льодові вершини. І небо, кашлате синьо-біле небо над тим усім. Таке, що в ньому можна втопитися, і не можна навіть вигадати таких кольорів, не те щоби побачити насправді. Але точно, коли закінчилася би вся вода і їжа у всіх світах, це небо можна було би вдихати і так, потихеньку, скромно жити собі вічно…

— А коли настав її час, то, не лишивши після себе мертвого тіла, Єше просто відправилася на Славетну Міднобарвну гору, — здалеку долинув голос Дордже. — В чисту землю, де й тепер живе в своєму нетлінному тілі Падмасамбхава, невтомно творячи благо всім живим істотам через магічні еманації свого розуму, мови і тіла…

— М? — прийшовши до тями, Редька збагнула, що голос таки справді здалеку — Дордже, відійшовши метрів на десять, приклавши долоню дашком до очей, роздивлявся перспективу їх подальшого шляху.

Зітхнувши, Редька встала й закинула собі на плечі рюкзак, скинутий до того Дордже:

— Давай я трохи. Давно ж не несла.

Дордже особливо не протестував. Потроху здіймався вітер. «…неперервність, увінчана невичерпним тілом, мовою, розумом, якістю й діяннями…» — доніс він наче з недавно минулого часу. «Діяльність її неможливо відрізнити від діяльності Падмасамбхави, і триває вона безперервно».

Вітер, видуваючи тепер у скелях склади «Є-ше», посилювався.

Редька пішла вперед. Не знати чого — від вітру, певно — на очах виступали сльози. Вона пришвидшила крок — хто зна, скільки ще треба пройти?

Вдалині поволі піднімалися одна по одній вітряні стіни з пилюки і дрібних камінців. Спершу вони сягали щиколоток, потім вже били по колінах. Редька йшла все швидше й швидше, напереріз сухим хвилям мертвого моря, намагаючись, вочевидь, утекти від того, чого їй не судилося присвоїти і так пізно далось усвідомити. Редька обернулася через плече. Дордже глибоко про щось своє задумався. Неозора, дика, пустельна долина вітрів.

— Ось вона — любов.

І тут Редька кинулась бігти. Вітряні стіни ставали все вищими, раз довелося обернутись до такої спиною, та й то ледь не впала — такої сили був вітер. Дордже щось, можливо, кричав їй услід, махав руками — Редька наче враз оглухла від раптового болю. Через силу пішла вперед.

Зупинитись би, може, дочекатись, поки він із нею порівняється, притягти його рвучко до себе, цілувати ці обвітрені припухлі губи, а тоді й взагалі, діставши дику силу, зірвати з нього одяг, пустити за вітром, обійняти, відчуваючи гарячу шкіру, віддати йому все, що лишилося у ній живого, і рештою, усім непотребом, полетіти собі геть на Північ. Не достатньо його було, скільки часу втрачено на марне, скільки ж можна було б відчувати його дихання, серце, рухи, хижо поїдати усіма рецепторами, кохатися з ним щоранку, щовечора й щоночі, забувши про сон і нелюдську втому. Бо що лишилося від сну і втоми? Хіба якась хоч крихта спогадів чи зиску? Ні. Зате, від тих рідкісних митей, коли спека їхніх тіл, здавалось, розпалила була всю пустелю навкруги, назавжди оселились у ній холодні дрижаки на спомин.