Чтение онлайн

— Ах, таточку, — похитав головою Петр. — Навіщо ви, власне, все це робили?

— Ішлося про підтвердження певних філософських принципів і про відправний пункт для дальшого дослідження, — відповів пан Янек. — Ішлося про перетворення однієї матерії в іншу, а той факт, що цією іншою матерією виявилося золото, — факт другорядний: якби Філософський камінь обертав золото на грубе олово, з філософічного погляду він мав би таку саму цінність. Я це врахував і заховав свій Філософський камінь у безпечне місце, де його ніхто ніколи не знайде, і зі спокійною душею знову заходився варити свої водиці та помади, щоб знову наповнити грішми свою скарбничку, бо я заборгував усім, кому тільки можна було, — не лише крамареві й різникові, що ще не найгірше, але й аптекареві та золотареві, бо, як відомо, виготовлення золота без сировини — річ неможлива.

— Одне слово, ваша скарбничка виявилася порожньою і, на додачу до цього, з’явилися ще й борги, — зауважив Петр.

Так, боргів у пана Янека було по саму зав’язку і більше, що було не дуже приємно, але тепер, коли він уже не був зайнятий пантруванням Філософського яйця і мав доволі часу, при певному старанні й бажанні він за порівняно короткий період міг дати всьому лад, перше ніж розпочинати нові дослідження, а точніше — виготовлення алкагесту — еліксиру вічної молодості; колись він мріяв, що його син Петр буде тим, хто це винайде, бо він мав продовжити і завершити його справу. І все вже вляглося і пішло своїм звичаєм, як раптом до пана Янека донеслася приголомшлива звістка, що Петр на дуелі вбив людину й за це його кинули в темницю.

Алхімік замовк і якийсь час сидів непорушно, заплющивши очі, бо досі ще, як видно, не зміг отямитись від цієї приголомшливої звістки.

— Признаюся, — повів він далі трохи перегодя, — мене охопила паніка. Я негайно вирядився на Град і впав перед імператором навколішки, благаючи його, щоб він зглянувся на твою молодість, але імператор лишився невблаганний. «Ваш син, — сказав він мені, — завинив перед законом і проти букви закону, і я безсилий йому допомогти, так само як Господь не годен нічого змінити в законах природи». Так він мені сказав, і я цьому навіть не здивувався, бо я, вбогий знахар і парфюмер, не маю на його рішення такого впливу, як, приміром, цей твій Гамбаріні, котрий може все, але не кивнув для тебе й пальцем.

В останніх словах пана Янека забриніли така гіркота й гнів, що для цього сумирного й терплячого, — в силу професійної звички, — чоловіка здавалося навіть дивним.

— Коли мені не пощастило в імператора, — провадив далі пан Янек, — я по черзі вдався до всіх впливових і великоможних панів, скільки їх у нас є, але результат був той самий. І лише в одного з них, — я не хочу називати його на ймення, бо воно надто бридке, — мені засвітила якась надія. «Так, — сказав він, — для вашого сина можна буде щось зробити, але це коштуватиме багато—багато грошей, бо треба буде підплатити суддів і так далі». Отже, це був єдиний позитивний наслідок моїх клопотань. Але де я мав узяти ці гроші? Засмучений, у повному відчаї, я відступив від своїх принципів обережності й удаваної бідності, до яких недавно зобов’язав себе, схопив свій тигельок із золотом, яке виробив іще разом з братом Августином, і поніс на Златницьку вулицю, до знайомого золотаря, щоб продати. «Тигельок золота — не такий уже великий маєток, тигельок золота може мати всякий, тигельок золота, — запевняв я себе, — тут нема нічого незвичайного й особливого». Але, обернувши його на гроші, я хотів виробити другий тигельок і продати його якомусь іншому золотареві, якщо вдасться, в якомусь іншому кварталі або навіть в іншому місті, а потім ще один і ще один, аж поки наскладаю потрібну суму; що ж до цієї суми, то я гадав, що той високий урядовець напевне ніде не базікатиме, що взяв від мене підмаслок, і таким чином все збереже в таємниці.

Такий був план пана Янека, на який він зважився, потерпаючи за сина, але відразу ж, на першому кроці його чекало страшне розчарування, бо той золотар, якому він запропонував купити золото, хоч і був подивований його якістю та чистотою, його лагідним блиском, однак саме через цю виняткову якість, чистоту й лагідний блиск відмовився заплатити за нього навіть мізерну дещицю. Пан Янек, хоч і не звик брехати, все ж умовив його, що це розплавлені речі покійної пані Афри, проте золотар не дав себе ошукати й здогадався, в чому річ, бо, по—перше, добре знав, що пан Янек — алхімік і вже не одне десятиліття працює над пошуком Філософського каменя — адже пан Янек сам купував у нього золото, необхідне для здобуття чоловічого начала Філософського каменя, відомого під назвою Філософської сірки, Зміїного самця, або Чоловіка, — і, по—друге, тому, що ніяке золото, добуте в копальнях або шляхом очищення інших металів, не буває таким лагідним і благородним, як у пана Янека. Тож він не тільки відмовився купити вміст тигелька, після чого пан Янек повернувся додому засмучений, але ще й розбовкав по всій Златницькій вулиці, що пан Янек відкрив таємницю виготовлення штучного золота, і через те за ним треба пильнувати; ця звістка, вихопившись із Златницької вулиці, рознеслася містом, мов пожежа при сильному вітрі, і перше ніж цей день перейшов у наступний, вона дісталася нагору, а там дедалі вище й вище, аж дійшла до вух самого імператора, і той негайно вислав до пана Янека комісію — розслідувати цю справу. Як мовилося вище, Філософський камінь був уже захований у безпечному місці, але комісія забрала й доставила до імператора той самий підозрілий тигельок; цього виявилося цілком достатньо, щоб пана Янека викликали на Град, до імператора.

— Признаюся, — провадив пан Янек, — мені було дуже тяжко на душі, тому, піднявшись на Град, я, перше ніж піти до імператора, зайшов до храму святого Віта й довго молився там, і благав небо, щоб мене минула ця чаша гіркоти. Та моє благання не було почуте. Імператор розмовляв зі мною дуже різко, і хоча я стояв на своєму й уперто відпирався, що ніякого Філософського каменя в мене немає, він наказав укинути мене у в’язницю.

— Але чому імператор так домагається вашого Філософського каменя, коли, як видно, золото, виготовлене штучним способом, не має ніякої вартості? — запитав Петр.

— Не має ніякої вартості — точніше тут треба було б висловитися так: його не можна обміняти на гроші, якщо той, хто намагається його збути, — відомий алхімік, — уточнив пан Янек. — Це я мав усвідомити, і шкода, що я цього не усвідомив, не здогадався своє золото трішечки зіпсувати, себто додати до нього деяких домішок, характерних для природного золота. Але ж алхімік, крім усього іншого, — до певної міри ще й художник, а який художник добровільно й умисне зіпсує свій витвір? Ну, тепер ти бачиш, Петре, у яку я потрапив тарапату — і тобі, старий йолоп, не зарадив, і сам разом з тобою сиджу тепер у буцегарні й чекаю, коли прийде моя остання година.

Він зняв перстень—печатку з зображенням змії, яка кусає себе за хвіст, і надів його на палець синові.

— Збережи цю пам’ятку про мене, Петре, прошу тебе. Обіцяєш?

— Обіцяю, звичайно, обіцяю, таточку, — відповів Петр, — але чому такий розпач? Невже ви не бачите жодного виходу?

— Я не бачу іншого виходу, — відповів пан Янек, — крім відпиратися, знову й знову мужньо відпиратися, хоч би як мене катували. Я не боюся тортур, бо життя, присвячене Філософському каменю, навчило мене такого самовладання, що на світі немає муки, яку я не зніс би стійко і без нарікань. І це самовладання — врешті—решт єдине, що я набув своєю працею, бо для мене особисто Філософський камінь утрачений, а нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…

— Я нічого не хочу, навіть тієї мізерної дещиці, — урвав його Петр. — Я взагалі не хочу мати нічого спільного з цим проклятим, безглуздим каменем, який мене жахає й отруює моє життя з самого дитинства, який убив Августина й довів вас до жебрацтва, ба ще й тепер завдає таких мук. Ох, тату, таточку, я згадував про вас кожного ранку, коли після гоління розтирав собі щоки вашим after—shave — граф купував його у вас у великій кількості й цілком заслужено розхвалював. Ох, таточку, чому ви не присвятили себе виключно виготовленню парфумів і мастей, які варите так чудово, що тут немає вам рівні, а замість цього занапастили своє життя цим тихим божевіллям! Отямтесь, таточку, і якщо вас запитають про той ваш Камінь філософів, спокійно віддайте їм його, нехай вони ним подавляться, а ви матимете святий спокій!

Замислене обличчя пана Янека помітно зблідло.

— Як ти можеш мені таке радити? — запитав він.

— Я вам не тільки це раджу, я просто заклинаю вас зробити так, бо знаю: те, що ви називаєте Філософським каменем, має таку саму здатність обертати олово на золото, як покійний Августин знав мову, що нею розмовляли Адам з Євою в раю, і як та водиця, котру я приносив вам малим хлопцем, походила з роси, зібраної з пелюсток квітки алхемілли, і як той цукор, що, торкнувшись заліза, змінював свою суть, і як ті дні, що їх ви відзначали людям у календарі, були для них щасливими.

— Ці гороскопи, — заперечив пан Янек, — я складав сумлінно, згідно з найновішими досягненнями науки, і помилявся лише в виняткових випадках. І я зараз пригадав, що здатне піднести твій настрій у твоєму нещасті. Після невдачі на Златницькій вулиці я вчинив те, що треба було вчинити негайно, — я вивчив твій гороскоп. Так от, у мене вийшло, що зараз для тебе дуже несприятливий період, але на святого Михаїла в твоїй долі настане помітне поліпшення. Не забудь, Петре, на святого Михаїла, і згадай про мене.