Чтение онлайн

— Не віддам, — сказав пан Янек.

— А це чому? — усе ще лагідно запитав імператор. — Ви цілком тверезо оцінили ситуацію, сказавши своєму синові, що ваш Філософський камінь для вас утрачений, бо, поки ми не одержимо його, ви звідси не вийдете живим.

Імператор намагався говорити весело, піднесеним тоном, але раз по раз зупинявся, немовби в нього щось боліло, піджимав свою м’ясисту спідню губу, яскраво—червону під тонким, підкрученим вусом, і тоді з горлянки в нього виривалося щось схоже на короткий стогін.

— Ну й нехай не вийду, — затявся пан Янек. — Але свій Філософський камінь я не віддам.

Імператор тупнув ногою й обома кулаками грюкнув по бильцях крісла.

— Але чому, чорт забирай, чому? Здобувши ваш Камінь, я накажу витурити із Града всіх алхіміків, яких утримую вже довгі роки, а ви станете повновладним господарем усіх наших лабораторій, устаткованих найсучаснішими пристроями, і зможете знову присвятити себе праці над алкагес—том, про який, я чув, ви мрієте і яким я теж цікавлюся!

Пан Янек провів по обличчю долонею і промовив:

— Відкрию вам таємницю, Cip, яку можна довірити лише вибраним, про що ваші алхіміки, коли вони взагалі про це знають, напевне забули розповісти, бо якби вони це зробили, то навряд чи заслужили б милість у ваших очах.

Спершу, важко підбираючи слова, пан Янек заговорив у тому розумінні, що загальновідоме твердження, буцім винахідник алхімії —єгипетський цар Гермес Трісмегістос, який жив чотири тисячі років тому, — не правдиве, точніше кажучи, воно правдиве тільки наполовину, це екзотерична правда, розрахована на широку публіку, тим часом як правда істинна й цілковита полягає в тому, що алхімію ніколи не було винайдено, точніше, ніхто не знає, коли першу людську істоту опанувала свята й страхітлива думка, що «все походить з одного», тобто що матерія — те саме, що сила, а сила — те саме, що матерія, і якщо сила —єдина, то єдина й матерія, а всі відмінності між різними видами матерії тільки уявні й залежать лише від кількості сили, з якої їх створено; ніхто не відає, коли це приголомшливе усвідомлення пройняло першу людську істоту і коли вона вперше заходилася перевіряти і обґрунтовувати цю думку. Ніхто цього не відає, а відомо лише те, що це сталося неймовірно, надзвичайно давно, ще в лоні стародавніх народів, які вже не існують не тільки тому, що не могли так довго прожити, але й тому, що їх було зметено з лиця землі. Що ж їх змело? Це звучить неправдоподібно, але це так: їх змела з лиця землі сама ідея, що «все походить з одного», і найрізноманітніша згубна діяльність, котру розбудила до життя ця ідея. Бо коли подають доказ, що «все походить з одного», тобто при вдалій спробі перетворити одну матерію в іншу, легко вивільняється величезна кількість сили, внаслідок чого стається вибух, у порівнянні з яким вибух цілого складу пороху — тільки сміховинне потріскування відвологлого ґноту; ці вибухи знищили вже цілі міста, так, цілі міста, ба й цілі країни. Ці катастрофи були такі страхітливі, що про них, без перебільшення, не збереглося навіть згадки, бо їх ніхто не пережив, хто міг би ще про них згадувати, а відомості з других рук, — вони все—таки дійшли до нас, — тримаються в суворій таємниці, бо якби про них довідалась широка громадськість, усе людство закричало б із жаху і розвиток науки зупинився б. Розповідають про вогненні стовпи, такі спопеляючі й сліпучі, що від їхнього сяяння сліпнули люди на тисячі миль довкола, і навпаки — люди, незрячі від народження, бачили його, бо різкість цього сяяння пробивала навіть завісу їхньої сліпоти; а від того, хто виявлявся поблизу, залишалася тільки тінь його тіла, яке випаровувалося в одну мить; і якщо в Об’явленні святого Іоанна розповідається про місто, на яке з неба спустився вогонь і спопелив його, а в Псалтирі про те, що голос Господа викрешує з вогню полум’я, а в Першій Книзі Мойсеевій, що «бурхонув Господь на Содом та Гоморру сіркою та полум’ям од Господа з небес, і перевертав городи сі, і всіх осадників городських, і все, що росло з землі», — то це теж відлуння цих катастроф.

— Ідея, що «все походить з одного», — вів далі пан Янек, — знов і знов поверталася, бо так уже влаштована людина, що вона не може довго ходити по землі, аби не поцікавитись, із чого і як вона зроблена, яка її внутрішня будова, і її цікавості та допитливості немає меж. І тільки Гермесові Трісмегістосу пощастило відкрити принцип Філософської вуздечки, субстанції, яка є основним елементом Філософського каменя і яка під час перетворення матерії, якщо вчений—алхімік поводиться обережно і обачливо, загнуздує й знешкоджує руйнівні сили. Але ці досліди все одно жахливо небезпечні й, усвідомлюючи це, алхімік залишає свої знання для себе, а в своїх книгах висловлюється такою мовою, щоб його не зрозумів читач невтаємничений, і мудрістю втаємниченого усміхається тим, хто його зусилля проголошує нісенітницею і божевіллям, і він навіть радий чути ці обмови, бо вони затушковують виняткову вагу його досліджень. З такого погляду алхімік — людина обережна, яка стереже вогонь, щоб він не потрапив до рук дитини, і дбає, щоб не повторилося те, що в сиву давнину часто траплялося з людством, про що Біблія згадує лише туманно, але з явною повагою й дрожем.

Певна річ, можна було б заперечити, мовляв, замість того, щоб у своїх книгах висловлюватись туманно й незрозуміло, алхіміки вчинили б набагато краще, якби взагалі не писали жодних книг; а замість того, щоб у своїх лабораторіях винаходити щось обережно й з осторогою, було б краще, якби вони замкнули їх на дев’ять замків; звичайно, так було б краще, але це неможливо, бо так само як людям не можна заборонити того, щоб вони вбивали один одного, так само не можна заборонити їм і того, щоб вони досліджували й розмірковували про речі поважні. Та якщо вже вони знищують один одного, бо така вже людська натура, справедливо хоча б те, щоб справами війни займалися лише досвідчені воєначальники, і коли вже та сама натура спонукає людей до роздумів і дослідження таємниць, які найкраще було б не розголошувати, то так само справедливо, щоб ці роздуми й дослідження перейняли на себе люди поважні, сповнені свідомості тієї небезпеки, яку вони могли б спричинити, якби при цьому забули досвід чотирьох тисячоліть. Тим часом переважна більшість дослідників, гнаних жадобою слави, визнання і влади, на повні груди сурмить про все, хоч би що вони відкрили, й легковажно пускає в світ свої винаходи, не зваживши навіть, що про ці винаходи скаже Бог, чи дасть їм своє благословення, чи зішле прокляття; алхімік пригнічує свою людську натуру й мовчить, бо якби він чинив інакше, рішення Господнє про його вчинок було б цілком однозначне: анафема. Пан Янек здригнувся й, перевівши подих, провадив далі:

— З огляду на ці причини, як ви, очевидно, теж чули, бо слухали нашу розмову справді дуже уважно, я б не довірив свій Філософський камінь навіть рідному синові, бо мій син не успадкував мого покликання і в його руках мій Камінь міг би завдати людям непоправної шкоди.

— Ваша теорія, Куканю, яку ви розвивали перед нами так велемовно, нам не до вподоби, бо вона вигадана якимсь песимістом, — сказав імператор. — В алхімії йдеться не про філософію і не про дослідження суті матерії, — в ній ідеться про виготовлення золота, tout court. [22] Іреней Філалет, а це, до вашого відома, авторитет, у своїх «Двадцятьох принципах Великого творіння» обумовлює перше й основне правило: «Хоч би хто вам казав, хоч би хто вас переконував, навіть якщо ви прочитаєте щось інше в книгах софістів, ніколи не відхиляйтесь від принципу, що ваша мета — золото, отже, золото — це єдиний суб’єкт ваших дослідів».

— Я розумію, що цей погляд задовольняє вашу величність, — сказав пан Янек.

— Так, він задовольняє нас, і через те ми його дотримуємось, — провадив імператор. — Ми схвалюємо, Куканю, вашу нехіть довірити свій Камінь недосвідченим рукам вашого сина. Але наші руки не можна вважати недосвідченими. Немає такого процесу, який був би нам невідомий. Отож довірте нам свій Камінь.

— Для мене, ваша величносте, це уявити до такої міри неможливо, що я не годен навіть усміхнутись, — мовив пан Янек. — Я просто не можу цього допустити, як не допускаю можливості існування дерев’яного заліза або рогатого кола. Я вжив порівняння з вогнем, якого алхімік стереже від рук дитини: так от, віддати Філософський камінь вам, володареві, що так жадібно прагне золота і влади, якщо розвинути далі моє порівняння, все одно, що дати дитині кресало і трут, підвести її до комори, повної висохлого зерна, і сказати їй: грайся тут.

— Це ви, Куканю, граєтеся з чимось вельми чутливим — з нашим терпінням і поблажливістю, — сказав імператор. — Ви осмілюєтесь стверджувати, що ми — дитина?

— Будь—який володар — дитина, — відповів пан Янек, — бо він так само, як дитина, живе захищений від реальності й жорстокості життя. Тому послухайте моє останнє слово, Cip: я не зраджу свого покликання й справи, і, якщо праця моя зійде нанівець, я стерплю це без ремства, але щоб я сам обернув її на пекло і прокляття, — ні, цього не буде.

— Не буде ні пекла, ні прокляття, — сказав імператор, — бо ми найвищим своїм словом обіцяємо вам, що не відлучимо вас від вашого Каменя, ви єдиний будете ним займатися й маніпулювати, як вважатимете за потрібне, певна річ, на нашу користь і з нашого відома. Зрозумійте, ваш Камінь мені потрібний, диявольськи потрібний, бо я маю ворохобного брата, який відщипує від території моєї імперії шматок за шматком, через що його конче треба було б повісити, а оскільки я, до того ж, мушу зламати опозицію станів, оскільки я мушу поставити навколішки турецького султана, оскільки я мушу… я мушу зробити тисячі інших речей, але не можу, бо для цього потрібні гроші й ще раз гроші, а їх у мене немає! От я вам і признався в своїй скруті і ви бачите, що не заради жадоби золота й влади я домагаюсь вашого Каменя, а в ім’я найвищих інтересів.

Пан Янек поважно притакнув.

— Так, достеменно так. Я ніколи не сумнівався, що володар не може застосувати Камінь на благо людства.

Спідня губа в імператора затремтіла, обличчя заблищало від поту, ореол влади, який осявав його, згас, і перед Куканем сидів звичайний, огрядний, сповнений відчаю чоловік, який нічого не розуміє.

— Але це неможливо, неможливо! — простогнав він. — Ми справді не можемо собі уявити, що десь поблизу заховано Філософський камінь, а ми не в змозі його одержати! Де цей Камінь? Де він? Відповідь на це запитання ховається в твоїй голові, Куканю, в твоєму мозку, і я можу зазирнути туди, розкраяти його, роздробити, розшматувати на волоконця, розчинити в кислоті…

Пан Янек усміхнувся.

— В старовинній легенді про святого Ігнатія розповідається, що коли тиран підняв цього святого на дибу, щоб він зрікся своєї віри, той навіть не писнув, а тільки невтомно повторював ім’я Христове. Тиран запитав його, чому він так чинить, й Ігнатій відповів, що це ім’я записане у нього в серці. Тоді тиран наказав вирвати серце з його тіла, розрізати навпіл, і справді — Христове ім’я було записане там золотими письменами. Та це наївна народна легенда, ваша величносте. У моєму мозку нічого не записано. Навіть якщо ви накажете розкраяти мій череп, ви нічого, геть нічого там не прочитаєте.