Чтение онлайн

Бо Петр розчарував батька, зруйнувавши його природну, цілком очевидну певність, що син поділить його захоплення та ідеали, стане його помічником, а згодом — наступником; насправді ж боротьба з субстанцією, яку пан Янек вів разом зі своїм помічником, супроводжувалася сутичками й з рідним сином, з його відразою до батькової лабораторії, до його способу життя та праці, що Петр виказував ще дитиною. При цьому треба вчасно зазначити, що в цій другій, набагато важчій битві позиції пана Янека були ослаблені тим, що пані Афра, гірко розчарувавшись у своєму подружньому житті з гербовим дворянином та імпе—раторовим приятелем, не хотіла нічого навіть чути про те, щоб її єдиний син став алхіміком і до кінця життя був прикутий, як вона, не дуже вибираючи вирази, висловлювалася, до смердючих батькових печей, безглуздих ступок та колб.

Незважаючи на це, пан Янек свої задуми щодо синочко—вого майбутнього почав запроваджувати в життя дуже рано. Ледве—но Петр виріс із пелюшок, він виділив йому окрему посудину, щоб той тільки туди ходив пісяти, бо для виготовлення особливої солі, так званого армінію або амонію алхімікові потрібна була чиста дитяча сеча. Коли Петрові виповнилося шість років, пан Янек дочекався допомоги його дитячих ручок у збиранні крапельок роси з листочків таємничої рослини під назвою Alchemilla, або «росянка», по—народному «гусячі лапки», «калюжниця» або «плащ Діви Марії». Квіточка ця, дрібна, непримхлива, непоказна, росла в саду у Куканів де попало з червня по вересень.

Для шестирічного хлоп’яти було каторгою ще спросонку, рано—вранці повзати навкарачки у мокрій траві й крапелина за крапелиною струшувати в келишок ідіотську алхімічну росу, отож пан Янек, замість того щоб захопити сина, як він сподівався, й розбудити в ньому радісне відчуття важливості того, що він робить, і причетності до батькового діла, прищепив йому відразу й відштовхнув його, наскільки це було можливо. Потім, коли йому все вже набридло, як гірка редька, Петр запитав себе: «а навіщо?» — згодом це стало його найулюбленішим виразом, — і, покинувши росянки росянками, шмигав у сінник, де зберігався корм для двох корівок — вельми важливої складової частини куканського статку; досхочу там виспавшись, він наливав у келишок води з криниці й відносив її батькові до лабораторії; та обставина, що пан Янек нічого не запідозрив, похитнула Петрову повагу до його діла, якщо вона ще взагалі була у нього.

Перша лекція з алхімії, коли пан Янек продемонстрував Петрові захоплюючий, як він сам простодушно гадав, але при цьому вищою мірою наочний дослід з так званим Філософським батогом, була нітрохи не успішніша.

Усі або майже всі докази існування Філософського каменя та його властивостей облагороджувати малоцінні метали, які дійшли до нас із глибини чотирьох тисячоліть, тобто з доби, приблизно обмеженої життям єгипетського царя і чудотворця Гермеса Трісмегістоса, легендарного батька алхімії, одноголосно стверджують, що для проведення подібного досліду потрібна лише незначна кількість такої речовини. Із цього багато разів повторюваного й підкреслюваного твердження неминуче випливає висновок, що Камінь філософів, який ми вважаємо джерелом ядерної енергії, виробленої домашнім способом, уживався алхіміками як могутній каталізатор, точніше, ядерний каталізатор. А щойно згаданий нами Філософський батіг — не що інше, як стародавнє алхімічне позначення каталізатора, тієї таємничої субстанції, котра прискорює і цим самим дає змогу успішно проходити хімічній реакції без участі в ній самої субстанції.

Сказати, що малий Петр Кукань із Кукані не любив батькової лабораторії, означає сказати дуже мало: він її ненавидів. Вона викликала в нього огиду, бо була темна, холодна і в ній нестерпно смерділо; він боявся змії, намальованої на її єдиному вікні, і язиків полум’я, які виривалися з печі; нагонила на нього страх і зовнішність брата Августина з його єдиним, кольору зеленого моху зубом, що блискав у темному проваллі рота, зарослого густою брудною бородою і вусами, обпаленими вогнем, коли чернець щось говорив або всміхався; брат Августин відплачував Петрові за неприховану огиду відвертою антипатією, бо не забував, що Велике творіння, яке перебувало вже в останній фазі, зіпсувалося саме в день Петрового народження, коли пан Янек, тішачи себе мріями про долю свого сина, навіть не помітив, як заснув. «О Боже, — думав іноді Петр, — чому в мого тата таке нікчемне заняття? Бути алхіміком — та це ж найгірше, що може бути, навіть ковалеві Неруді ведеться краще, бо хоч у нього в кузні теж є піч, проте він підковує коня на сонечку в дворі; і кравець живе краще, бо хоч він теж сидьма сидить у своїй майстерні, але там принаймні нічого не смердить; і волоцюзі краще, і возному, і корчмареві з «Трьох шалапутів», і перевізникові, і воякові, і взагалі всім людям, тільки алхімікові доводиться найсутужніше».

Так думав шестирічний Петр, у якому батько бачив свого наступника, котрий винайде еліксир вічного життя і створить гомункула; син уникав батькової лабораторії, як тільки міг, а коли одного разу пан Янек, забажавши показати йому дослід з Філософським батогом, запопав його саме в ту хвилину, коли хлопець мився біля криниці, й, затягнувши його до своєї страхітливої лабораторії, посадовив у парадне крісло для замовців вищого гатунку, Петр трохи не розплакався від приниження й люті. Природа наділила його даром напрочуд чисто, по—людському зворушливо всміхатися; цим він, коли хотів, здобував симпатії всіх людей доброї волі; але коли він сидів, наморщивши лобика й похмуро встромивши в підлогу погляд своїх оксамитових чорних очей, розташування яких — вони були розставлені трохи задалеко одне від одного — вже тоді, коли його смагляве личко було кругле й ніжне, надавало йому виразу підкресленої гордовитої зневаги, він мав гірший, ніж відворотний вигляд, і ми не можемо не подивуватись лагідності і терплячості пана Янека, який зумів пробачити своєму синові цю дику, дражливу усмішку. (До цього слід додати, що чорні, широко розставлені Петрові очі були відтінені ще довгими, шовковистими й чарівно вигнутими віями, які дуже рідко трапляються в чоловічої статі, а якщо вже раптом виявляються в такій красі, то пробуджують у жінок гірку думку, чому Сотворитель обдарував такою розкішшю істоту, котра не здатна того оцінити і кому цей дар ні до чого).

Упевнений у тому, що він робить, переконаний, що цього разу він пробудить у синові цікавість до алхімії й прихилить його до себе, пан Янек став за конторку, на якій палала спиртівка, й показав Петрові грудочку цукру, щойно вийняту з шухляди.

— Що це, синку? — запитав він.

— Цукор, — відповів Петр, надувши губки. Він хотів був попросити: «Дай мені», але відразу зметикував, що цей цукор, либонь, просяк бридкими запахами, якими просмерділася вся ця кімната, і шлунок його стиснув спазм.

— Чудово, це цукор, — похвалив його пан Янек. — А що ти знаєш про цукор?

— Що він солодкий, — відповів Петр.

— Так, він солодкий, поживний і не шкідливий для здоров’я. Але все це ті властивості цукру, які нас у даному разі не цікавлять.

— А чому? — запитав Петр.

— Не цікавлять, бо зараз нас цікавить дещо інше, — сказав пан Янек. — Дивися, зараз я цей цукор покладу у вогонь.

— А навіщо? — запитав Петр.

— Щоб ти побачив, що цукор не горить, — відповів пан Янек.

— Але я не хочу бачити, що цукор не горить, — запротестував Петр.

Пан Янек наполіг на своєму, взяв цукор щипцями й потримав його над полум’ям спиртівки. Біла грудочка почала пітніти, пожовкла, а відтак стала брунатною й розтопилася.

— Бачиш, не горить, — проказав пан Янек.

— Але я вже знав, що він не горить, — буркнув Петр.

— Звідки ти міг це знати?

— Та ти ж сам мені сказав, — відповів Петр.

— Молодець, що віриш моїм словам, — сказав пан Янек. — Але цілком можливо, що цей цукор мені все—таки вдасться примусити горіти.

Алхімік по—змовницькому підморгнув синові, потім, покрутивши в пальцях товстий залізний цвях, витяг із шухляди стола ще один шматочок цукру, погрався ним, поклав на полум’я, і цукор спалахнув, і горів, і горів, аж поки догорів до кінця.

— Бачиш, негорюча матерія обернулася на матерію горючу, — переможно заявив пан Янек. — Це перша трансмутація матерії, яку ти побачив, і добре це запам’ятай, синку.

— А навіщо? — запитав Петр.

— Та просто тому, що це — до певної міри диво, — відповів пан Янек. — Вистачило досить незначної, невидимої, невагомої дрібки заліза, котра прилипла до моїх пальців, коли я тримав у них цвях, і котру я потім переніс на цей цукор, аби він став чимось іншим, наділеним іншими властивостями, ніж ті, які мав раніше. Ця неймовірно маленька дрібочка заліза, яка спричинила це диво, нашою професійною мовою називається Філософський батіг.

— А чому? — спитав Петр. Пан Янек зітхнув.

— Тому, що він і справді діє, як батіг. Цукор не хотів горіти, а Філософський батіг примусив його це зробити, і він горів, аж любо було дивитись. Це все одно, що ти примусив би слухатися свого норовистого коня. Тепер тобі це хоч трохи зрозуміло?

— Та думаю, що зрозуміло, — відповів Петр.

— Тоді розкажи, як ти це розумієш.

— Якщо норовистого коня примусити слухатись за допомогою батога, то він стане іншим, ніж був перед цим.