Чтение онлайн

Так розмірковувала собі пані Афра, і Петр не мав нічого проти її наміру, а надто через те, що в школі саме мало початись розслідування його участі в розбійницькому поході на учнів протестантської колегії в Старому Месті, під час якого вони розбили двоє вікон; це розслідування, мабуть, скінчилося б для нього хлостою і карцером; до того ж приваблива перспектива врятуватись від страшної і ненависної батькової лабораторії дуже припала йому до вподоби.

Й ось у вівторок уранці пані Афра, убравшись у свою най ошатнішу сукню з зеленого адамашку з барвистими квітами, — сукню уже двічі перешивали, але вона все ще мала цілком пристойний вигляд, — накинувши на голову вишиване запинало з прозорої тканини, пішки подалася на Влаську вулицю, однією рукою ведучи Петра, щоб він здавався меншим, бо хлопець на два роки був старший за Джованні, а другою підтримуючи спідницю, бо дороги були страшенно розгрузлі, повні покидьків та всілякого сміття, і невдовзі постукала бронзовим калатальцем у браму палацу графа Гамбаріні.

Відчинив їм брамник з довгою бородою й вусами, розчесаними на два боки, як два списи; голову його покривав плаский берет, оздоблений півнячим пером; одягнений він був у червону, застебнуту під саму шию ліврею з пишними рукавами і облиплі, такого самого кольору штани; правий рукав оздоблював герб Гамбаріні — срібна нога в наголіннику між двома зірками на червоному тлі; на лівому сріблом було вишито їхній девіз: «Ad summam nobilitatem intenti», що означає: «Спрямовані до висот вельможності». Спершу він поважно, з похмурим обличчям вислухав пояснення пані Афри про мету її й синового візиту, що, як згодом виявилося, було звичайнісінькою формальністю, бо брамник не знав жодної іншої мови, крім рідної, а точніше — тарантського діалекту, якого не розуміли навіть корінні італійці з північних областей півострова, і двома ударами позолоченої пастушачої палиці, яку він стискав у руці, покликав лакея, теж у червоній лівреї, оздобленій гербом і девізом, але гладенько поголеного. Той провів матір із сином через вестибюль, викладений полірованими плитами слівенецького мармуру, з водограєм у формі чаші, в якому мляво плавали й нудилися кілька золотих рибок, до вітальної зали першого поверха, яку господар дому на свій трохи високомовний манір називав Sala del paradiso і яка архітекторові, котрий реставрував палац, свого часу коштувала багатьох безсонних ночей, бо на загад господаря він розширив її — приєднав кілька прилеглих приміщень, не бувши певним, чи не завалиться будинок без кількох перегородок. Але все вийшло гаразд, — палац завалився через багато років опісля, коли Прагою хитнув землетрус, — а до того часу Райська зала виправдовувала свою претензійну назву, бо була оздоблена з надмірною розкішшю — стіни від стелі до підлоги були обтягнені червоним оксамитом, який підкреслював сніжний полиск кришталю, срібла й слонової кості на столах, на полицях і в величезному, схожому на вівтар, креденсі; сама стеля була вкрита алегоричними малюнками, які зображували зміну Весни Літом, а Осені Зимою.

Усе це видалося пані Афрі й Петрові гарним і прекрасним, чого не можна сказати про їхнє самопочуття, коли вони ввійшли до Райської зали й опинилися перед господарем дому, який сидів у кріслі на невеликому підвищенні в кутку, де вже походжала щонайменше дюжина переляканих хлопчаків, ретельно вмитих і причесаних, затягнених у тісні святкові вбраннячка й готових до цього дивного і незрозумілого огляду, якому їх буде піддано в присутності своїх матусь, чеських дворянок, яких, без сумніву, пропозиція Гамбаріні спонукала до надій і сподівань, схожих на ті, що зародилися в голівці пані Афри. Матусі походжали по залі, підстрибуючи, з захватом підіймаючи спідниці своїх поперешиваних туалетів і обмахуючись віялами, щоб показати, як тонко вони виховані і з якою невимушеністю вміють триматись у вибраному товаристві, — одне слово, матусі поводилися вишукано й при цьому впівголоса нагадували своїм синам, щоб ті не корчили таких блазенських мін, не горбились, не тупали, мов віслюки, і таке інше.

— Прошу, проходжуйтесь, проходжуйтесь, — звернувся до пані Афри одягнений у чорне німець—мажордом, який стояв, догідливо нахилившись уперед, за графським кріслом, в очікуванні наказів. — Проходжуйтесь, як у себе вдома, ходіть і ні на що не зважайте.

Ображена тим, що граф Гамбаріні навіть не поцікавився її дворянським ім’ям і сам не тільки не відрекомендувався їй, а й не потрудився привітати її («Ну й манери! — подумала пані Афра. — Ці чужі вельможі поводяться тут так, ніби Бога за бороду впіймали!»), зі злістю і образою в серці схопила Петра за руку, чого він, однак, не стерпів і вирвався від неї, і приєдналася до дам, які походжали по залі, як і вони, манірно підняла трошки спідницю й, сором’язливо посміхаючись, крутилася, вигинала стан, обмахувалася віялом, і так само, як вони, думала, оглядаючи то одну, то іншу: «Ну й вигляд у тебе, не доведи Господи! І чого ти сюди приперлася, опудало? Ти така дворянка, як я цариця Савська, а цей твій пуп’янок… Ну й вродливчика ти виплодила! Та якщо він стане компаньйоном молодого графа Джованні, то це означатиме, що ніякою справедливістю на світі й не пахне… Ви тільки погляньте на нього, людоньки, таж він зизуватий, та ще й вуха відстовбурчені!»

«Ну, що зі мною може статися, — думав тим часом Петр, — щонайгірше граф не зверне на мене уваги, і я повернуся назад до єзуїтів». І, підперши лівою ручкою свій лівий бік, високо задерши голову на тонкій шиї, він ступав поруч матері легкою й хисткою ходою, спокійний і впевнений, немовби з самого малечку тільки те й робив, що жив у Райських залах, обтягнених червоним оксамитом; зневажливо позираючи чорними, широко розставленими очима на своїх конкурентів, він був байдужий до їхніх безглуздих посмішок, які вони йому потай посилали, бо так разюче від них відрізнявся, що не міг не викликати в них ненависті.

— Прошу, дами, ходіть, як у себе вдома, — повторював мажордом. — Як у себе вдома, й ні на що не зважайте.

Граф Гамбаріні, чоловік дрібненький, з обличчям, ніби вирізаним із слонової кості, з гарним сивим волоссям, завитим на скронях, весь час кривив губи, зневажливо посміхаючись. Він сидів непорушно, схрестивши ноги в перлисто—сірих шовкових панчохах, і з виразом неприховуваного невдоволення і нудьги розглядав крізь золотий лорнет дітей, що походжали перед його троном, й інколи давав мажордомові ледь чутні вказівки, на які той старанно притакував.

— Усміхайся, — шепнула пані Афра Петрові.

— А навіщо, коли тут нема нічого смішного?

— Ти мені забудь це своє кляте «а навіщо» і згорбся трохи, щоб здавався меншим, і не гни кирпу, ніби тобі належить півсвіту, бо пан граф іще подумає, що у тебе клепки бракує в голові, бо якби твій таточко не був жебраком, ти навряд чи домагався б тут місця, о Боже, та роби що—небудь, він саме на тебе дивиться!

Це справді було так, і навіть більше, ніж так, бо граф не тільки втупився у Петра своїми графськими очима, але, розглядаючи його, забув навіть про свій зневажливо—нудьгуючий вираз і, спустивши на підлогу обидві схрещені ноги, нахиляв свою гарно завиту голову то праворуч, то ліворуч, назад і вперед, приставляв великий і вказівний пальці, з’єднавши їх кільцем, то до лівого, то до правого ока, — одне слово, поводився, мов знавець мистецтва, котрим насправді й був, розглядаючи картину, що викликала в нього неабияке зацікавлення.

— Бачите он того хлопця в синьому вбраннячку з білим комірцем? — запитав він мажордома. По—німецькому він розмовляв погано, з кумедним акцентом, але допомагав собі жестами, такими виразистими, що його легко було зрозуміти.

— Радий служити вашій графській милості, так, звичайно, бачу, — відповів мажордом.

— Цей хлопець когось мені нагадує, ви не знаєте кого саме?

Мажордомове обличчя відбило жаль.

— Тут я нічим не можу прислужитись вашій графській милості. Хіба що… може, ваша графська милість має на оці молодого Лобковіца? Той теж так високо тримає голову й має звичай підпирати лівою рукою бік.

— Ні, ні, ні, — заперечив граф, — я мав на оці не Лобковіца — я мав на оці картину. Цей хлопець нагадує мені чиюсь картину, ви часом не знаєте, як вона називається?

— А це, бува, не «Мінерва» Боттічеллі? — не дуже впевнено натякнув мажордом.

— Дурниця, там же намальовано жінку! — пирхнув граф.

— Я… — мовив мажордом, — дозволив собі таку вільність, бо гадав, що обличчя хлопця в цьому віці скоріше нагадує лице дівчини або жінки, ніж чоловіка. Та якщо ваша графська милість наполягає на тому, що це має бути картина, де зображено чоловіка, я дозволю собі висловити здогад, що обличчя цього хлопця нагадує вашій графській милості обличчя Давида Верроккйо — це хоч і скульптура, не живопис, але й статую ми можемо при бажанні віднести до поняття картини, бо вона теж щось зображує, а головне — цей згаданий вище Давид теж підпер рукою бік.

Самим лиш порухом губів граф вимовив кілька тихих, але, поза всяким сумнівом, вельми гнівних слів і лівою рукою, оздобленою великим перснем—печаткою, поманив Петра до себе.

Коли це сталося, пари матусь і дітей, що походжали по залі, здригнулись і зупинилися, і тільки пані Афра підвела свого сина до графського трону й уклонилася так вишукано, як тільки вміла.

— Куканева з Кукані, — відрекомендувалася вона. — А сина мого звуть Петр.

— Кукань, Кукань, — сказав граф. — Так, здається, звати придворного постачальника парфумів й еліксирів, я сам купував у нього високоякісний after—shave. [7]

Пані Афра зашарілася з подиву, бо їй іще ніколи не доводилося чути, щоб хтось хвалив її чоловіка.

— Мій чоловік, я певна, буде дуже радий і вдоволений, коли я розповім, що його засіб…

Граф урвав її нетерплячим рухом своєї худої жовтої руки.

— Це не так важливо й воно зовсім сюди не стосується. — І обернувся до Петра: — Ну а ти що, ragazzo mio? [8] Ти не хочеш мені признатись, звідки у тебе таке обличчя?

Сенсу цього запитання Петр не схопив, але оскільки єзуїти добре навчили його мистецтва ніколи не залишати без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше, й краще бовкнути якусь дурницю, аніж промовчати чи щось невиразно пробелькотіти, він, ні секунди не вагаючись, відповів: