Чтение онлайн

— Так, — сказав пан Янек.

— А це означає, — провадив Петр, — що слухняний кінь — це наче й не кінь.

— Ні, це кінь, — заперечив пан Янек. — Так само, як золото — метал, і залізо — метал, і мідь — метал, слухняний кінь і норовистий кінь — це кінь, а тим часом золото — це щось інше, ніж залізо і мідь, і слухняний кінь — щось інше в порівнянні з конем норовистим, от і горючий цукор — щось зовсім інше, ніж цукор негорючий.

— А горючий цукор не солодкий? — запитав Петр.

— Я з самого початку пояснив тобі, що питання, солодкий чи несолодкий цукор, нас зараз не цікавить, — відповів пан Янек.

— Але мені цікаво, чи цей цукор лишився солодким, — заперечив Петр.

— Тебе не повинно це цікавити, тебе повинно цікавити питання, горить цей цукор чи не горить.

— Але мені все—таки цікаво: цей горючий цукор і далі лишився солодким? — запитав Петр.

Пан Янек хвилину мовчав, заплющивши очі, а тоді глухо відповів:

— Він лишився солодким.

— Тоді, виходить, він і далі той самий, — сказав Петр. Пан Янек знову помовчав.

— Зроби ласку, синку, встань і вийди, — озвався він нарешті. — Вийди, бо мій терпець може урватися.

Петр не примусив себе двічі просити й, підхопившись на рівні, побіг геть, зате брат Августин, освітлений хиткими язиками пекельного полум’я, що виривалося з дистиляційної печі, гучно зареготав, оголивши у всій красі свій довгий, зелений зуб.

Якби ми не знали, що певні своєрідні властивості характеру, завдяки яким Петр мав відрізнятися від більшості своїх ровесників, він дістав від мудрої богині на ім’я Лахесіс, дочки бога—громовержця, ми могли б припустити, що він успадкував їх від матері, бо пані Афра, дочка чесного холощія й богочестива католичка, була жінка хоч і проста, однак енергійна і прозірлива, наділена розумом, здоровим та прямолінійним, і звикла чорне називати чорним, а біле — білим.

То була її заслуга, що Петр почав ходити до школи, як і всі інші діти, котрим не судилося стати чорнокнижниками, а саме — до недавно відкритої початкової школи при єзуїтській колегії костьолу святого Климента.

Школи, якими опікувалось братство Ісусове, мали в ті часи добру репутацію, ба навіть славились: про них говорили, буцім за два місяці учні там здобувають більше знань, ніж у протестантських школах за два роки. І справді, відповідно до того, що напророкувала Петрові простувата, але добродушна Клото, він опанував німецьку мову й латину, не кажучи вже про вміння читати і писати, з легкістю, такою очевидною, що дивувалися навіть його вчителі; при цьому в нього залишалося доволі вільного часу, щоб узяти участь у великих і славних битвах проти турків, гуляти в свинки й небопеклорай, вертіти дзигу на улюбленому місці дитячих розваг — на Гандліржському плацику перед церковцею Діви Марії—заступниці. Та оскільки пан Янек чигав на нього, мов павук на муху, щоб запрягти до роботи у своїй лабораторії, пані Афра вирішила віддалити сина від батькової тіні раз і назавжди й спрямувати його на дорогу, яка веде до влади й багатства, щоб він міг їздити в золотих каретах, як вона мріяла відразу після його народження, і щоб усі поштиво йому вклонялися.

Як їй удасться це здійснити, пані Афра не знала, але нітрохи не сумнівалася, що така нагода трапиться, і вона таки трапилася.

Якось на початку квітня, коли Петрові йшов дванадцятий рік, до пані Афри докотилася звістка, яку під барабанний дріб оголосив перед ратушею коншельський [4] оповісник: граф на ім’я Одоріко Гамбаріні шукає своєму десятирічному синкові Джованні друга і компаньйона такого ж віку для постійного проживання в палаці; отож зацікавлені особи з середовища чеського католицького дворянства, які знали місцеву, тобто чеську мову, що було головною умовою, мають з’явитися цього вівторка, о десятій ранку, до палацу пана графа, котрий, як усім відомо, стоїть на Влаській вулиці під горою Петршин.

Це й справді було всім відомо. У ті часи Прага була переповнена чужинцями всіх сортів і мастей — німцями, італійцями, поляками і навіть французами, людьми порядними і пройдисвітами, шляхетними і різною потолоччю, купцями й авантурниками, будівельниками і мулярами, неробами й бозна—ким іще, отож милозвучне ім’я дворянина, яке свідчило про його італійське походження, ще ні про що не промовляло й не викликало особливого зацікавлення; а однак про графа Одоріко Гамбаріні всі — від служки, перекупки на ринку й плотаря з Підскалля до представників найвищих придворних кіл, — знали, що це вартий уваги муж, який має у верхах якнайкращу репутацію; торік імператор запросив його сюди як справжнього знавця мистецтв. Граф, звичайно, прийняв це запрошення і приїхав до Праги — мабуть, тільки з цікавості й ненадовго, бо в цьому далекому місті в центрі Європи не сподівався побачити щось незвичайне, що ми легко можемо собі уявити; однак блискучий двір імператора — колекціонера й мецената, який мав картинні галереї, скарбниці і парки, де між помаранчевими деревами та смоківницями співали водограї й де панство з уславленими в історії іменами провадило дотепні бесіди й фліртувало, плело інтриги й виставляло на показ свої туалети і вбрання, розшите перлами й оздоблене щирим золотом, — уся ця атмосфера вишуканої розкоші й байдикування здивувала його якнайприємні—шим чином; сподобалась йому і сама Прага, в ті часи утричі більша, ніж Відень, своїм розташуванням, нагадавши Рим інтенсивним будівництвом, завдяки якому вона стала схожа на впорядковані італійські міста. Через те він вирішив оселитись у Чехії й купив собі чарівний палацик під Петршином і, зігнавши туди цілу армію мулярів, скульпторів та тинькарів, за нечувано короткий строк докорінно його перебудував і реставрував.

Граф походив із Страмби, столиці невеликої гірської держави з такою самою назвою в середніх Апеннінах. Заснував її сто п’ятдесят років тому, тобто в середині п’ятнадцятого століття, маркграф Вітторіно д’Альбула, об’єднавши кілька малозначних папських ленів. Землю Страмби можна було об’їхати за три дні неквапливої їзди вздовж і за стільки ж упоперек; у державі налічувалося близько чотирьохсот сіл і ста тисяч жителів, котрі пишалися своєю незалежністю, яку вони завдячували не лише своїй хоробрості і стійкості, не лише порівняно легкій змозі захищати свої домівки, але й тому, що наймогутніші держави на італійському півострові, Мілан і Рим, Венеція і Неаполь, були далеко й до того ж постійно скублися.

Маркграф Вітторіно, прозваний через своє кругле черево «Власником міцного пупця», а через розв’язні манери — «Оприскливим пердуном», муж своєрідний (його портрет — на ньому він був зображений при повній амуніції, в міланському обладунку, виготовленому на замовлення, щоб відповідав пишним формам його черева, — був пошкоджений під час пожежі паризького Тюїльрі), з допомогою свого найближчого друга, молодого графа Джіроламо Гам—баріні вимуштрував нечисленну, але боєздатну армію, з якою наймався то до короля неаполітанського, то до герцога міланського, то до папи, цим самим допомагаючи їм у війнах, які вони постійно між собою провадили; він мав репутацію чудової людини, яка нібито ніколи не зраджувала господаря, уклавши з ним «condotto» — угоду, і не вела поза його спиною перемов із супротивником. А граф Джіроламо Гамбаріні під час цих його походів був неоціненним помічником і навіть більше: коли маркграф на схилі віку захворів на подагру, Джіроламо сам—один очолив його армію й ні разу не сталося такого, щоб він не повернувся додому переможцем, обтяженим здобиччю.

Син Джіроламо Гамбаріні, відчайдух Федеріго, уславився в історії тим, що, служачи в Фердінанда Католицького, скинув із трону неаполітанського короля; цей герой користувався такою великою повагою, що вороги самі, забачивши його, складали зброю й, шанобливо вітаючи, скидали шапки, бо вважали його, як свідчить легенда, «батьком вояків». Завзятий поборник давніх, у той час уже підупалих звичаїв і чеснот, він, попри все інше, був і противником сучасної вогнепальної зброї; подейкували, буцім одному полоненому schioppetti, пішому стрільцеві, він звелів виколоти очі й відрубати руки, бо ніяк не міг змиритися з думкою, що хороброго і шляхетного лицаря здатна вбити куля, випущена здалеку звичайнісіньким, вульгарним вояком.

Іншим видатним Гамбаріні, Габріотто, був славний правознавець, прозваний «царем законів»; а його небіж Джанелло, якого папа відзначив символом чесноти, золотою трояндою, був відомим письменником, головний його твір «De re militari», [5] який по—новому й цікаво вирішував питання, хто видатніший із полководців, — Сціпіон Африканський старший чи Ганнібал, — високо цінували фахівці та освічені люди. Ну й нарешті прямий нащадок цих уславлених мужів — наш граф Одоріко, шанувальник мистецтв, зміцнив традиційну дружбу Гамбаріні з правителями Страмби, на початку шістнадцятого століття піднесеної до рівня герцогства, тим, що віддав заміж свою коханку, чарівну Діану да Прочіда, відрекомендувавши її як свою небогу, за Танкреда д’Альбула, коли цей аматор краси, нащадок «Оприскливого пердуна», спалахнув до неї шаленою пристрастю. Внаслідок цього одруження, яке відбулося приблизно років за десять до переїзду графа Одоріко в Чехію, синок Одоріко Джованні почав називати герцога Танкреда своїм дядечком.

Мабуть, — бо немає підстав припускати протилежне, — граф Одоріко Гамбаріні був багатий, уже коли покидав батьківщину, щоб оселитися в Празі, — крім усього іншого, про це свідчила й та імпонуюча обставина, що в його колекції старовинної зброї, яку він привіз із собою, була й знаменита рушниця, котра колись належала славетному скульпторові й золотареві Бенвенуто Челліні, а також те, що його портрет з молодих літ, де зображено, як він, збираючись на лови й натягуючи рукавиці, з усміхом дивиться на нетерплячих гончаків, був створений пензлем самого Лоренцо Лотто, — але ясно й те, що поки він служив радником в імператора й допомагав тому відбирати предмети мистецтва, він, до всього цього, ще й добряче «вбився в сало», скуповуючи села й виноградники, броварні й садиби, так, як інші скуповують сервілати, в його стайнях іржали угорські чистокровні коні, а на відкритому розпродажу з молотка майна якогось дворянина він заплатив за рукопис давньоримського лікаря Діоскоріда Педанія триста кіп [6] добрих чеських грошиків, а це, далебі, складало досить кругленьку суму, якщо зважити, що рукопис, хоча й рідкісний, взагалі був йому ні до чого, а, приміром, путня запряжна кобила тоді коштувала двадцять кіп. Одно слово, висловлюючись коротко і ясно, граф Одоріко Гамбаріні, — на невибагливий смак пані Афри Куканевої з Кукані, — був саме той вельможа і магнат, який знав, коли достигає пшениця й звідки віє вітер, і який міг наставити її сина на добру путь, по якій їздять у золотих каретах; із тієї обставини, що він шукав компаньйона для свого сина, та ще з постійним проживанням у своєму замку, випливало, що щасливець, вибраний ним, не лише житиме серед графської розкоші, але й зазнайомиться з тими людьми, від яких залежить усе, й пролізе скрізь, де робляться гроші та кар’єри.