Чтение онлайн

– Досить, охолоньте обоє. Ганьба на ваші голови – старші бояри, а гризетеся гірше за отроків. Он молоді на вас дивляться.

Вуй заспокоївся, тільки тяжко дихав. Тоді вийшов геть із куреня, побрів по порожньому городищі. Дійшовши до валу, що вже осунувся та заріс бур’яном, він тяжко сів просто на мокру від дощу землю. Справді, старий вже став. Не та сила, що колись, не та витримка. Голова від спогадів крутиться, ще гірше занили давні рани. Та найгірше душа болить – не шанують молоді старої слави. Змішали її з багнюкою та з кров’ю власною.

Воєвода ще посидів якийсь час, тоді втомлено приліг горілиць просто на валу, на холодній, сирій землі. Дивився на зоряне небо, думав. Спати не міг, хоч старе тіло й втомилося з дороги. Думи різні лізли в голову, ставали перед очима обличчя воїв, що згинули в битвах. Прийшли і Святослав, і Ярополк, і Володимир. Дід навіть подумав, що вони всі прилетіли сюди з вирію і кличуть його до себе. Прийшла і Данка з малим на руках…

Одружився він пізно, сам не знає, як спромігся з усіма походами й битвами. Вона померла при пологах, з того часу Вуй іншої жінки не мав. Як же він зараз хотів до неї, у вирій, як же стужилося серце воя за рідненькою, яку вже стільки літ оплакував. Хоч би й зараз усе лишив… Тільки б дав Господь якої битви славної, щоби воєвода смерть свою знайшов на полі ратному… І якщо є той рай чи вирій, він мусить її там зустріти, хоч на хвилинку побачитися, потримати за руку й поцілувати синочка. А тоді вже можна хоч і до самого пекла, на саме дно! Що його вже тримає на цім світі? Нічого, хіба що Мстислав…

…Коли князь Володимир був живим, то дуже поважав свого воєводу. Навіть сина свого Мстислава дав на виховання. Мстислав кликав його вуєм, а за ним і вся Тмутаракань. Усі й забули справжнє ймено воєводи, так і кличуть – Вуй та Вуй.

Від цієї думки стало трохи тепліше…

Змінилася варта – замість Турика став Середич. Вуй так і не міг заснути. Він сів, тоді встав, пішов до куреня й розбудив Волоса.

– Ходімо, – покликав.

Той пробудився, швидко підвівся, зібрався, не питаючи нічого. Вони вийшли з куреня, перестрибнули вал.

– Ви куди? – запитав Середич.

Вуй не відповів, а Волос не знав, що казати, так що боярин лишився без відповіді.

Воєвода крокував першим, Волос ішов слідом. Обоє були повністю озброєні – Вуй наполіг. Лише луків не взяли.

Вони спустилися з гори й рушили до середини острова. Мовчки відійшли досить далеко. Місцевість була рівна, лише височіла стара степова могила, заросла травою.

– Ось тут, на тому місці, впав Святослав. – Зупинився нараз воєвода, спізнавши місце недалеко берега. – А там он я лежав під трупами. Тут усе було в крові: трава червона, стовбури дерев, кущі, скелі.

Вуй говорив не то з Волосом, не то із собою, не то взагалі з кимось іншим. Волос не перепитував, знав, про що розповідає дід. Лише здивувався, що завжди мовчазного Вуя тепер потягнуло на таку відкриту бесіду. А старий розповідав із завзяттям отрока, очі його горіли, лице змінилося – це було видно при блідому світлі місяця. Розповідав він жваво, яскраво все описував, махав руками.

Далі Вуй повів молодого сотника до хортицького дуба. Там усе ще стояв жертовник, зарослий бур’яном, – давно вже ніхто не приносив жертви. А колись тут постійно приходили князі з дружинами, просили в богів помочі на ворога, або купці, які благали щасливої дороги та доброго торгу.

– Бачиш: це святе для русича місце, хоч і християни ми. – Вуй вдихнув на повні груди. Він бачив навколо себе воїв, що стояли підперезані мечами. – Казали, що твій дідо був волхвом, ти маєш чути силу того місця.

– Чую, – щиро відповів Волос.

Він, як і Вуй, втягував ніздрями повітря, наче хотів побільше вдихнути в легені тої сили.

Раптом усе навколо заметушилося – духи воїв забили тривогу. Вуй відразу відчув це.

– Біда, сотнику. Біжи до човна та відведи його з другого боку до городища.

– Там же урвище, – мовив Волос.

– Стежка є. Біжи швидко, і я піду. Треба попередити своїх.

Волос поглянув на нього недовірливо, одначе послухав – звик завжди в поході підкорятися наказам воєводи. Легко закинув щит за спину й побіг. Він обов’язково добіжить, Вуй навіть не сумнівався в тому, що молодий сотник виконає його наказ.

Духи воїв почали скупчуватися навколо Вуя, ставати кругом, ніби захищаючи від невидимої сили. Вони брали в руки топори, мечі, закривалися черленими щитами, закривали лиця заборолами. Вуй поправив шолом, узяв щит, витягнув меч. Озирнувся.

Мирослав спав дуже чутливим сном, тримаючись за руків’я меча. Тільки Середич доторкнувся до його плеча, як боярин уже розплющив повіки, сів.

– Швидко, нечисть якась нас обступає. Боронитися треба, – упівголоса сказав Середич, та його почули всі.

Вої швидко посхоплювалися, були вже зоружені. Один за одним вискочили з куреня, побігли до валу, почали обережно вдивлятися. Ніч була місячна, усе видно як на долоні.

– Печеніги, – упізнав котрийсь із дружинників степовиків.

Їх було біля чотирьох десятків, всі озброєні щитами, луками й кривими шаблями. Зігнувшись, вони бігли просто до валу.

– Вадиме, діставай свою хустку, ти, Луко, пали смолоскип, – скомандував Мирослав.

Сам боярин витяг стрілу із сагайдака, намотав на неї сухої трави. Він підпалив стрілу від смолоскипа, раптом оглянувся.

– А де Вуй? І Волоса не бачу.

– Потинялися кудись! – зло гаркнув Середич.

– Тільки того нам бракує, – розізлився Мирослав, натяг щосили тятиву й випустив палаючу стрілу у бік печенігів.

Вона просвистіла у повітрі, вп’ялася просто у них перед ногами. Степовики стали як вкопані.

– Печеніги! Купці руські до вас речуть! Ми прийшли з миром. Хочемо відпочити тут, на острові, а тоді далі підемо. Дорога наша до Києва. Маємо перепустку від хана вашого!

Це гукав печенігам Вадим. На доказ своїх слів він почав махати хусткою, Лука присвітив смолоскипом. Печеніги на мить наче розгубилися. Вадим все ще тримав хустку у високо піднятій руці, дивився на них. Степовики були на відстані польоту стріли. Радилися. Були спантеличені тим, що їх дочасно зауважила варта.

Вадим вже почав про себе посміхатися, будучи впевненим, що незвані гості зараз відступлять. Раптом нічне повітря розпорола ще одна стріла. Випущена рукою печеніга, вона продзижчала й уп’ялася Вадимові просто у плече. Той скрикнув від болю, присів. Дикий рев почувся від печенізької ватаги, вони гуртом кинулися знову до валу, на бігу стріляючи з луків.

– Нечистий у них вселився, – виригнув із себе Мирослав, ховаючись, а тоді першим випустив у нападників стрілу. За ним інші вої.

Перші печенізькі трупи впали на хортицьку землю. Вої били непомильно, особливо Сокол. Руки його працювали мов у павука, коли він раз у раз закладав стріли, напинав тятиву і стріляв, не цілячись.