Чтение онлайн

Стріли стримали напад. Печеніги зупинилися, закрилися щільно щитами. За мить половина ватаги розбіглася у різні боки, друга половина лишилася стояти на місці під заслоном щитів, виставивши їх, наче стіну.

– Хочуть із боків обійти, – сказав Бурий. – Навчилися воювати, антихристи!

– Що робити будемо? – запитав Середич.

– Сам не знаю, – відповів Мирослав. – Ще й Вуй пропав!

Тільки боярин сказав ці слова, як раптом з місячного сяйва виринула постать і стала просто за плечима печенігів.

– Вуй, – тихо прошепотів Сокол, і тут же взяв стрілу й поклав на тятиву.

Підкравшись, наче кіт, старий стиснув меч обома руками, щит же заздалегідь заклав за спину. Напав ззаду раптово і навально, почав косити своїм мечем печенігів, як сама смерть. Печеніги враз шугонули у різні боки, розваливши свою стіну зі щитів. Сокол тут же напнув лука, Мирослав стримав.

– Вуя зачепиш.

– Не бійсь, боярине.

Тут же просвистіла стріла і вп’ялася між лопатки печенігові, що кинувся на воєводу. Степовик змахнув руками, як птах, і впав Вуєві під ноги. Інший розгубився, не знаючи, чи прикриватися від стріл, чи від меча. Воєвода тут же рубонув його по голові. Сокол поклав стрілою ще одного.

Печеніги завили, як вовки, і кинулися на воєводу. Старий узяв меча у ліву руку, правою ж дістав обушок. Він відмахнувся мечем, а обушком вперіщив зі всієї сили, трощачи степовикам голови. Знову пролетіла стріла Сокола – і черговий печеніг упав навзнак. Тоді знов обушок, і знов стріла, Степовики від такої атаки гинули один за одним. Вуй відбивався своїм мечем, а залізною кулею страшно трощив ворожі голови, щити, ламав коліна й руки, страшно рубав та колов своїм мечем. Він не боявся смерті, а ніби шукав її, тому ворожі шаблі не могли дістати його. А тут ще непомильні стріли Сокола клали на землю всіх, хто заходив воєводі з тилу або збоку. Середич, побачивши добру роботу стрільця, і собі пустив стрілу, однак замість степовика ледь не влучив у Вуя і більше стріляти не став.

– Поможемо воєводі! – раптом гукнув Мирослав і першим побіг із валу вниз.

Інші, крім Сокола, ринули за ним. Побачивши це, печеніги кинулися тікати.

Вуй уже витирав свою зброю об одяг побитих печенігів, як Мирослав із воями підбіг до нього.

– Ти живий, воєводо?

– Якби не пособили – був би мертвий, – відповів сапаючи й додав: – Гарна була битва.

– Геть уже ошаліли прокляті бусурмани. Яка тільки муха їх вкусила? – запитав Мирослав.

– Печенігів ще багато на острові, – раптом сказав Вуй.

Усі поглянули на нього.

– Де Волос? Треба пробиватися до човна. Беріть Вадима, хапайте клунки… – почав командувати Мирослав, та старий воєвода його стримав, узявши легенько за руку.

– Тут є стежка. Та сама стежка, що колись мене врятувала. Волос чекає вже там на човні. Швидко збирайтеся – печеніги близько.

Мирослав зрозумів, що зі старим сперечатися не варто, – можливо, це єдиний шлях до порятунку.

Дружинники підхопили по дорозі Вадима: купець був живий, тільки рани зазнав глибокої – стріла досі стирчала у плечі. Лука вів його під руку, інші несли припаси. Вуй відвів їх до урвища, там і справді була стежина, якою можна було спуститися до Дніпра. Першим туди зійшов Середич, він допоміг Луці спуститися із Вадимом, за ним пішли інші. Вуй стояв, вслухався у темряву.

– Швидше, воєводо, печеніги нагрянуть – засиплять стрілами.

– Ні, ти йди, Мирославе. Я їх затримаю!

– Що?

– Що чув, велій боярине. Вони можуть нас вистежити, засиплять стрілами, як ти кажеш, а тоді переловлять. Я затримаю їх, відверну увагу, а ви тікайте, сховайтеся у березі.

– Без тебе, воєводо, не піду.

Вуй зітхнув.

– Помилуй мене, боярине, зглянься над моїм сивим чубом та старими ранами. Не буде для мене кращого місця, щоби голову свою скласти. Бо нема для християнина заслуги у небі більшої, ніж життя віддати за другів своїх. До того порахунки в мене старі із бусурманами… Вже раз я тікав від них, як заєць, другий раз не хочу. Прости.

Вуй обняв боярина. Мирослав хотів було щось заперечити, та воєвода раптом штовхнув його щосили з урвища. Боярин полетів униз головою, перечіпаючись за чагарники й корчі. Стримався десь на півдорозі. Оглянувся – молодші вої були вже внизу, садовили у човен Вадима. Боярин поглянув угору, прислухався. Там серед тиші враз почувся голос воєводи:

– За князя!

Тут же рознеслися нажахані крики печенігів, почувся шум битви.

– Перун би тебе побив, Вую, – заскреготав зубами Мирослав.

Серце поривалося кинутися назад до старого, допомогти йому. Однак доки він вилізе назад на кручу, старого вже і так або вб’ють, або полонять. Треба рятувати інших. Мирослав по крутій стежині спустився вниз, скочив у човен – і вони відчалили. Ніч закрила собою втікачів.

Після ночі настав ранок, наближався день. Човен заховали у густих прибережних комишах. Вої принишкли. Мирослав ще скоріше наказав зняти щоглу, щоб не видала їх. Вони дивилися, як по березі товчуться печеніги, шукаючи утікачів. Поки що степовики кружляли на конях досить далеко від того місця, де була схованка русів. Та вони прийдуть і сюди, Мирослав розумів це. Вої були мовчазними, Вадим тихо постогнував на дні човна – пекуча рана давалася взнаки.

– Потрапили ми в пастку, други мої, – мовив боярин. – Угору по течії нам не прорватися – пороги не пустять, волоком човна також не переволочимо.

Озвався Середич:

– Кидати треба човна, тягарі полишати і пробиватися пішака. Густі очерети сховають нас від печенізького ока.

– До Києва далеко, боярине, – зауважив Мирослав.

– До печенігів іти треба, – нараз сказав своє слово сотник Лука.

Середич єхидно посміхнувся.

– Думаєш, вони тепер із тобою говорити побажають? Голову тут же відріжуть, а з черепа зроблять чашу для вина.

– А ми з ними гуторити не будемо – нападемо вночі й виріжемо всіх поганих до ноги. Відплатимо їм за Вуя.

– Заодно й коней добудемо, щоб човен переволочити, – підкинув своє й інший сотник, Волос.

Досі молодші вої намагалися мовчати, даючи вирішувати все боярам та воєводі. Тепер вони відчули, що також є слами й мають право голосу.

Сказав Середич:

– Не можемо ризикувати цілим сольством. Видно, у погану годину вийшли ми із Тмутаракані. Спочатку в Корсуні бійка, тепер печеніги. Біда так і ходить за нами. Вуй вже летить у вирій, його не воскресиш. Справу князеву пильнувати мусимо. Хто наше діло робити буде, як згинемо тут, на порогах?

– А що ми князеві скажемо? Він же нас запитає, де його Вуй! Скажемо, що на поталу поганим лишили? – це вже мовив Бурий – широкоплечий, грізний вой із кошлатими бровами.

– Пішки не втекти – степовики переловлять. Он уже по очеретах нишпорять, – сказав і Сокол.

Середич побачив, що його голос у меншості, поглянув на свого небожа, бажаючи хоч у ньому знайти підтримку.

Турик зрозумів, що має і він сказати, тож мовив:

– Воєвода може бути ще живим.

З його словами стало зрозуміло, яке рішення прийняли дружинники. Середич лише плюнув спересердя за борт човна.