Чтение онлайн

– Там же може бути ціла орда. Пощо пхатися просто Люциперові в пащу?!

Ніби й не чуючи його розпачливих слів, підсумував Мирослав:

– До сутінків вони будуть шукати нас, а як зайде сонце – ми вистежимо їх. Знайдемо Вуя, захопимо коней і верхи будемо пробиватися до Києва. Човна заховаємо тут, заберемо по дорозі назад. Чи всіх згода буде?

– Всіх, – майже одноголосно відповіли вої.

Мирослав поглянув на Вадима, що пробував підвестися.

– А ти?

– Шкода тут човника лишати. Та живот лишити – ще гірше. Тільки винен ти мені, Мирославе. Через тебе мені тепер ні до Корсуня, ні до печенігів. Поганці ніколи досі не нападали на купців із ханськими хустками. Справа у сольстві, голову даю. – Купець посміхнувся. – А ти, Мирославе, ще казав мені, що то від мене святі угодники відвернулися. Це від вас вони відвернулися.

Дружинники чули ті слова, однак мовчали. Не мали що відповісти пораненому купцеві.

Тим часом печеніги і справді наблизилися. Вої швидко позбирали все у шкіряні мішки, щоб не замокло, прив’язали до днища човна мотузами. Крам довелося просто втопити. Вадим бачив, як його паволоки пішли на дно, скривився більше, ніж від пекучої рани. Далі дружинники скочили з човна у воду. Їм вдалося перевернути тихо судно, накрити його очеретом. Тепер самі поховалися хто під водою, хто під човном, хто в комишах.

Степовики переправилися недалеко того місця, де ховалися русичі. Вони широкою лавою розійшлися по очеретах і по берегу, й сунули просто до схованки, намагаючись щось побачити, аби знайти якісь сліди.

Очерет розрісся густо, під ногами була трясовина, багнюка, страшенно кусали комарі. Печеніги бродили у ній по пояс, уважно все роздивляючись. Інші на глибині плавали на своїх човнах.

І ось вони вже зовсім поруч. Волос, який сидів під водою і лише дихав через очеретину, поволі став виймати ніж, щоби тихо зняти степовика, котрий підійшов до човна надто близько. А той тим часом усе роздивлявся. Він бачив борт, та подумав, що це стовбур дерева, звалений бурею, лежить у воді, весь почорнів і зогнив – просмолене днище скидалося на старе дерево. Печеніг побрів далі.

Наважилися показати голови зі своїх схованок, коли степовики відійшли вже на кілька сотень кроків. Вони, певно, вирішили, що руси справді потопили човна і тікають від них пішки. Поспішали.

Човна так і лишили захованим в очереті, а самі назирці подалися за печенігами. Степовики під вечір стали табором, трохи відійшовши у степ від берега, запалили багаття. Печеніги тут чулися повними господарями і нападу не чекали – табір пильнував лише один ординець. Зійшов місяць.

– Тут тільки загін, а не ціла орда – як переб’ємо всіх, то ніхто й доганяти не буде, – мовив Мирослав.

– Може, орда десь поруч, – зауважив Середич.

Мирослав повторювати не став, натомість пояснив Бурий:

– Трави он хвилюються. Якби була орда – витоптали б. Та й кибитка лише одна – значить жіноцтва тут нема. Може, пастухи які або мисливці від решти відбилися.

– Щось не подібні були на пастухів. Пастух має лук, стріли й кілок. А у тих он шаблі, щити, – зауважив Сокол.

– Навмисне нас чекали, щоби поживитися купецьким добром, – підкинув Лука.

Всі мовчали – це могло бути правдою.

Саме зайшов місяць за хмару.

– Не будемо гадати. Візьмемо язика – все розкаже: хто вони і якого біса тут роблять. Вадиме, лишися тут, стережи припаси.

Мирослав першим поліз до печенізького табору. Незважаючи на своє важке тіло, боярин повз, наче вуж. У зубах тримав ножа, щит мав за плечима. Решта не відставала. Мирослав тихо підкрався до стійбища. Печеніг, що вартував, стривожився. Вітер змінився – і коні почули чужий запах, попідводили голови, почали прясти вухами. Степовик заспокоював вороних, плескав по шиї: певно, десь крутиться степовий вовк, от і харапудяться коні. Печеніг повернувся на своє місце, все ще оглядаючи нічний степ.

Мирослав підкрався збоку впритул, навкарачки підліз до самої спини вартового. Тоді тихо затулив йому рот, а ножа встромив під ліву лопатку. Печеніг затріпотів у руках боярина тоді обм’як, і Мирослав обережно поклав його на землю. Пробудився один з ординців, щоби піти до вітру. Він побачив русів і скам’янів. Крикнути він так і не встиг – черкнули ножем по горлу, так що замість крику вирвалося одне булькотіння.

Чекати не можна було. Вої кинулися всередину стійбища, побачили тут сплячих печенігів – десь зо два десятки. Місяць саме вийшов з-за хмари, залив усе своїм світлом. На тичці біля самої кибитки стриміла голова із довгими сивими вусами. Вуй! Русичі переглянулися між собою, в очах кожного палало бажання помсти.

Місяць був круглий і своїм холодним, срібним промінням світив на сплячих печенігів. Від того сон ставав тяжким, важко було прокинутися. Степовики крутилися, бубоніли щось у тяжкій дрімоті, не в змозі вирватися з неї, розплющити повіки. Руси різали сонних степовиків одного за одним, стривожені коні, почувши смерть, заржали, але навіть тепер печеніги прокидалися дуже довго. Руси були швидкими, сильними та зграбними, як кара Перунова.

Мирослав був увесь у ворожій крові. Біля його ніг лежало багато побитих та конаючих воїнів. Він убив їх швидко – печеніги й не зрозуміли, що з ними сталося. Достойного опору вони так і не чинили: декотрі кинулися тікати, та їх догнали й добили тихо і безжально. Останнім був печенізький вельможа. Впізнали по багатому одягу та золотих перснях на руках. Він вискочив із кибитки, витяг шаблю. Слідом показалася жіноча чи навіть дитяча голова, та він наказав їй тут же сховатися. Так, це був той самий ватажок степовиків, якому купець заплатив сріблом за безпечний проїзд, Мирослав упізнав його відразу.

Лука із Соколом разом кинулися на нього, скрутили, забравши шаблю. Інші швидко добили решту печенігів, тоді зібралися навколо полоненого. Сокол посадив його, схопив за чуприну. Степовик зціпив зуби.

Мирослав підійшов до нього, спитав щось по-печенізьки. Той не відповів.

– Він і по-нашому розуміє. – Раптом підступив ближче Бурий. – Скажи, Карабаю.

Печеніг широко відкрив очі, побачивши русича. Той сів навприсядки перед ним.

– Бурий…

– Упізнав-таки, і я тебе впізнав. Перетнулися наші дороги. Це родич ханів печенізьких, син-князьок одного з родів. Колись заручником був у князя Святополка.

Перші слова Бурого були адресовані степовику, а останні – своїм товаришам.

– Бачу, ви добре знаєтеся. Спитай його, Бурий, де решта печенігів, – мовив Мирослав.

– Чув, що тебе питають?! – гаркнув вой.

Степовик зблід із виду, скрипів зубами.

– Ну, сам скажеш чи трохи крові тобі випустити?

Він усе одно мовчав, тільки лиховісно блискав очима то на Мирослава, то на Бурого.

– Тягніть його до вогню, будемо язик розв’язувати, – скомандував Мирослав, і Сокол із Бурим поволочили полоненого до вогнища, яке стало пригасати. Сокол роздмухав його, підкинув туди дров.

Доки ці троє розмовляли зі степовиком, інші заходилися сідлати печенізьких коней. Орда й справді могла бути десь недалеко, тож баритися не можна, а чимшвидше забиратися звідси.

Карабаю запхали до рота якусь стару ганчірку, роззули. Той заборсався щосили, здогадавшись, що його жде.

– Зачекайте, – затримав своїх воїв Мирослав.

Вони посадили Карабая, вийняли ганчірку.

– Говори.

Степовик довго харкав, намагаючись виплюнути залишки ганчірки з рота.

– Я нічого вам не скажу. Тільки хочу, щоб ви знали, що за мою смерть хан випалить вашу землю, вас виріже, дітей у рабство грекам продасть, а жінок ваших… – Нараз він затнувся, ніби бовкнув щось зайве.