Чтение онлайн

Все це незрозуміло, ні в яку логіку не вкладається. Чому він утік?..

А головне — як бути далі? Відпускаючи її, Лисий суворо наказував: якщо зустрінеться їм на шляху будь-яка — найменша! — небезпека, негайно повертатися назад, не ризикувати нізащо. Ведмідь — це небезпека не така вже й мала.

Леля розуміла, що Лисий мав рацію. Розуміла, що треба йти додому й відкласти таку важливу для неї (та й для всіх у селі) подорож. Відкласти до… Отут і перечіпка. Зволікати можна до смерті. До того ж вона так багато надій покладала на ті наслідки, які може мати ця мандрівка, так готувалася до неї, так обмірковувала всі можливі кроки й небезпеки…

— Треба повертатися, Лелю, — промовив Василько.

— Так, — відповіла вона. — Тобі треба повертатися й попередити Лесика про ведмедя. Не приведи, на нього натраплять діти!

— Нам обом треба повертатися.

Леля знала, що Василько опиратиметься. Знала й те, що впертістю він може змагатися з Лисим. Та й аргументів у неї не було. Те, що вони зустріли, — це не просто небезпека. Під самим селом ходить ведмідь! Скільки односельців наражається на небезпеку. А діти!..

— Васильку, зрозумій мене, — тихо сказала вона. — Якщо я зараз повернуся, потім з’явиться ціла купа причин, щоб мені туди не ходити. А це означає…

— Я розумію, що це означає. Тільки ж Лесик наказав, щоб я тебе не залишав!

— Правильно. Але ж він не знав, що ми зустрінемо ведмедя. — Леля й сама усвідомлювала, що веде нечесну гру, просто на неї ніби щось найшло. Вона говорила й починала вірити в те, що говорить. — Повертайся, Васильку, розкажи про те, що ми побачили. І про ці кошики також.

— Які кошики?

— Оце берестяне шмаття дуже схоже на кошики, які Марічка останніми днями плете без кінця.

— Точно! — Василько й сам упізнав їх. — Так це ж… Так ми ж її залишили в селі. Вона не могла тут бути!

— Не могла, згодна. Однак кошики тут. Треба з’ясувати, як вони сюди потрапили. Вертайся, Васильку.

І хлопчик скорився.

Біля самої Інженерової хати Лисий зустрів Любу — вона саме виходила з дверей. Лисий здивувався. Він ніколи не бачив, щоб Люба заходила в хату до Інженера. Її взагалі рідко було видно. Зазвичай сиділа вдома, хоч і жила сама — батьки її померли ще як Лисий був зовсім малий, а бабуся-повитуха загадково й безслідно зникла, коли він щойно народився. Куди вона поділася, ніхто не знав. Була така міцна, рухлива, завжди готова допомогти. От тільки ходила завжди з костуром, який правив їй майже за все. Ним вона стукала в двері, коли приходила когось зцілювати від болячок, вишіптувати переляки чи приймати пологи. Тим же костуром стукала об підлогу, коли гнівалася (хоч то було досить рідко), ним же торкалася чола новонародженої дитини, і та одразу переставала кричати.

Усе село завжди дивувалось, як у такої доброї й корисної для всіх старої могла вирости така лиха й сварлива онука. Люба була писана красуня, але жодного охочого одружитися з нею в селі не знаходилося. Тільки Борода — працьовитий коваль, справжній велетень — щойно її бачив, раптом кам’янів і мовчки дивився Любі в очі, нездатний відвести погляд. Але й він, чув якось Лисий, одного разу висловився з приводу одруження з дівкою однозначно:

— То й що, що задивляюся. То моя справа — на кого задивлятись. А одружуватися… Краще вже в річку, до русалок.

Побачивши Лисого, Люба мимоволі зробила рух, ніби хотіла повернутися до Інженера в хату, а може, то хлопцеві здалося, бо вже наступної миті дівчина широко посміхнулася й заворкотіла лагідно, як ніколи:

— О, Лесику! Як справи? Невже ти справді відпустив свою наречену з іншим хлопцем? Не радила б тобі такого робити. Василько, звісно, тобі не суперник, але хтозна, що їй спаде на розум! Леля в тебе дівчинка незалежна…

Лисий вперше помітив, що в неї очі такого ж кольору, як і в Лелі — темно-зелені. Ні, мабуть, усе ж таки темніші, ніж у Лелі, майже чорні. Люба була стурбована. Невже з Інженером щось сталося?

— Що з ним? — спитався Лисий.

— З ким? — здивувалася дівчина.

— З Інженером.

— А! З ним нічого й нікого, крім Ряхи, немає, — відповіла Люба і якось силувано розреготалася.

Сміялася вона різко й пронизливо. Неприємний сміх.

— А з тобою? — знову спитав Лисий.

— І зі мною нічого, — з подивом урвала сміх Люба. — А що?

— Та вигляд у тебе якийсь змарнілий. Мішки під очима… Й зморшки… — Він добре знав Любу, тож знав і як їй допекти.

Дівчина завмерла, очі люто вистрілили отрутою, і вона ворухнула губами, ніби збиралася відповісти, але хлопець уже переступив поріг і зачинив за собою двері. Звісно, прикро, що весь запал її ненависті дістанеться зараз комусь іншому, хто випадково зустрінеться Любі на шляху. Однак Лисому дуже не подобалося, коли хтось починав кепкувати з нього. Особливо якщо йшлося про їхні з Лелею стосунки. Втім, уже ніхто в селі й не наважувався з цього приводу жартувати. Дивно навіть, що Люба раптом вдалася до глузів…

— Доброго ранку! — привітався він дещо поквапливо, щоб перебити, якщо Люба все ж таки спроможеться щось сказати йому в спину.

— Вітаю, — коротко відповів Інженер.

Він сидів за столом, навпроти дверей, просто на тлі вікна, тож у темній хаті, де вікно було єдиною світлою плямою, Лисий не міг бачити його очей і виразу обличчя. Він уже знав, що Інженер більше нічого не скаже, не почне розмови перший. Після повернення Лисого з Руїни Інженер ні разу не почав з ним розмови перший — завжди чекав, поки почне хлопець. І так виходило щоразу, ніби Лисий приходив про щось Інженера просити, про щось радитися з ним. Хлопця такий спосіб спілкування дуже дратував, однак він не знав, як із цим боротися.

Втім, саме зараз у нього було з чого почати розмову, тим паче, що він і справді злякався за здоров’я Інженера, зустрівши тут у такий ранній час Любу.

— Вам зле? — співчутливо спитав він.

— Що? — схоже, Інженер справді не зрозумів запитання.

— Я кажу, ви погано почуваєтеся?

— З чого ти взяв? — знову дуже щиро здивувався Інженер, а потім зрозумів, що Лисий зустрів Любу, й виправився зі старечими нотками в голосі: — Так, щось ноги крутить, мабуть, на дощі.

— Воно й справді — скоро осінь, — відгукнувся хлопець йому в тон.

— А врожай не зібраний, — додав Інженер.

Старий сторожовий пацюк Ряха сидів на його лівому плечі, подалі від сонячного проміння, що вже відвоювало в темряви клаптик правої стіни й неметеної глиняної долівки під нею. При цих Інженерових словах пацюк підвів свій сивовусий гострий писок і уважно подивився на хазяїна.

Лисий завжди підозрював, що Ряха не такий простий, як хоче здаватись. Однак цього разу хлопець аж здригнувся: Інженер перший заговорив про те, про що говорити хотів Лисий, це було дуже несподівано. Поведінка Ряхи, мабуть, випадкова, та надто вже вчасно він підвів голову, ніби зрозумів слова, ніби і його, як Лисого, ці слова заскочили зненацька.