Чтение онлайн

Мабуть, Василько теж про це подумав, бо, спинившись, нічого не сказав і ні про що не спитав. Не виходячи з-за стовбурів останніх перед улоговиною сосон, діти стояли й дивилися. Вони не помічали нічого загрозливого і від того ще гостріше відчували небезпеку. Це місце дуже нагадувало пастку, от тільки ким наготовану? Леля перебирала подумки різні варіанти і ні з чим знайомим порівняти побачене не могла.

Вона глянула на Глину, що притиснувся спиною до її стегна й дрібно тремтів. Леля тільки тепер усвідомила, що відчувала це тремтіння від тієї миті, коли вони зупинилися перед улоговиною. Глина був наїжачений, переляканий, зуби ошкірені, але навіть гарчати він не наважувався. Якби мав голос, то сказав би:

— Ходімте звідси якомога далі! Тут навіть стояти не можна, не кажучи вже про те, щоб іще хоч крок ступити вперед. Можете мене вважати боягузом, панікером, навіть зрадником. Тільки мерщій ходімте звідси світ за очі!

Василько повільно нахилився, підняв із землі гілку й показав Лелі очима на Глину. Вона зрозуміла, взяла пса за нашийник. Хлопчик розмахнувся і, не виходячи з-за дерева, сильно кинув палицю майже на середину улоговини. Гілка зникла у траві.

І нічого не відбулося. Тобто не відбулося зовсім нічого. Палиця зникла, немов влетіла в темряву. Вона не зрізала трави, навіть не прим’яла її. Просто гулькнула крізь неї, наче у воду. От тільки кіл на поверхні не з’явилося. І ніякого звуку не пролунало.

За півхвилини щось ніби загуло десь далеко під землею, під їхніми ногами, під непорушною травою перед ними. Земля дрібно затремтіла, затремтів стовбур дерева, якого Леля торкалася долонею. Там — під землею — було щось велетенське й неспівмірне ні з чим, що вони знали. Не змовляючись, діти розвернулися й щодуху побігли геть від цього страшного й незрозумілого місця.

Зіскочивши на землю, Лисий розвернувся і як міг весело глянув на Петруся й Вуханя.

— То що, розважатиметеся далі?

Вухань, який перед тим радісно йому усміхався, опустив очі й винувато відповів:

— Так ми ж хіба… Ми ж не той…

— Отож-бо й є, що не той, — передражнив його Лисий. — Звідки ви знаєте, що ніякий вовкулачий вивідник не стежив, поки ви тут «хіба»?

— Ніхто за нами не стежив, — серйозно промовив Петрусь. — Ми помітили б. Взагалі нікого поблизу не було. Тільки Люба пройшлася двічі.

— Що то значить «пройшлася»? — Лисий намагався не виказати здивування.

— Та кудись той… Ішла… — пояснив Вухань. — А потім той… Поверталася.

— Взагалі мені здалося, що вона до нас ішла, — втрутився Петрусь. — Бо спочатку йшла швидко, а як наблизилася, то… Почала якісь дурниці теревенити… Що ми такі майстри і що в неї причілок розхитався в хаті…

— Ну?

— Ну й нічого. Пішла далі — отуди, — Петрусь показав рукою в напрямку заростів шипшини. — А за кілька хвилин повернулася й пішла в село, а з нами вже не розмовляла більше.

— Мабуть, до вітру той… — припустив Вухань.

— Чи не далеко вона до вітру ходить? — Лисий зняв капелюха й струсив із нього чіпке павутиння, що назбирав, поки спускався з дерева. — У неї в дворі вбиральня є… Ну гаразд, закінчуйте й приходьте до села. Треба порадитися всім разом.

Лисий пішов далі й по дорозі зрозумів, що сказав дурницю. Всім разом порадитися не вдасться. Принаймні найближчим часом. Немає ж Лелі й Василька. Коли вони повернуться, передбачити важко. Хлопець знову почав картати себе за те, що відпустив їх у цю небезпечну й не дуже зрозумілу подорож.

У селі мало хто знав, куди пішли Леля й Василько. Знали тільки діти й Інженер. Схоже, тепер знала й Люба. Звісно, якби не Лисий, Інженер Лелю не відпустив би. І Лисий не відпустив би.

Втім, він не міг не визнати, що ця подорож потрібна. Сам скільки разів повторював:

— Ми нічого не знаємо!.. Цим діти й відрізняються від дорослих. Дорослі за своє життя так багато бачили, стільки пережили. Вони навчилися все одне з одним порівнювати.

— Я також усе з усім порівнюю, — сказав якось Василько.

— Ти не так порівнюєш, — не погодився Лисий. — Вони будь-що незнайоме порівнюють із чимось знайомим. Дорослі майже завжди вміють передбачити, до чого приведуть ті чи інші вчинки. А діти цього не роблять. Діти думають про те, що буде, коли воно вже сталося…

Лелина мандрівка обіцяла найдорожче — знання. Але вона ж обіцяла й інше — небезпеки. Якби йти треба було самому Лисому, він би не вагався й миті. А відпускати Лелю… І не відпустив би.

Але дівчинка все добре розрахувала, знаючи про постійне напруження в стосунках між двома керівниками села. Лисому стало прикро, коли він зрозумів, що дозволив Лелі йти не через необхідність. Насправді він її відпустив через те, що Інженер був проти цього. Виходило, він, Лисий, приймав рішення, виходячи не з його доцільності, а просто аби насолити іншому.

Хлопець сів під деревом і спробував угамувати сором, що душив йому серце. Може, і вдалося б, якби він міг зосередитися на цьому. А саме зосередитися й не виходило, бо глибоко в голові сиділа, мов скалка в нозі, одна-єдина думка: «Як же вони там? Де вони? Чи все гаразд?»

Вони й самі не знали, куди забігли; зупинилися тільки тоді, коли дихати вже стало зовсім неможливо. Глина промчав іще кільканадцять кроків і теж зупинився, висолопивши червоного язика й озирнувшись на Лелю й Василька. Поки бігли, все здавалося, що за ними хтось женеться. Тепер хоч би й гнався хтось, бігти далі діти вже просто не могли. Мабуть, ніхто таки не переслідував їх, бо Глина ліг на глицю й важко, але безтурботно дихав.

— Це називається: «Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що», — промовила Леля, щойно дихання трохи заспокоїлося й до неї повернулася здатність говорити. — Шукали страшне, знайшли ще страшніше.

— Не варто мені було кидати палицю в ту яму, — відповів Василько.

— А що? Самому йти?! — Леля невесело посміхнулася.

Дякувати ногам, не занесли їх світ за очі. Коли бігли, не думали, куди. Тепер з’ясувалося: туди, звідки прийшли. Попереду був берег Малої ріки й вивернуте коріння сосни, по стовбуру якої Леля колись намагалася спуститися ближче до води. Колись! Минуло відтоді лиш кілька годин, а здавалося, це було так давно!

Весь день сьогоднішній пробіг перед Лелиними очима, і вона мусила визнати, що Лисий мав рацію, коли не хотів її відпускати. Вона й уявити не могла, як багато всього могло трапитися дорогою. А до мети подорожі так і не дійшли. Сонце пройшло свою найвищу точку в небі й повільно покотилося вниз. Треба повертатись. Отже, цю справу дівчинка остаточно завалила. Вдруге її ніхто не відпустить.

Втім, дорога сама по собі не така вже й довга. Якби вдалося зустрітися з ними зараз, то до вечора мандрівники б іще встигли повернутися.