Чтение онлайн

— Урожай зберемо, там зараз і жінкам із дітьми роботи не вистачає.

— Не вистачало, — виправив його Інженер. — До того, як ти одразу двох найсильніших вирядив невідь куди, невідь по що… Тепер вистачає всім.

Лисий помовчав, удруге за сьогоднішній ранок наливаючись роздратуванням.

— Якщо роботи справді так багато, чого ж тоді ваша Люба не працює ні в саду, ні на городі?

— А чого це вона моя, — швидше стверджувально, ніж запитально промовив Інженер. — Скажи їй, хай іде на роботу.

— Я тут не зверхник, аби щось їй наказувати, — Лисий дедалі більше втрачав над собою контроль, відчував, що Інженер навмисне відвертає розмову від тієї теми, яка найбільше хвилює хлопця. — Якщо ви скажете, то вона піде. Тільки на цих роботах вона нікому не потрібна. Однаково нічого робити не здатна.

— Щось я тебе не розумію — то потрібна, то не потрібна…

— Ви все розумієте, — нарешті не витримав Лисий. — Мені потрібна не Люба. Мені потрібні інші люди: Борода і Вухань. А ви їм заборонили мені допомагати.

Ряха розлючено ошкірився й загрозливо запищав. Здавалося, от зараз стрибне просто в обличчя і ввіп’ється гострими іклами Лисому в ніс. Однак хлопець його вже не боявся. По-перше, він зустрічався з пацюками значно більшими й страшнішими за Ряху, а по-друге, добре знав, що не ті вже в цього щура ноги, щоб отак стрибати. Старий він став. Старенький.

— Нічого я їм не забороняв, — заперечив Інженер стомленим голосом. — Просто є справи важливіші.

— Ви ніби навмисно не хочете мене зрозуміти, — теж стомленим голосом відповів Лисий. — Я вже вам розповідав. Коли ми поверталися з Руїни, ми бачили новий слід. Він відгалужувався від Лелиного села і йшов далі на схід, попід самою рікою. Можливо, зараз він пролягає між рікою і нами. А це означає, що вони можуть з’явитися будь-якої ночі.

— Так, про твої подвиги ми чули… Тільки не бачили…

На початку літа Лисому з Лелею довелося витримати страшний бій зі зграєю вовкулаків, щоб звільнити захоплених вовкулаками дітей з Лелиного села. Всі вони тоді мало не загинули. Звісно, ні Інженер, ні хто інший із села цього не бачили — знали тільки з розповідей дітей.

У словах Інженера, відчував Лисий, не було сумніву Він, безперечно, вірив, що діти справді бачили вовкулаків і билися з ними. Але сам він цих тварюк не бачив ніколи. Ліс його вберіг від такої зустрічі, коли він сам ходив до Руїни — багато-багато років тому. А не побачивши їх, уявити, що це таке, неможливо.

Однак несправедливість у цих словах була, зумисна несправедливість, і Лисий вирішив не звертати на неї уваги.

— Так, ви не бачили, — як зміг спокійно сказав він. — А я бачив. І ще я бачив село, в якому вони побували. Люди там заздалегідь готували зброю проти них, але навіть не встигли нею скористатися…

— Ну, то що ти хочеш від нашого села? — перебив його Інженер. — Де ми цю зброю візьмемо? У нас срібла немає… А головне — не прийдуть вони до нас. Далеко ми від них живемо.

— Не вірите мені, повірте дітям, — не здавався Лисий. — Найсвіжіший слід ми бачили в двох-трьох днях ходи звідси. Ви розумієте, що це означає!

Сонячне проміння вже затопило хату, відбивалося від давно не білених, але ще достатньо світлих стін, тому Лисий зміг побачити недобру посмішку на вустах Інженера.

— Розумію, — відповів той. — Це означає, що тобі мало розповідей про свої сумнівні подвиги в дорозі, ти вирішив стати ще важливішим. Найважливішим. Почекай, хлопче! Згадай, скільки тобі років. Згадай, хто тебе всього навчив і хто вирядив тебе в ту подорож, після якої ти почав так себе поважати…

Тепер уже Лисий перебив Інженера, хоча ще три-чотири місяці тому не міг навіть уявити, що можна вставити своє слово, коли говорить сам старий Інженер.

— Мені не треба згадувати. Я пам’ятаю, хто мене навчив усього, що я знав до того, як вирушив із села в пошуках Руїни. Я пам’ятаю. Але я думав, ви для того й вирядили мене в ту далеку подорож, аби я набрався нового досвіду й передав його односельцям. І ще я думав, що ви й далі будете навчати мене. Що після мого повернення ви не почнете до мене ставитись як до ворога…

Хлопцеві було так прикро, що він відчув: іще кілька слів, і можна розплакатись. А плакати він уже не мав права. Його сльози тільки підтвердили б те, що казав Інженер.

Він встав і вийшов з Інженерової хати.

Сонце стояло високо над головою.

«Як там Василько? — подумав Лисий. — Чи дісталися вони вже берега?»

Берега вони дісталися без пригод. Почувши воду, Глина розхвилювався. Він почав бігати вздовж високого берега, намагаючись знайти безпечний спуск і голосно обурюючись із його відсутності.

— Глино, до мене! — суворо гукнула Леля.

Не вистачало тільки, щоб він усе зіпсував. Дівчинка вперше пошкодувала, що відіслала Василька до села. Він міг би посидіти з Глиною, поки вона розмовлятиме. Якщо, звичайно, розмова взагалі відбудеться.

Леля пішла берегом униз за течією. Річка під нею виблискувала сонячними зайчиками, сліпила очі й водночас підступно приманювала, ніби запрошувала зайти у воду.

— Нема дурних, — відповіла їй Леля.

Глина миттю зупинився й подивився на неї відданими очима.

— Не зрозумів наказу.

— Це я не тобі, — пояснила дівчинка, не зупиняючись.

Батько казав колись, що з роками отруйна вода в річках стече до моря, а замість неї знову потече така чиста, що її можна буде просто пригорщами брати й пити. Можна буде заходити в потік і плисти хоч за течією, хоч проти неї. Скільки ж іще років повинно минути? Чи доживе вона? Батько вже не дожив… І мама. І майже ціле їхнє село не дожило. Тепер у ньому хазяйнують пацюки та круки. А може, і їх уже немає…

Треба рухатись обережно — тут, біля річки, можуть бути гадюки. Вони непомітні у високій перестояній траві. Якщо, звичайно, йти і голосно щось говорити, вони й самі втечуть. Але голосу зараз краще не подавати. Гадюку чи ще злякаєш, а якусь іншу гидоту напевне принадиш. Та й Глина змію почує заздалегідь. Якби ж тільки біг весь час попереду, а то зовсім розум утратив від запаху річки.

Леля й сама не знала, яке місце вона видивляється. Найкраще, якщо буде невеличка круча над водою, щоб туди було легко дістатися й звідти легко втекти, якщо доведеться. І щоб можна було розмовляти. От тільки що робити з Глиною? Його, як Василька, додому не відішлеш.