Чтение онлайн

— То що, Лесику, — весело промовив він, — не будемо вірити забобонам?

— Це не забобони, — відповів Лисий, ледве стримуючись. — Якщо ви не передумаєте, я вас уб’ю.

— Овва! — вигукнув вождь іще радісніше. — Хвалилася курка, що ведмедя заклює!

— Ви не ведмідь, — так само стримано мовив хлопчик. — А я не курка. І ви це знаєте.

— Та звідки ж мені знати?! — удавано здивувався старий. — Невже вірити всіляким вигадкам, надряпаним на дурному камені?

— Написане на камені стає ще більшою правдою, ніж те, що є насправді. Чи не ви це казали?

— Мало що я казав! Чекай-чекай! А чи не сам ти на неї око поклав? — губи вождя витяглися в ниточку, а шрам на обличчі загорівся червоним. — Будеш рипатися, будеш зайве патякати — в порох зітру. Ти мене ще не знаєш.

— Знаю, — відповів Лисий, так само втративши самовладання. — Ви просто старий немічний дідок, який змалився й ні про що не думає, крім дитячої забаганки.

Ці слова були породженням люті, але з того, яке враження вони справили на вождя, хлопець зрозумів, що влучив. Старого тіпало. Всі думки були написані на його побуряковілому обличчі. Лисий бачив, як старий бореться зі спокусою вдарити його своїм костуром. Водночас вождь боявся це зробити. Він знав, який спритний цей малий, знав, що він може ухилитись, і тоді йому, старому — ганьба на все село. Це ще раз підтвердить, що зайда непіддатний смерті, як було написано на камені.

— Що ж ви вагаєтеся? — Лисий уже сам хотів, щоб старий спробував його вдарити. — Боїтеся не влучити? Не та сила в руках?

— Зупиніться! — раптом пролунало за спиною вождя.

Хлопець кинув туди погляд і побачив, що з круглої хати вийшла Леля. Цього миттєвого погляду було досить, щоб він утратив пильність. Скориставшись із цього, старий щосили розмахнувся й ударив його палицею по голові. Цей удар міг бути смертельним, якби Лисий не встиг нахилитися вправо, тому костур ковзнув по плечу. Біль був неймовірний. Ліва рука повисла, мов ганчірка.

Вождь розвернувся й швидким підскоком, хоча й зовсім не старечими кроками наблизився до дівчинки. Лисий, звісно, хотів кинутися навздогін, але його тут же обступили троє чоловіків зі списами напоготові.

Він мало не розплакався — не так від болю, як від образи. Удар вождя був такий підступний, безсовісний! Невже йому тепер не соромно? Мабуть, соромно, бо не може ж він не бачити, з якою зневагою дивиться на нього Леля! Однак Лисий знав, що чекати зараз від вождя якихось порядних вчинків уже не доводиться. Якщо доросла й сильна людина дозволяє собі таку підлість, це означає тільки одне — вождь знає, що винен; він намагатиметься заглушити сумління ще більш негідними, підступними вчинками.

Ніби на підтвердження цих думок Лисого вождь підійшов до Лелі, грубо схопив її за руку вище ліктя й потягнув до своєї хати. Нічого поганого він їй не зробить. Весілля опівдні. Зараз іще ранок. Не буде ж він її кривдити до весілля! Лисий як міг себе заспокоював, та це не вдавалося.

Він подивився на воїнів, що стояли навколо нього. Вигляд у них був розгублений. Вони, безперечно, все бачили. Їм було соромно за свого вождя. Але дужчим за сором був страх. Вони боялися вождя. Боялися й Лисого. І ніяк не могли зрозуміти, кого ж вони бояться більше.

— Так і будете стояти? — спитав їх Лисий.

Вони не відповіли.

— Ви ж чоловіки! Робіть щось! — крикнув він майже крізь сльози. — Чи хай старенький потішиться? Дарма, що всім вам тоді буде кінець! Ви ж ладні віддати життя за те, щоб ваш дідуганчик нарешті одружився! І не тільки свої життя, а й жінок і дітей своїх! Оце відданість! Оце молодці!

І тут гостро напало на нього відчуття небезпеки. Він не встиг навіть подумати, що робити. Та й думати тут нічого. З трьох боків на нього спрямовано гострі списи. Тому Лисий різко підігнув ноги і просто впав на землю.

Тієї ж миті над ним просвистів спис і ввіп’явся в праве стегно того чоловіка, що стояв зі списом перед Лисим. І хлопець його впізнав — це ж той самий, хто вчора кинув списа йому в спину, під час розмови з вождем. Чоловік випустив із рук зброю, схопився за ногу й повалився на лівий бік. Поки решта розгублено роззиралися, хлопець перекотився по траві, схопив списа, скочив на ноги й відступив.

Тепер усі троє ворогів — і ті, що стерегли його, і той, що кидав йому в спину списа, — були перед Лисим. Він знав, що битися з ними — марна справа. Він не зможе перебити все село.

— Ніяк не дочекаєтеся? — знову заговорив він. — Вирішили самі перебити одне одного? Ви що, не знаєте, що я непіддатний смерті?

Чоловіки зовсім розгубилися. Вони просто не знали, що робити далі.

— «Хто заміриться на нього, люту смерть на всіх накличе», — повторив Лисий кам’яне пророцтво. — На себе він іще вчора біду накликав. І ти накликав, — він показав рукою на того, хто щойно метнув у нього списа.

Усе сходилося. Все, що він говорив, було схоже на правду, воїни не могли не вірити.

— Хто ще хоче пересвідчитися?

Ніхто не хотів. Усім і так було ясно. Крім Лисого.

Що більше він брехав цим чоловікам, то дужче й сам починав вірити в сказане. А від цього — в свою чергу — ставав дедалі переконливішим. Проте хлопець усвідомлював, що його переконливість має межі. Якби він зараз сказав цим воїнам, що треба вбити вождя, вони б не тільки не послухали його, а й перестали вірити всьому, що раніше було сказано.

А щось сказати їм зараз було необхідно. Він мусив навернути цих людей на свій бік. Пообіцяти, що ніякого лиха їм і їхнім родинам не буде, якщо підуть за ним? Тепер уже не повірять. Сказати, що він тільки забере Лелю й піде з їхнього села? Це може все зіпсувати — виходить, він усе це справді затіяв заради дівчинки? Тоді чим він кращий за старого вождя?

Мовчання загусало. І що довшим воно ставало, то важче його було порушити. Стало майже темно. Галявину накрила зловісна темна хмара.

І з першими важкими краплями вже майже осіннього дощу в палаці розлігся приглушений стінами собачий гавкіт, високі двері круглої хати відчинилися, й звідти вийшли Леля і вождь. У вождя під свитою була білісінька сорочка (десь поблизу є невеличка чиста річечка, подумав Лисий — без неї так випрати сорочку неможливо). У Лелі на голові червонів віночок із польових квітів (десь поблизу має бути великий луг; там, швидше за все, випасають коней — адже стільки трави необхідно). Вони трималися за руки. Вождь ледве стримував переможні промені в очах, Леля мала вигляд до всього байдужої й приреченої. Очей на Лисого вона не підвела, дивилася весь час собі під ноги. Навіть тоді, коли вождь заговорив, навіть під час того, що вождь казав.