Чтение онлайн

— Ми все владнали, — сказав він. Голос його дзвенів, перекриваючи розпачливий гавкіт Глини, ніякої надтріснутості. Навіть шрам на обличчі був майже непомітний. — Гостя з власної волі погодилася вийти за мене заміж, бути мені вірною дружиною, доки смерть не розлучить нас. Так, красуню?

Вона не відповіла, схоже, навіть не помітила, що звертаються до неї.

— Так, кралечко? — повторив старий з притиском.

Вона трохи повела в його бік головою. Не подивилася на нього, а просто показала, що чує. Погляд її так само лишався відсутнім. Вона дивилася на щось таке, чого ніхто інший не бачив.

— Так, — ледь чутно відповіла вона самими губами.

Тільки Лисий і зрозумів, що вона сказала. Не тому, що був ближче, просто він завжди розумів, що вона каже — навіть якщо вона ледь ворушила губами.

— Кралечко, люди не почули, — жорстко повторив вождь.

— Так, так, так! — вигукнула вона просто в обличчя своєму нареченому.

— І не треба вдавати, ніби тебе змусили, — старому, здається, мало було показати, що вона згодна, йому ще хотілося зламати її, виявити свою владу. — Я тебе змушував?

— Ні, — знову самими губами повторила дівчинка.

— Не чую.

Вона нарешті подивилася йому в очі. В тому погляді було стільки ненависті, що Лисий усе зрозумів.

— Ні, коханий, ти мене не змушував, — сказала Леля, простягла руку й ніби ласкаво, але дуже сильно посмикала вождя за вуса. — Зайчик мій!

У себе за спиною Лисий почув несміливе хихотіння.

На обличчі вождя блискавкою спалахнув шрам. Такого приниження він не міг знести. Але й вибирати не доводилося. Лисий побачив, як у Лелі побіліли пальці, так сильно у відповідь старий стиснув її руку. Однак дівчинка нічим не виказала, що їй боляче. Сміх зник так само швидко, як і з’явився. Вождя вже не любили, але ще боялися.

Чим же він так її обдурив? Що могло її змусити?

— Що ти їй такого наобіцяв, Сидоре? — голосно спитав Лисий. — Що не вб’єш мене, якщо вона з доброї волі за тебе піде?

У Лелі в очах з’явилася тінь страху. Вождь знову почав червоніти. Люди стояли мовчки, мов закам’янілі, — здавалося, навіть мухи перестали дзижчати.

— Це дуже великодушно з твого боку! — знову заговорив Лисий. — Лелю, виходь краще за мене! Я тобі теж щось таке наобіцяю. Наприклад, що я ніколи не стану русалкою. Це ж дуже просто: пообіцяти не робити того, чого зробити не можеш. Погоджуйся, Лелю!

Старий уже зрозумів, що програє. Навіть убивши зараз Лисого (якби таке вдалося, бо він уже знову схильний був думати про хлопцеве безсмертя), він нічого б не виграв. Леля чарівна, він з дитинства мріяв про таку дівчину. Усе своє життя Сидір знав, що не має права одружуватися, й тим більше мріяв про ту єдину й неповторну, яка колись з’явиться. Він з острахом дивився на кожну народжену в селі дівчинку, й швидко заспокоювався, пересвідчившись, що це не вона. Тож тепер і сумнівів у нього не лишалося — Леля і є тією єдиною і неповторною. Вона така впевнена в собі, така відважна й сильна!..

Але зараз уже й не про неї йшлося. Вождь бачив, що він може втратити не лише її, а й своє становище — свою велику круглу хату, або палац, як він її називав і вимагав, щоб називали всі в селі. Він може втратити владу, і тоді всі, кого він ображав, почнуть мститися йому. З нього збиткуватимуться, показуватимуть у спину пальцем і хихотітимуть. І хтось зрештою спрямує йому в спину не пальця, а списа…

— А звідки ти, хлопче, знаєш, як її звуть? — раптом спитав він, примруживши очі. — Щось не пригадую, щоб хтось у нашому селі так називав її. То ви, виходить, давно знайомі? Односельці? І що ж вас обох привело до нашого села? Що ви тут хотіли вивідати?

Вождь угадав. Співчуття до цих двох чужих дітей тут же змінилося на підозрілість. Вивідники! Чи є страшніша й потворніша людина, ніж чужий вивідник?! Вони вже все забули — невідома небезпека від незбагненної черви поступилася місцем цілком зрозумілій загрозі нападу незнайомих сусідів. Зрештою, село завжди боялося вождя. А тим, хто звик боятися, загалом не дуже й важить — звідки йде страх. Вождь знав це. Він просто підкинув їм іншу небезпеку.

До того ж, якщо Лисий просто вивідник — його можна не боятися. Він міг навмисне поголитися й роззутися, знаючи про їхнє кам’яне пророцтво. Жінки ще не наважувалися робити остаточних висновків, не могли подолати переляк, а чоловіки вже повільно півколом сунули на хлопця, тримаючи списи напоготові.

А ще й ця дівчина. Як вона підступно закохала в себе їхнього великого і вічного вождя! На таку небезпеку наражала їх!

Лисий розмів, що їх зараз не переконаєш. Пояснювати, що вони не вивідники — безглуздо, бо який же вивідник сам зізнається, хто він такий. Кожен стверджуватиме, що він не вивідник. Вивідники — вони такі.

Слово ніби висіло в повітрі. Ніхто не вимовляв, але всі так дружно повторювали його подумки, що воно ніби бриніло у вухах, наче його вибивали краплі дощу по землі, по одягу, по списах і кам’яній брилі.

Коло стискалося — точніше, півколо, бо Лисий уже стояв спиною до каменя й принаймні ззаду вже не чекав нападу. Наростало відчуття небезпеки. Він розумів, що його рятує тільки те, що жоден із чоловіків не наважується першим спробувати його вбити. Він пильно стежив за нападниками, краєм ока тримаючи в полі зору вождя і Лелю. Він завжди значно впевненіше почувався, коли вона поруч.

Він не міг нападати перший. Просто не міг. Це мало б сенс тільки тоді, коли б він хотів убити цих людей. А вбивати людей він не хотів. І при цьому розумів, що чим довше він не нападатиме, тим легше буде напасти їм. Для них він — ворог. За ці два дні вони вже встигли зненавидіти його. Він приніс неспокій у їхнє село, порушив усталений плин часу.

Якби не рештки страху в цих людей, його б уже не було. Битви не буде. Їх занадто багато. Буде просто смерть. І ради немає. Лисий напружено намагався щось придумати, й нічого придумати не міг. Жодної слушної думки.

Відстань скоротилася до трьох-чотирьох кроків. Вождь усе ще стискав Лелину руку зсудомленими пальцями.

— Смерть вивіднику! — закричав він так гучно й страшно, що, мабуть, і камінь би прокинувся.

І його воїни прокинулися. Вони відвели назад руки зі списами, готуючись метнути зброю з такої смішної й безнадійної відстані. Їх уже ніщо не могло спинити: ні страх, ні інший наказ вождя, ні жалість до приреченої ними дитини.

Тільки на мить спинив їх пронизливий дитячий крик:

— Ні-і-і-і!!!

Крик пролунав просто з неба над головами, і якби воїни подивилися вгору, можливо, побачене б так вразило їх, що вони просто забули б про Лисого. Але вони не подивилися вгору. Вони кинули списи — дружно, майже одночасно, але все ж таки з затримкою на мить.

І цієї миті Лисому вистачило, щоб упасти на землю, просто їм під ноги, тож усі списи викресали іскри з кам’яної брили над ним.

— Бийте його! Голими руками задушіть! — іще страшніше заволав вождь.