Чтение онлайн

Не Степан.

Василь знав, що робити.

— Охріме! — погукав він через двері.

Охоронець не відповів.

— Охріме, чуєш? — повторив Василь.

— Чого тобі?

— Пити хочу, як павук!

— Ото смішний! — Охрім і справді розсміявся. — Хіба ж павуки п’ють?

— А як же вони живуть, якщо не п’ють? Пити всі повинні — курка, й та п’є… А я ж не курка.

Охрім не відповів. Перечекавши кілька хвилин, Василь знову погукав його:

— То що, так мені без води й сидіти?.. — Не дочекавшись відповіді, Василь повів далі: — З самісінького ранку нічого не пив. Як ото розбудив мене вождь, щоб за малим стежив, то так я й не їв, і не пив.

— Потерпиш, — озвався нарешті вартовий.

— Ні, засохну, — твердо відповів Василь.

Розмова урвалася. В’язень був задоволений. Він і не розраховував, що Охрім порушить Степанів наказ і так тобі й відчинить двері.

Але Василь знав людей. У кожній людині він, як ніхто, вмів розгадати найгірші й найпотаємніші порухи. Вони всі були і в його власній душі, тож він умів ними користуватися. Йому лишалося чекати.

Чекати — не страшно. Чекати він умів. Та й поспішати нікуди. Хоч куди б ті зайди подалися, Василь знайде їх. Це добре, що вони коней взяли. У коня такий слід! А у двох коней — то й поготів. Знайде. А зараз, якби й пощастило звільнитися, всі ж негайно помітять. Тоді вже сам він далеко не втече. Доженуть. А якщо доженуть…

Про це Василь думати не хотів.

Спливла година. За нею — друга. От зараз Охрім уже починає нервувати. «Чом же це Василь так довго мовчить? — думає він. — То вже прямо помирав від спраги, а тепер мовчить. Чи не засох?» Мабуть, саме так він і думає. Хвилюється. Йому ж теж Василя шкода. Хай і завинив, та не чужий же! Не зайда якийсь — лисий і босий!

В’язень тихенько роззувся й поклав чоботи посеред світлиці, халявами до вікна. Потім неголосно охнув і повалив стільця.

Як він і розраховував, Охрім уже не просто переживав за нього, а й уважно прислухався до того, що діялося в хаті. Почувши, як охнув, а потім упав Василь, Охрім озирнувся на майдан, щоб когось покликати на допомогу. Ні живої душі. Він кинувся до віконця й зазирнув усередину. Затуливши долонями тьмяне скло — від сонячного світла — все одно нічого до ладу не побачив. Тільки дивним чином вигнуті Василеві ноги серед кімнати. Охрім знову підбіг до дверей і відчинив їх.

Знову пішов дощ. Він дуже затримував роботу, хоча в чомусь був і корисний. Так, дощ піднімав траву на тих клаптях дерну, що прикривали вже готові пастки, й змивав запахи.

Борода намагався як найощадливіше поводитися зі сріблом, але дедалі очевидніше ставало, що стріл вийде дуже мало. Прийшла Каченя. Тихо стала в дверях і не наважувалася зайти, доки Борода щось чаклував над кувалдою, стоячи до неї спиною. Коли велетень нарешті озирнувся, дівчина несміливо всміхнулася йому.

— Що ж це буде, Бородо?

— Ти, якщо прийшла дурні питання ставити, то вже йди, — в устах Бороди це було вишукано чемною фразою. Борода любив Каченю. Але одружуватися з нею не збирався, тож завжди розмовляв із дівчиною так, ніби щось вона не так зробила.

Каченя не йшла, сором’язливо опустивши очі долу.

— То що ще? — спитав Борода.

Дівчина спалахнула. А може, то просто майнув по обличчю відблиск вогню в горнилі.

— Я ось… Принесла. Не знаю, що воно таке, але… Мені здається, це також срібло.

— А де це ти взяла? — поцікавився Борода, роздивляючись маленьку незрозумілу річ, трохи схожу на чотирилисту квітку бузку. Тільки одна з пелюсток довша за решту.

— Це у нас іще від бабуні. А звідки вона взяла, я й не знаю, — знову впали на обличчя Качені маленькі яскраві заграви.

— А що бабуня з ним робила? — Борода не міг збагнути призначення такої маленької і, схоже, зовсім непотрібної речі, яку Каченина бабуня навіщось берегла.

— Нічого не робила. Воно собі лежало в її скриньці. Скринька вже зовсім стара, розсипатися почала, а колись дуже гарна була.

— Принеси, подивлюся. Може, щось зроблю, якось полагоджу, — Борода сам себе не впізнавав.

— Гаразд, — тихо відповіла дівчина.

— Ну, то й гаразд, якщо гаразд. Іди вже. Роботи багато.

Каченя мовчки розвернулася й пішла геть, а Борода стояв і дивився, як вона перевалюється з ноги на ногу. Качка, та й годі. І чому краса — Любі, а вдача — Качені?

Борода кинув срібний хрестик у чашку і спересердя сильно вдарив молотком по ковадлу. Сипонули іскри.

У Вуханя робота йшла через пень-колоду. Коли Петрусь пояснював йому свій задум, Вухань радісно сміявся, щасливий, що хлопчина так дотепно придумав. А потім ураз похмурнів і починав говорити.

— Нє, ну, воно, звісно, той… Тільки ж… Ох, не знаю!..

Більш змістовних висловів, як правило, не було. Він і сам розумів, що зараз не до розмов. Брався до роботи, і все ж не міг прогнати думки про те, яких же мук зазнають у цих пастках бідні вовкулаченьки. Тож і робота не дуже рухалась.

А Петрусь, залишивши Вуханя керувати чоловіками, які йому допомагають, біг до своїх арбалетів. Справ у нього вистачало.

Та найбільш заклопотаний був Івась. Збігав до дуба, де Василько сидів на зрізі верхівки, й допоміг пояснити трьом чоловікам, які гілки треба зрубати, аби не затуляли галявин, що ними можуть бігти вовкулаки. Потім з одним із чоловіків мчав до яруги, в яку треба позносити зрубане гілля, щоб перегородити їм шлях, — яругу з жодного дерева не було видно. Звідти до жінок, які копали вовчі ями на зібраних городах, до теслі, що гострив осикові кілки для цих ям та інших пасток, придуманих Петрусем і Вуханем. По дорозі висвистав із засідки Наталку, й та розповіла, що Люба з хати не виходить, але вона там, бо на вікні фіранки спочатку були розсунуті, а потім запнулися. Тобто Люба ж їх запнула, хто ж іще? Пластун також до неї не приходив, ані Інженер. Ніхто не приходив.

Івась побіг до кузні, щоб з’ясувати, скільки наконечників зі сріблом виходить у Бороди, й по дорозі нагнав Інженера.

Першим бажанням було звернути на іншу вулицю й піти до якогось іншого місця, пізніше зайти до кузні. Але стало соромно. Невже він боїться? Он як тяжко людина пересувається, човпе ногами, здіймаючи куряву, спина зігнута — зовсім старий чоловік. Навіть шкода його стало.

Івась порівнявся з Інженером і спокійно з ним привітався.

— Добре, що я тебе зустрів, — втомлено й захекано промовив Інженер.