Чтение онлайн

Старий зробив кілька кроків, уже майже вийшов із двору, коли за спиною його щось важко гепнулось об землю. Він миттю озирнувся, наставивши лука, та стріляти вже не довелося.

А за спиною пролунав радісний крик Миші:

— Я в нього влучив! Сусіде, я в нього влучив!

— Мишо-о-о! — так само радісно репетувала Помідора.

Знаючи, який із Миші стрілець, Опенько подумки подякував долі, що сусіда влучив у вовкулаку, а не в нього. Та й влучив він не дуже — у плече. Вовкулака повільно звівся на ноги, загарчав і, хитаючись, пішов на Опенька. Відстань між ними була не більше п’яти кроків, тож Опенькова стріла ввійшла саме туди, куди треба — у вовкулаче серце.

Ховатися йому було нікуди. Стояти серед вулиці також безглуздо. А що робити? Дід підійшов до багаття, сів навпочіпки до нього спиною й почав чекати.

Селом розлягалося гарчання, лемент і крики. Десь надсадно гавкав Глина. На північній околиці гуляла заграва, освітлюючи низькі хмари.

Краще б уже його загризли. Тоді швидко помер би. А так треба чекати, і ще невідомо, як довго. Спину пекло. Але він відчував, що багаття вже от-от догорить. Тоді він тут, на вулиці, залишиться зовсім беззахисний.

— Мишо! Підкинь хмизу! — крикнув він.

Ніхто не відповів. Правильно. Яка ж розумна людина злізе з даху! А тим більше — Миша. Він завжди був полохливий. Тепер сидітиме на хаті до ранку. І Помидора його сидітиме з ним. Голубки.

Опенько заплющив очі. Так легше було зносити біль. І не минуло й хвилини, як він відчув, що на його заплющені очі впала велика тінь.

— Вас поранило, діду?

Він підвів голову й побачив Марічку, яка сиділа у великій дерев’яній ступі. Опенько кивнув.

— Це нічого! — сказала Марічка. — Зараз загоїмо. Де вас поранено?

І як тут бути? Показати їй свою сідницю? І навіщо? Що воно, мале, може тямити в ранах і вовкулачій крові.

— Давайте швидше! — нетерпеливилося малій. — У мене ще знаєте скільки роботи!

Опенько невесело осміхнувся й ліг на живіт. Вона навіть не розривала його штанів. Просто він відчув гострий біль і стало вогко; старий зрозумів, що дитина щось налила йому на рану. Вставати не хотілося. В душі почало наростати давно забуте почуття. Зі старечих очей скотилася сльоза.

— Ти бачиш, як воно пішло!.. — не повертаючи голови, промовив він до Марічки. — Отак і пішло. Лежу тепер перед малою дитиною, виставивши задницю… Не ждав я такої ганьби на старість. Не ждав… Ну, та сам же й винен. Сам… І всі ми винні. А ніякі не черви. І не вовкулаки. Хіба ж вовкулаки — вороги для нас? Самі ми собі вороги, розумієш, дитинко? Самі. Не вовкулаків треба боятися, а себе. Себе… Ото як почав учора говорити на зібранні, то краще б язика проковтнув. Тоді й зараз так соромно не було б… Ото… Виходить, і собаці треба часом до бліх прислухатися… Ти пробач мені, дитинко… І всім нам пробач… Як згадаю вчорашнє, тут же й померти хочеться… Та вже й недовго. Це вовкулача кров… Якщо вже в тебе потрапила…

І тут старий з подивом відчув, що біль якось неймовірно швидко зникає. Він підвівся, помахав ногою, присів, знову підвівся — наче й не було стріли в сідниці. Здавалося, навіть рана затягнулася. Він її помацав рукою — нічого, тільки штанина мокра від того, що Марічка на нього налила. Опенько понюхав пальці — пахло кров’ю. Він озирнувся до Марічки, але її й слід пропав. Коли ж вона відлетіла? Що почула зі сказаного? Може, й нічого… Може, так воно й краще…

— Мишо-о-о! — переможно закричала Помидора.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш! — тихо сказав їй Опенько, хоч і розумів, що вона не могла його почути. Просто не міг терпіти, коли люди починали святкувати, коли ще нічого не відомо.

Рев і крики в селі не вщухали, не заспокоювалася й пожежа. Їм тут що! У них куток — тільки дві хати, та ще й у дальньому кінці села. Сюди й вовкулаків забігло всього нічого. А як там? Треба ж було так злякатися дріб’язкового поранення, що й Марічку не розпитав про те, що там коїться.

І тут із центру села долинув страшний вереск. Верещали люди, верещали вовкулаки, так ніби їх налякав хтось іще страшніший, ніж вони самі. А потім — тупіт. Одразу з десяток, здавалося, ніг, мчали щодуху — і не кудись, а сюди, просто на Опенька. А йому й дітися ніде! Він кинувся до Миші.

— Опусти драбину!

Миша помовчав, що вже розлютило Опенька, а потім неголосно відповів:

— Розумієш, у мене тут таке… Тут такі крокви старі. Я прямо дивуюся, як вони нас із Дорою витримують… А ти ж іще як… Ну…

— Ну, стривай, Мишо! — тільки й вигукнув Опенько й прожогом через дорогу, додому. Якщо стати в дверях, то можна принаймні бути впевненим, що ззаду не нападуть.

Багаття вже майже згасло, тому він і не побачив, що тупіт не просто наближається, а вже цілком наблизився. Вискочивши на вулицю, Опенько просто таки зіштовхнувся з вовкулакою, що на шаленій швидкості мчав перший. Він, ніби не помітивши, штурхонув старого плечем і побіг далі. Від несподіванки Опенько відлетів на Мишин тин у тому місці, де вовкулаки його ще не зламали, перечепився й сторч головою — в смородину.

Він безпорадно борсався в кущах, коли повз нього так само панічно швидко промчало ще кілька звірюк. А вже як Опенько звівся на ноги, він зрозумів, що так налякало тварюк. За вовкулаками гнався величезний, більший за будь-кого з них, чорний ведмідь. А може, він був і не чорний. Може, він був бурий. Хтозна. У темряві не видно. Вогнища на вулицях уже майже догоріли.

Опенько зрозумів, чому вовкулаки його не вбили, — не до того було. Але чому ведмідь навіть не звернув на нього уваги, цього мисливець зрозуміти не міг. Він стояв і розгублено дивився їм услід. І тільки-но встиг подумати, що ведмідь жене вовкулаків точно на пастки, як із лісу донісся смертельний крик першого. Потім ще одного, ще…

— Скільки їх було, Мишо? — спитав старий.

— К-к-кого? — перепитав сусіда, тож Опенько вирішив його більше ні про що не питати.

Ніхто нікого ні про що не просив, але вранці, коли закінчили прибирати тіла забитих вовкулаків і затоптувати останні жарини багать, народ потягнувся до Лисої криниці. Сходилися з усіх кінців села, вливалися в натовп і гарячково розмовляли. Ходили від однієї купки людей до іншої і невтомно розмовляли. Перескакували з однієї теми на другу, на третю і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Здавалося, в людях назбиралося стільки слів, що вже несила було втримувати їх у собі.

— А мій Миша — ох і стріляє! Ох і стріляє! Двох вовкулаків — заввиграшки! З такої відстані! Тільки ж-ж-ж! І впав. Ж-ж-ж — і впав!..

— А Опенько!

— Ой! Що ви кажете, я ж усе бачила! Він узагалі! Хіба хто б наважився з хати злізти! А він!.. Ніколи б не подумала!

— А де це діти? Щось нікого не видно?

— Прийдуть!