Чтение онлайн

— А ви бачили? Лисий живий?

— Лисий!! Чи може щось зупинити Лисого! Бачили б ви, що він виробляв! О! Лисий — це!..

— А чия хата горіла?

— Як? Ви не знаєте?

— Та звідки ж я можу знати! Де я живу, а де горіло!

— Це Каченина хата горіла. Уявляєте! Каченина!

— Оце б я не уявляв! Воно бідне таке незграбне! Скільки Лисий попереджав: обережно з вогнем, а вона все одно підпалила свою хату…

— Таж ні! Вона навмисне її підпалила!

— О! Я так і думав!

— Що ти думав? Ну, що ти думав?

— Так і думав, що…

— Та нічого ти не думав! Вона коли побачила, що вовкулаки здерлися на її дах…

— А правду кажуть, що Лисий привів якогось ведмедя, і він прогнав усіх вовкулаків?

— Ой! Ти більше слухай, що кажуть! Не Лисий, а Наталка.

— Ви, дядьку, чули дзвін, та не знаєте, де він! Не Наталка, а Марічка…

— Марічка?! Коли б то? Вона цілу ніч над селом у ступі носилася…

— А хтось ходив туди, до Вуханевих пасток?

— Я не знаю, хто там хтось, а я сам ходив.

— Один?

— Ну… Чому один. Нас кілька чоловік було. Опенько он ходив. Семеро.

— Вас було семеро?

— Нас було четверо.

— А хто ж семеро?

— Вовкулаків семеро. Ото скільки їх від ведмедя тікало, стільки ж і втрапило в пастки, тільки вони не Вуханеві, а Петрусеві.

— О, куме, і я те саме чув.

— Що ти, куме, чув?

— Що Вухань там ні до чого, що то все… О, здоров, Вуханю!

— …

— Ти якийсь мовчазний сьогодні.

— А чого ж його… той… Борода…

— А правду кажуть, що є якийсь камінь, на якому всю правду написано?

— Яку таку правду?

— Ну, про те, що в світі далі буде.

— У якому світі? Ти вже як хочеш щось сказати, то кажи.

— Отакої! Чого це ти так дратуєшся?

— Сам ти дратуєшся. Тут і так спати хочеться, наче тобі в очі піску насипали, так іще ти з дурницями!.. Камінь…

— Ні! Я вам скажу, Каченя, це… Скажи, Вуханю?

— А що тут той? І так воно все… Хіба ж я раніше не казав?

— Ой, ви тільки не кажіть мені! Хто її змушував?

— А що їй було робити? Вона одна! Одна, розумієте? Все життя одна! Все життя!..

— Ну, то й що?

— А те, що ви, чоловіки, просто безсердечні довбні!…

— Та де ж це діти? Вони живі?

— Кажуть, живі. Я, знаєш, що думаю…

— Що?

— Що вони сюди не прийдуть.

— Сплять, думаєш?

— Та як вони можуть спати! Просто… образилися вони на нас. І правильно образилися…

— А мій Миша трьох вовкулаків застрелив! І такий влучний — я ніколи б не подумала!

— Що ви кажете, Помидоро!

— Ой! Ви ще скажіть, що не вірите!..

— Та хай йому грець! Що ви таке кажете! Хіба я можу вам не вірити? ВАМ!!!

— Ні, це вам хтось уже напридумував. Того ведмедя привела Марічка.

— Та перестаньте! Таке мале — і такого великого ведмедя?

— Ой, сусідко, воно завжди так буває. Подивіться на Мишу й Помидору. Ти могла собі подумати, що така дебела… Помидоро! Як же я рада тебе бачити! Як воно у вас там?

— Що вам сказати! Це був жах! Жах!! Якби не мій Миша… Ти собі не уявляєш — він застрелив п’ятьох вовкулаків!

— Скільки?

— Не хочу брехати, але не менше чотирьох. Він же у мене стрілець!.. Ти ж знаєш!

— Помидоро, хто ж не знає!..

— Та я ніколи не повірю!

— То я, по-твоєму, брешу?

— А хіба я таке сказав?

— Так ти ж сказав, що ніколи не повіриш!

— Не повірю!

— Так значить, я брешу?

— А такого я не казав.

— Та як же не казав?! Ти ж сказав, що ніколи не повіриш!

— І не повірю!

— Так от, щоб ти знав, це чиста правда!

— Ну, то й що?..

— Так вона справді сама себе запалила?

— Та цур тобі пек! Хіба ж хтось може таке зробити!?

— А як же? Вона… Сама себе запалила…