Чтение онлайн

– А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

– Ну, що там? – Бухов очікувально дивився на Тополюка.

– Нічого.

– Ходімо в під’їзд, – сказав Денис.

У списку мешканців – Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

– Розшифрував «Р! Я Т Л!»? – поцікавився Бухов.

– Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», – відповів Тополюк. – Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

– А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею – зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі – на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

– Зручно вилазити, – зауважив Денис.

– І триматися можна добре, – додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої – на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

– Ви до Полякових? – звернулася до них.

– Еге, хотіли поговорити з Риммою, – сказав Євген. – Це слідчий прокуратури Бухов, а я – оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.

– За того хлопця? – сумно запитала жінка.

– За нього.

– Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

– А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

– Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, – вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

– Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? – поставив перше запитання Бухов.

– Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко – Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.

– Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, – погодився Тополюк.

– Звичайно, – кивнула господиня. – Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, – сумно мовила Ольга Кирилівна.

– І він часто тут з’являвся?

– Останні тижні майже щодня, і все після обіду.

– А як його називала Римма?

Ольга Кирилівна замислилась…

– Дивне ім’я, – спроквола проказала. – Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.

– Султан, імператор, король, мулла… – підказував Бухов.

– Ні, мов схоже… на шию.

«Шия, шия…» – повторював Євген подумки і нараз випалив:

– А не шейх?!

– О, шейх! – зраділо підхопила господиня. – Шейх!

– А де Римма працює? – запитав Бухов.

– Вчиться в десятому класі.

– У якій школі?

– Тридцять сьомій.

Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.

– І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?

– Це чоловіка, що припадає на ногу?

– Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.

– З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні – пив квас.

– О котрій годині?

– Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, – всміхнулася Ольга Кирилівна.

– А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?

– Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять – двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.

– Ви б його впізнали? – запитав Тополюк.

– Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.

– Часом не мешканець цих будинків?

– Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, – впевнено заперечила жінка.

– Римма зранку ходить до школи?

– Еге.

– А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

– Без нічого. – Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: – Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

– Завжди, – відповів Бухов.

– І навіщо? Адже людина сама винна – не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, – поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

– Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, – сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було – стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

– В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? – сказав Денис.