Чтение онлайн

– Ти звернув увагу, Денисе, на характеристику Шейха? – порушив мовчання оперуповноважений.

– Еге, порядний хлопець, – задумливо відповів слідчий. – Але де він узяв імперіал? І передсмертне «кривий»…

– Одначе факт: кривого бачили жінки.

До кабінету несміливо увійшла висока, струнка жінка років тридцяти, одягнута в синій трикотажний костюм і білу блузку, русоволоса. На видовженому обличчі застиг вираз розгубленості, сірі очі волого блищали.

– Я Морохова, класна керівниця, – тихо сказала.

– Сідайте, Алло Остапівно, – приязно запросив слідчий. Почекав, поки влаштувалася поряд з ними за приставним столом, і вибачливо продовжив: – З важкою звісткою ми завітали до вас, але така наша робота.

– Я розумію, – і Морохова прикусила губу, щоб не заплакати.

– З якого класу ви ведете 10 «в»?

– З восьмого.

– І Віталія?

– І його.

– Три роки… – Бухов замислився і спроквола запитав: – Що він за людина? Як вчився, характер? З ким товаришував? Як поводився?

– Людина… – класний керівник задивилась у вікно. – Він лише формувався як людина. Вчився добре, на уроках сидів тихо, не сперечався з вчителями, урівноважений, слухняний, не курив, брав участь у шкільних заходах – на вечорах, малював карикатури в нашому «Крокодилі», у колгоспі під час трудового десанту працював краще за деяких. Знаєте, Віталій навіть приборкував класного бешкетника Мазуницю: зиркне на нього – і той відразу переставав, як кажуть діти, «виступати». Його поважали в класі, юнаки наслідували Віталія – старалися перейняти його ходу, жести, вимову.

Пролунав дзвінок на перерву, і Морохова замовкла. За мить школа сповнилася приглушеними голосами і гулом, які долинали крізь оббиті дерматином двері. Вчителька прислухалася.

– Це ж скоро випускні екзамени, бал… Аж не віриться, що на ньому не буде… – і вона поспішно витягла з рукава хустинку, притулила до очей. – Вибачте, не можу… стриматись…

– Ми розуміємо, – співчутливо сказав Тополюк.

– То Шейченко був лідером у класі? – запитав Бухов.

– Ні, але його вплив… непомітний, ніби він соромився чи не хотів верховодити, – пояснила Морохова. – Признатись, я почувалася спокійною, коли Віталій в класі.

– А він часто пропускав уроки? – поцікавився Тополюк.

– Не часто, але траплялося: виїздив на змагання або на тренувальні збори.

– Хто його батьки?

– Мати – телефоністка на міжміській станції, а батька нема – помер. Віталій одинак, його мати завжди відвідує батьківські збори, допомагає ремонтувати школу, – розповідала класна керівниця сумним голосом. – Лагідна жінка… Як вона переживе?…

– З ким дружив Шейченко? – підключився до розпитування Бухов.

– Є Біронським Ігорем і Апостоловим Аркадієм. Нерозлучна трійця, всі займаються боротьбою дзюдо, але це не впливає на їхнє навчання, навпаки: Аркадій та Ігор теж вчаться добре і поводяться пристойно. Коли б так усі… – Морохова зітхнула. – Хлопчики одягаються однаково і стрижуться коротко – не запускають патли.

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

– Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, – Тополюк присунув до неї альбом. – Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

– Ось Ігор, а це – Аркадій, – показала і звела брови. – А де?…

– Ми взяли карточку Віталія, – заспокоїв її Бухов.

– І ці візьмемо, – сказав Тополюк.

Біронський – буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

– А хто їхні батьки? – поцікавився слідчий.

– Батько Біронського майстер-годинникар, мати – продавець. У Апостолова – обоє інженери.

– У вас є серед старшокласників Кривий?

– Такого прізвища нема.

– А щоб кульгав?

– Теж нема.

– Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… – сказав Тополюк.

– Прийоми показували, якось навіть демонстрували на вечорі, – Морохова мить завагалася і продовжила: – Правда, на один шкільний вогник з’явилися не наші учні, почали бешкетувати. їх вивели Віталій, Ігор і Аркадій, але бійки не зчинили.

І не могли зчинити, подумав Євген, оскільки тим, напевне, була відома трійця, а з дзюдоїстами краще не заводитись.

– Сьогодні були Шейченко, Біронський і Апостолов у школі? – чомусь тихо запитав Бухов.

– На всіх уроках. Я викликала Віталія, поставила п’ятірку.

– Коли закінчилось у них навчання?

– О другій годині.

А в 14.30 він уже розбився.

– У Віталія був портфель?

– Чорний «дипломат».

«Де ж його підручники, зошити? На місці події «дипломата» не виявили. Може, підібрав хтось із мешканців будинку? Навряд, – міркував Євген, – вони б віддали, коли приїхала швидка медична допомога і міліція».

Вони перейшли до класу.

– За якою партою сидів Віталій? – запитав Євген.

– Он за тією, біля третього вікна, – кивнула Морохова, дістаючи з рукава хустинку, відвернулася.

Євген підійшов до парти, і йому впав у вічі невеликий знак, ретельно виведене на салатовій фарбі R – зеленим фломастером, навскоси пронизане червоною ламаною блискавкою. Достоту як на стіні у під’їзді Римми Полякової.

– А де сидять Біронський і Апостолов?

– Позаду.

Тополюк глянув – на парті два точнісінько таких знаки.

– Денисе Єгоровичу, – покликав слідчого.

Бухов рушив до нього. Євген мовчки очима показав йому на знаки. Денис здивовано звів брови.

– Алло Остапівно, подивіться сюди, – запросив учительку Бухов і, коли вона спинилася поруч, показав на літеру, питаючи: – Чия це робота? Що це означає? Коли з’явилося?

– Оце? – Морохова закліпала повіками. – Не знаю. І хто намалював… – розгублено відповіла. – Я не звертала уваги.

– Мабуть, не першокласники, – докірливо зауважив Тополюк.

– Але ж і не Шейченко і його друзі. Я впевнена: вони не псують шкільне майно, – гаряче заперечила.

– Майно… Знак вам нічого не нагадує? – запитав Бухов.

– Ніби на щось схожий… Та блискавка… – нерішуче мовила Морохова і раптом густо почервоніла. – Авжеж, елемент емблеми… Неподобство. Це ж як дізнається Майя Борисівна…