Чтение онлайн

– Може. А золота монета?

– Теж загадка.

– І мені здається, «кривий» не марення Шейха, – капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. – А де золото, там завжди чекай злочину.

– Звісно, – слідчий увімкнув запалювання і пожартував: – Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка – теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

– Куди тепер, Денисе? – він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

– У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище – Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

– Гм, відмінниця, – зауважив Тополюк. – Напевне, отримає золоту медаль.

– Серйозна, – відзначив Бухов. – До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.

– Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, – Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.

Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.

За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.

– Є Майя Борисівна? – запитав у неї Бухов.

– Є, заходьте.

Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою – чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.

– О, у нас гість з прокуратури, – привітно заговорила вона.

– Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, – відрекомендував товариша Бухов.

– Дуже приємно. Майя Борисівна, – і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.

Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.

– Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? – стурбовано запитала. – Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.

– Хотілося б, звичайно, але… – слідчий розвів руками. – У нас всього кілька запитань.

– Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? – намагалася вгадати мету їхніх відвідин. – Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.

– Ні, Майє Борисівно, – вимушено посміхнувся Бухов. – Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?

– Прізвиська?! – здивувалася директорка. – Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.

– А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, – попросив Тополюк.

– Хм… – директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: – Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… – У неї не вистачило пальців на руках. – Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.

Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх – старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні – сусідці Римми Полякової.

– Виразні прізвиська, – не приховав свого задоволення Денис. – Навіть Шейх…

– А насправді – Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, – з гордістю сказала директорка.

– Яким же видом спорту він займається? – запитав Тополюк.

– Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, – повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.

– Хто його батьки?

– Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.

– А де батько?

– Помер чи покинув…

Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий – Шейченко Віталій.

– Глянути б на нього, – сказав Денис.

Майя Борисівна підозріло глипнула на них.

– Невже він щось скоїв? – в її голосі зазвучали недовірливі нотки.

– Наче нічого, – відповів Бухов. – У вас нема його фото?

Директорка якусь мить сиділа нерухомо, мовби поринула у роздуми. Вони не квапили її з відповіддю.

– Є, у мене є альбом, – схопилася, простягла руку до книжкової шафи, відчинила дверцята, взяла великий червоний альбом. – Тут шкільна спартакіада…

Тополюк і Бухов звелись і підійшли до неї, нахилилися над альбомом. На фотокартці міцної будови хлопець у майці, не чубатий, з кубком у руках. Він. Отже, за годину встановили прізвище загиблого. Залишилося дізнатися: звідки у нього золота монета, від чого чорна смуга на сорочці і, головне, чи справді стався нещасний випадок.

– Дозвольте взяти це фото? – директорка кивнула, і слідчий обережно вийняв його. – А де він живе?

– Недалеко звідси – за школою, біля дубового гаю, – пригнічено мовила Майя Борисівна. – Точної адреси у мене нема. Вона у класного керівника. Що ж він скоїв?

– Розбився.

– Як?! На чому?!

– Упав і…

– Дуже покалічився?

– На смерть.

– Боже… – зблідла директорка. – На смерть… На… на машині? велосипеді чи?…

– Випав з вікна, – Бухов не дивився на неї. – Нам би зустрітися з його класним керівником.

– Хвилиночку… – Майя Борисівна тремтячою рукою налила з графина води у склянку, поволі надпила, передихнула, заплющивши очі. – Яка втрата… окраса школи… Це ж треба… допомогти його матері, організувати похорон…

– Його мати ще нічого не знає.

– Горе, ой горе… – директорка встала. – Я зараз пришлю класного керівника – Морохову Аллу Остапівну.

Полишила кабінет. Бухов і Тополюк кілька хвилин помовчали, пригнічені переживанням Майї Борисівни. Як їм дасться зустріч з матір’ю Віталія?