Чтение онлайн

– А ви?… Чому ж ви?!. – з осудом запитав Тополюк.

– Я ще погано ходжу, – знічено відповів Чикирда. – Доплентався до сусідів – нікого, мати на роботі. Коли б не ноги, я б його наздогнав.

Євген зніяковів. Вражений розповіддю, він зовсім забув про його каліцтво.

– Пробачте, Михайле. А що з вами сталося?

– Кесонка[3]. Я у морфлоті служив водолазом. Підіймали баржу з боєприпасами, яка затонула під час війни, та напарник… Одне слово, трапилося з ним нещастя, я кинувся виручати і… – Чикирда махнув рукою.

Хм, водолаз. Мужній хлопець. Тополюк з повагою і водночас із жалем подивився на нього.

– А що кажуть лікарі?

– З часом буду ходити нормально. Я спочатку взагалі не підводився і не розмовляв, – Михайло поклав бригантину і глянув на Євгена допитливими синіми очима, у них ні скорботи, ні розпачу.

Чикирда охоче виконав прохання Тополюка – власноруч написати свідчення. Почерк у нього твердий, рівний і чіткий.

Отак несподівано знайшовся дуже важливий свідок. Євген подякував Михайлові і попрощався з ним.

На годиннику – 20.05. Напевне, Бухов досі на роботі.

Цієї ночі Тополюка розбудив черговий по гуртожитку о 5.45.

Квапливо одягався і розмірковував, що трапилось. Капітан вибіг на ганок. Біля під’їзду стояв їхній «га-зик». За кермом сидів сержант Петро Черняк, заспаний, з рудою щетиною на щоках. Видно, не мав і хвильки поголитися. Євген плюхнувся на переднє сидіння, й відразу «газик» рушив.

– Що там? Де?

– В дубовому гаю на проспекті Миру знайшли мертвого хлопця, – відповів Петро і провів долонею по обличчю, ніби умивався, вибачливо додав: – Пізно ліг, готуюся до сесії.

(Він заочно навчався на юридичному факультеті Харківського університету).

Звістка розбурхала Євгена й прогнала рештки сну. В голові зароїлася безліч запитань…

– І який з себе хлопець?

– Я його не бачив, бо сидів у машині коло рації, – невдоволено відповів Петро. Сержантові завжди кортіло побувати на місці події, але нечасто випадала така нагода.

«Газик» мчав безлюдним о цій порі проспектом Леніна.

Тополюк поринув у роздуми, проте ненадовго: за кільканадцять хвилин вони повернули на подвір’я, оточене трьома будинками. Євгенові будинки знайомі – тут жили Біронський, Апостолов і Шейченко. Стояв «уазик», в якому виїздила оперативна група на вбивства, і зелений «Москвич» Бухова. Черняк припаркувався коло них. На подвір’ї кілька чоловік робили ранкову гімнастику, а за трансформаторною будкою товклися мешканці з бідончиками – брали молоко.

– Де наші? – звернувся капітан до сержанта.

– Там, – Петро махнув рукою у напрямку гаю. – Ідіть цією стежкою. Вона виведе.

На стежці Тополюк зустрівся з літньою жінкою в синьому спортивному костюмі, йшла повільно, наче сновида, нічого не бачачи, – очі порожні, мов заморожені.

Невдовзі ліворуч показався розлогий і плаский горб, а з-за нього видно було голови людей. Свої: слідчий прокуратури Бухов, начальник відділення міліції полковник Польовий, прокурор Носаківський, кінолог Власен-ко, експерти… Тополюкового начальника відділення майора Ковбича не було – у відпустці. Значить, біля горба… Сліпучо й безгучно, ніби далекі вибухи, перебігали фотоспалахи, чулося сухе клацання апаратів.

Не розмовляли, чути було лиш короткі накази. Тополюк кивнув товаришам – привітався і спинився коло Бухова. Розшуковий пес Факел крутнув хвостом – упізнав його. Власенко витирав обличчя великою хустинкою. Отже… Не зволікай, Євгене, поглянь на труп…

Він лежав за два кроки від жовтої брили черепашнику, на правому боці, спиною до Євгена, з трохи підігнутими ногами в кедах, лівою рукою прикриваючи коротко стрижену русяву голову. Сині, майже нові джинси, сорочка з коричневими смугами. І одяг, і фігура здалися Євгенові знайомими. У нього поволі стискалося серце…

Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.

– Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, – пошепки сказав Денис. – Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…

– Хто він?

– Не впізнаєш?

Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика втрата. Він ще сподівався на чудо. Було тоскно, охоплювало гірке почуття безсилля. Експерти робили свою справу. А ген над верхівками дерев виднілися останні поверхи будинку № 24, де в двадцятій квартирі… Його перевернули горілиць. Біронський Ігор. На лівій скроні темний згусток крові. Хто ж його вбив і за що? І чому опинився в гаю коло горба? Заманили? Прийшов на зустріч? Вчора похорон – і знову смерть…

Тополюк пильно стежив за роботою експерта Голосова. Ось він нахилився і витяг з-під паска джинсів коричневого зошита, пінцетом вийняв з трави жовтий металевий диск. Золотий імперіал! Це вже щось означало! І в Шейченка, і в Біронського були монети, і обидва мертві. А якщо їх має також Апостолов?…

– Тут багато неглибоких круглих ямок, – мовив Голосов. – Свіжі.

Євген подивився собі під ноги: поруч з лівим черевиком – ямка. Присів, розглядаючи її, помацав пальцями. Справді свіжа, діаметром з металевий карбованець. Невже?!.

– Очевидно, слід палиці, – сказав Денис. – Часом не наш недосяжний і таємничий Кривий?

– Можливо, – Тополюк не був упевнений.

Кривий зіпхнув Шейченка з підвіконня, а тут зовсім інший «почерк» убивства. Перше – не позбавлене вигадки, друге – звичайне: удар по голові. Далебі, Ігор не сидів на підвіконні, як Віталій. Євген помітив: Голо-сов підняв якийсь папірець, обережно розгорнув – аркуш, помережений синіми літерами. Цікаво, який «врожай» зберуть експерти?

– Іване Петровичу, – звернувся Бухов до Голосова, – візьміть ямку на спектральний аналіз на предмет гуми.

– Хм, ви вважаєте?… – експерт звів голову й уважно зиркнув на слідчого.

Голосов здогадався, що мав на увазі Бухов, бо досліджував чорну смугу на сорочці Шейченка. Він перевірив кишені джинсів: кілька срібних монет і три ключі на брелоці.

Поміж дерев замиготіли дві білі постаті й синя сорочка- санітари з ношами і сержант Черняк. Поклали Біронського, накрили простирадлом. Молодець, Петро, прийшов з ними: показав дорогу і допоміг нести. Забрали, й наче тут ніхто не лежав і нічого не трапилося, тільки прим’ята трава… Присутні пожвавішали, почали голосніше розмовляти. І так завжди: смерть пригнічувала навіть людей, які не раз стикалися з нею.

Євгенові здалося, брила старого черепашнику ніби трохи зсунута вбік і нещільно притулена до схилу пагорба. Раніше вона справляла враження важкого, непорушного каменя. Євген ступив до черепашнику, прискіпливо обдивився його. Праворуч, вздовж по краю, – бліда смужка трави, мов паростки бараболі в льосі.

Постривай! Це ж її!… Він встромив пальці в глибоку виямку й потяг на себе брилу. Вона на диво легко піддалася, й під нею зачорнів продовгуватий отвір. Євгену хтось гаряче задихав у потилицю. Озирнувся – Бухов. Підійшли Носаківський, Польовий, експерти, кінолог Власенко.