Чтение онлайн

– Сумніваюсь, – неголосно відповів Денис. – R і рейдери… Напевне за тим щось криється. Чи знищені знаки на їхніх партах, у решті під’їздів?

Дісталися майданчика п’ятого поверху. Тихо. Слідчий тільки підніс руку до дзвінка квартири № 45 – і відчинилися двері, мовби за ними стежили у вічко. В коридорі стояла медсестра Лашко, заплакана, зодягнута в чорні спідницю і блузку.

– Заходьте. Я вас бачила з балкона, – мовила тремтячим, уривчастим голосом.

Вони мовчки привіталися з нею.

– Як почувається Віра Михайлівна? – запитав слідчий.

– Тримається… на ліках. Я попередила її про ваш прихід.

– Спасибі, Людмило Гнатівно, – подякував їй Бухов.

– Ще хтось є у квартирі? – поцікавився Тополюк.

– Співробітниця Віри Михайлівни – Марія Тарасівна, – Лашко сумно дивилася на них, склавши руки на грудях. – Приходили вчителі, учні зі школи…

Вони ступили до вітальні несміливо, наче у чомусь завинили. Небіжчика не було, але Євген підсвідомо відчував його присутність. На дивані, на якому лежала біла прим’ята подушка, сиділо дві жінки. Євген відразу здогадався, хто з них Шейченко: по очах, переповнених відчаєм і невимовною тугою, по губах, зсудомлених скорботою, і мовби неживих руках, що покоїлись у пелені чорної сукні. Та й уся її постать ніби здрібніла, ніби мати прагла стати маленькою.

– Товариші з прокуратури й міліції, – відрекомендувала їх Лашко. – Я вам казала про них, Віро Михайлівно.

Шейченко змученими очима поглянула на них, ворухнула сухими губами. Євген оглянув вітальню: сервант, трюмо, завішене чорною хустиною, зупинений настільний годинник, шафа, стіл і стільці, телевізор… Ліворуч, за сірими лляними портьєрами, вигаптуваними соковитими квітами, біліли двері до сусідньої кімнати. О, велике фото: батько, мати і посередині син – Віталик, у матросці, очі широко розплющені від подиву. Йому років сім – вісім.

– Віро Михайлівно, вибачте, але нам необхідно побалакати з вами, – прохально звернувся до Шейченко Бухов, теж безпомилково визначивши матір Віталія. – Така у нас робота.

– Я розумію, – ледь чутно сказала вона. – Ви сідайте.

Бухов явно не наважувався розпочати розмову. Усім було нелегко. Не скоро в цій хаті розвіється смуток, та і чи взагалі розвіється.

Поволі, слово за словом, обережно, не викликаючи у Шейченко ніякої підозри, Бухов і Тополюк розпитали її про друзів і товаришів сина, куди він ходив, з ким зустрічався, як вчився і поводився, чи не здибала вона кривого на ногу з ціпком хлопця, високого, чорнявого; скільки давала грошей Віталію, чи не було у нього недоброзичливців.

Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.

– Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? – запитав слідчий.

– Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…

– А він не залишив записки?

– Записки? – Шейченко важко глянула на Дениса. – Якої? І навіщо йому писати? Кому?

– Ви подивіться, пошукайте, це дуже важливо.

– Я… я не заходила в його кімнату. Мені… мені там усе… – у неї засіпались губи. – Нехай вам Людмила… Людо, покажи.

Лашко неохоче звелася, ступила до дверей за сірими лляними портьєрами. Кімнату освітлювало призахідне сонце. Вона точнісінько така, як у Бірона і Апостола, і схожа обстановка: односпальне ліжко з дерев’яними бильцями, над ним килимок, поруч однотумбовий стіл з купою касет, поруч маленький столик з магнітофоном. На стіні книжкова полиця, де теж касети, пошарпані закордонні журнали, зверху – спортивні кубки, навколо вирізки джазових і рокових кумирів, золоті, срібні й бронзові медалі на стрічках за призові місця у змаганнях, під ліжком гантелі, на бильцях двох стільців штани, сорочки, легкі куртки…

На столі й на полиці серед журналів і касет не було ні листів, ні телеграм, ні листівок. Лашко вийняла одну шухляду. У ній підручники і зошити. Слідчий і капітан переглянули їх.

– Віталій грав на гітарі? – запитав Тополюк Людмилу.

– Погано: умів лише брати акорди ритму.

Людмила дістала другу шухляду. Теж підручники, зошити, самовчитель гри на гітарі. У третій, останній шухляді поламані касети, коричневі куделі порваної вузької плівки, деталі до магнітофона, клапті порізаних сторінок із журналів. Слідчий почав перебирати той мотлох і серед нього знайшов синій блокнот з алфавітом. На його першій сторінці буква R, пронизана ламаною блискавкою, далі – слова «Марго», «Варвар», «Мофа», «Їжак», «Крас», «Кулька», «Колба» і проти них номери телефонів, назви вулиць, номери будинків, квартир. Євген багатозначно перезирнувся з Денисом.

Тополюк виклав із шухляди на стіл увесь непотріб. Дно застелене старою газетою, й більше нічого вартого уваги. За виробленою звичкою Євген підняв ріжок газети подивитися, чи під нею чогось нема, і вражено закляк. Не лише він, а й слідчий і Лашко теж круглими очима втупились в шухляду! І було чого: під газетою лежали купюри вартістю сто і п’ятдесят карбованців! Оце знахідка!

– Господи, скільки грошей! – злякано прошепотіла Лашко. – Чиї вони? Невже Віталія?

Слідчий пішов у вітальню.

З’явилася Віра Михайлівна, за нею її співробітниця і Денис. Тужливий погляд телефоністки наткнувся на шухляду, й нараз мати вклякла на місці. У Марії Тарасівни витяглося лице…

– Чиї це гроші? – злякано запитала Шейченко сполотнілими губами, ну достоту як нещодавно Людмила. – Чого в шухляді?

– Вони були тут, – відповіла медсестра. – А хіба ви?…

– Тут? У Віталієвому столі? – недовірливо запитала.

– В столі, – підтвердив слідчий. – І ви не знаєте, звідки взялися? Хто їх сюди поклав?

– Я… я вперше бачу… – І знеможено сіла на ліжко. – Боже, ще якісь гроші… Віталик ніколи мені про них… Де він їх узяв?

– Коли ви купили йому магнітофон? – звернувся Тополюк до Шейченко.

– Не купляла, нема за що. Дав йому пограти Аркадій.

– Апостолов сам вам казав?

– І він, і Віталик.

Вони вже не питали її, чи бачила в сина коштовності. Обережно, щоб не знищити можливі відбитки пальців на купюрах, перелічили гроші. Рівно п’ять тисяч карбованців. Шейченко нетямущими очима дивилася на них, а Марія Тарасівна і Лашко підозріло поглядали на неї.

Написавши відповідні протоколи, вони вилучили гроші і синій блокнот з адресами і номерами телефонів.

У машині Бухов сказав:

– Хм, несподіваний поворот у справі. Завтра зустрінемось з учнями 10 «в» класу. З директоркою домовлено.

– Цікаво, що від них почуємо про Шейченка? Стривай треба заглянути у під’їзди…

Євген увійшов у під’їзд будинку № 24, де жив Біронський, глянув на стіну: на місці знака – сіра пляма штукатурки. У під’їзді будинку № 26, де жив Алостолов, те ж саме.