Чтение онлайн

Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших і найвірнійших прихильників нової цариці, вона богато завдячувала йому і політичні пляни мусіли до певної міри стримувати ся перед такими зідносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину підняти руку на сього свого вірного приятеля. При кінці 1763 року донесено їй з Київа, що між українською старшиною збирають підписи на прошеннє до цариці, аби гетьманство зіставлено в роді Розумовського, особливо вірнім царству росийському, а для прикладу вказувало ся іа Хмельницького, як він по собі передав булаву синови. На Українї оповідали, що всю сю справу пустив Теплов—намовив Розумовського, аби призвів старшину до сього прошення, а потім против нього цілу сю історію обернув. Розумовський заохочував старшину до підписування сього прошення, і на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє се навіть не було подане цариці, бо генеральна старшина побояла ся підписати: підписали тільки полковники, і тому справу залишено. Але цариця взяла се за привід покінчити з гетьманством. До того наспіла ще під той час ота записка Теплова, про непорядки українські. Дуже можливо, що правительство самопоручило йому скласти таку записку, як пізнійше теж зроблено було і при скасованню Запорожа. В Тепловській записці зібрано було великий матеріал про всякі старшинські непорядки і зловжитки, а заразом доводило ся що Українці такі ж „Россіяне" як і Великороси, тільки через недбальство київських князїв відокремили ся, і їх без церемонії можна назад в усім обєднати з Великоросами.

Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далї бачити його на гетьманстві і радить йому, аби сам тікав від біди і зрік ся гетьманства—попросив його увільнити. Розумовському одначе сього зовсім не хотіло ся і він відтягав ся. Тоді цариця погрозила йому бідою—що як сам не піде, то таки булаву від нього відберуть, а попаде ще і в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав цариці прощенне, що просить увільнити його „від такого тяжкого і небезпечного уряду", а за те благає ласки до своєї „многолюдної сїмї". Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано маніфест до „малоросийського народу" про увільненнє Резумовського від гетьманства, і вже про вибір нового гетьмана нїчого не споминало ся, тільки цариця згадувала, що вона задумує якісь переміни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегію, а її президентом і генерал-губернатором Малої Росії призначає Графа Румяниева. Розумовському за його покірність дано незвичайну пенсію, по 60 тис. рублів річно, і величезні маєтности, що були призначені на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость Се подало Одвірок тоїж церкви, з написом про збудованнє її Гонтою. надїю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть і їм при скасованню гетьманського правлїння роздані будуть на власність так звані рангові маєтности—призначені на їх уряди, як дані були Розумовському гетьманські. Тому вони не дуже споминали про вибір нового гетьмана (так завважає автор Історії Русов) — тільки їх надії не справдили ся. А Розумовський жив потім довго, те цілих сорок літ після сього. Хоч сам по собі гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти—бо се продовжило б українську автономію.

Нова малоросийська колегія мала складатися з чотирох членів українських і чотирох великоросийських, а при тім президент і прокурор з Великоросиян. Засїдати їм веєено в суміш по старшинству, а не так як було за цариці Анни, що Великороси сиділи по праву руку, а Українці по лїву— бо се „утверждало вь Малороссіанахь развратное мнЬніе, по коему постановляють себя народомь оть здешнего совсемті отличньiмь." Ціла одначе та колегія не багато значила, зроблечо її тільки для форми, а властивим правителем був Румянцев і йому цариця поручила сповняти свою программу: вести Україну до повного скасовання українських порядків і заміни Їх законами і порядками росийськими.

В своїй інструкції цариця вказувала на ріжні сторони українського житя, на котрі Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможність і привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосередні доходи. Показували ся ріжні неприємні правительству прикмети українського устрою, і особливо—що повного закріпощення селян на Українї не було, а селяне могли переходити від одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпіти на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбільше ж уважати веліла на українську „внутрішню ненависть" против великоросийського народу, особливо серед старшини— наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довірє і прихильність до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала вести дїло так, щоб народови представляти користь від нових порядків—що вони визволяють нарід від кривд старшинських та панських і під московським правліннем йому буде краще як під гетьманським.

Стара се була політика— підіймати нарід на старшину, та трудно було народови показати користь від нових порядків, коли між ними мало бути й скасованнє останків селянської свободи, які ще зістали ся на Українї, признаннє за старшиною дворянських прав росийських і пересадженнє на Україну московських порядків з Їх лютим кріпацтвом і повною безправністю народньою. „Генеральна перепись" України, вчинена Румянцевим, зістала ся важним джерелом для пізнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великі маєтности на Українї, став дивити ся на селянські справи очима українського пана і нїякої полекші нївід нього ні від иньших великоруських начальників українське селянство не мало. Навпаки, всї ті кріпацькі порядки, які старшина досі помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавій помочи росийських властей), тепер поширено, скріплено і припечатано властю правительства і царським законам, і становище українського селянства дуже погіршило ся під новими росийськими порядками і правлїннєм росийських начальників, вихованих в кріпацьких порядках Московщини.

Лекше було Румянцеву сповняти накази цариці в справі стеження за старшиною та всякою „внутрішнею ненавистею", або як пізнїйше се називало ся—українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навіть самій цариці приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрібно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комісію уложенія в 1767 р., коли цариця наказала з усїх сторін, а в тім і з України вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню „уложенія" — нових законів для Росії. При тім уся українська людність—не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні—всї заявляли бажання, щоб вернено Україні її давні права і порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, і таке иньше. Се луже гнівало Румянцева. Він і сам і через розісланих на місця офіцерів силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей „уміркованих"; навіть цензурував і касував інструкції, де такі автономні жадання виявляли ся найбільш сильно, і віддавав під суд тих, що найбільш проявили себе такими жаданнами. В ніжинськім полку тутешнє „шляхецтво" (старшина) вибрало депутатом „уміркованого" чоловіка (Селецького на імя) і він не схотїв прийняти інструкції, написаній в автономнім напрямі, з відновленнєм гетьманства і українських порядків. Тоді старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев віддав під воєнний суд усіх, що складали наказ і скидали Селецького, а суд засудив не більше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфірмації кару зменьшено—на восьмимісячну вязницю.

Не вважаючи на всї такі заходи і суворі кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всіх наказах провело сю лїнїю—жаданнє української автономії. Вважало хвилю рішучою і за обовязок собі ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв і кари всесильного намістника. Правда, з проекту нового уложенія нічого не вийшло і сї вибори в комісію уложенія і дані їй накази зістали ся тільки незвичайно виразнимим проявом тодїшнїх бажань і змагань Українців, а заразом характеристичним малюнком відносин українських під правлїннєм нового намістника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сї прояви українських настроїв і бажань ніж її намісник. На гнївні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство" вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сї погляди старих часів" — що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском прави тельственної політики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помила ся справді.

Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідшині. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763—4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено губернію Слобідську на взірець иньших росийських губерній, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщині—та й виступали далеко слабше нїж там.

Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.

Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів правительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всїй охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга те більша—се суперечки за землї. Вже „лїнїя" — ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільпости" — землї запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнів Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр.

Ся „Нова Сербія", як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околиці новозбудованої тоді кріпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії", якії названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за цариці Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусідні части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернії в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.

Правда, Запороже в останніх десятилітях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Січи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всякехозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотіло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Украінї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада—хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Січею часів Гордієнка!