«Ілюстрована Історія України»
Шрифт:
Всі сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпє і годило ся йому приборкипі й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну.
З другого боку. Запорожці—як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській губернії, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Січ. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело діло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсім неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи — відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом генерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землі як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерією, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Січи більше не має бути, Запорожці мусять піддати ся, покинути Січу й розійти ся, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозців; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит січовий стали іх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожці послухали і піддали ся Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козків". Широко оповідали ся причини такого несподіваного вчинку, і тут дуже цікаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Загіорожцї, ухиляючи ся від господарського і семейногожитя, затримують в дикім стані свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торіовлі, з другого боку — що Запорожці останніми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хліборобської людности.
Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидці прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але огорожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсох ся від старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сіінїй жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім.
Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде— Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде. Ой піди ж ти до столиці прохати цариці, Чи не вступить царство землі по перші границі?" Чи не верне степи й поля, всі к. чейноди наші? „Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами, Оддай же нам наші землі з темними лугами!" „Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала, Ой щоб твої луги й землі назад повертала! Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала, Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" Текла річка із-під саду та й упала в кручі— Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи. Текла річка невеличка, заросла лозами— Заплакав же Піін кошовий дрібними сльозами. „Ой великніі спіт, цариця, і всім ти владаєш, А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш. Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш" Та летить крячок та на той бочок та.іетячи кряче— Та усе військо запорожське та на Кальниша п;іаче. Та летить крячок та на той бочок—де взяв ся шуліка! — Ой не буде в Січи города отнині й до віка!З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше. Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.
Коли про се довідали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертати ся, анї Турки не хотіли Їх видавати
Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні, А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари— А вже ж славні Запорожці пяти показали: „Ой ходімо, братя, Турчина просити, Чи не дасть нам землі віка дожити" Пішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали— Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони, Тільки покидали золотую зброю та вороні коні. Ой пустили ся наші Запорожці через море дубами. Ой як оглянуть ся до славної Січи—умивають ся сльозами. Прийшли до Турка та й вклонили ся низько: „Ой дай же нам землю тай коло границі близько". „Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити, Коли ж все будете, славні Запорожцї, мині зміну (зраду) робити!" „Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити, Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!" „Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий). Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!"Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю.
Иньші звернули ся до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Банатї, над долішньою Тисою, і в 1785 р. вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди — не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті позволено заложити кіш на гірлі Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сиділи великоросийські виселенці козаки-Некрасовцї, котрих Запорозці відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся, — в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани і землі між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давній сїчовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.
Задунайська Січ держала ся до р. 1828. Жило ся під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн:
Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю: Що не знали, кому поклониться—та которому царю. Ой поклонили ся турецькому— під ним добре жити, А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію.
Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий явив ся перед царем і заявив, що піддасть ся йому. З своїм полком потім брав участь в війні, а після війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо" жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань.
Але ся зрада Гладкого стягнула велику біду на тих Запорожцїв, що зістали ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало військо, знищило кіш і розселило Задунайців по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозцї Гладкого.
114. Кінець Гетьманщини
Скасувавши Запорозьку Сїч, правительство взяло ся до Гетьманців. В осени 1780 року указом царським обявлено, що в Гетьманшинї буде заведена така сама губерська управа, як і в Росії. Вже перед тим, при сформованню губернії Новоросийської, а потім Азовської, примежовано до них сусїднїй полк Полтавський і части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина мала перемінити ся в росийські губернії, і Румянцеву поручено було розробити плян сеї реформи. На другий рік скасовано малоросийську колєроздїлено на три намісництва: Київське, Чернигівське і Новгород-сїверське, визначено туди намістників і заведено суди і палати на росийський взірець: на місце військового суду палати уголовні і гражданські; в кождій губериїї на місце дотеперішнїх судів гродських і земських суди уїздні; на місце скарбу військового—казьонні палати; для справ міських—губерські магістрати, і т. й. Колегію малоросийську і військовий суд зіставлено на якийсь час тільки для докінчення не покінчених справ; полкові канцелярії зіставлено для воєнних справ полку, до реформи полкової; так само ріжні уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатів, мали ще чекати указів в справі „розбору дворянських прав" української старшини.
Дальшими роспорядженнями тільки доповнено сю перебудову українського устрою на московський лад. В 1783 р. скасовано козацьку службу і козацькі полки: перемінено їх на полки карабінерські, як перед тим слобідські перемінено на гусарські. Полковників увільнено від служби, надавши їм чин брігадирськиЯ, иньшій старшині лишено її на волю—служити в нових регулярних полках або увільнити ся від служби; козаки зістали ся як осібний стан воєннослужебного свобідного селянства, з котрого комплектували ся отсї нові полки. Все иньше селянство прирівняно до селянства московського. Уже перед тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобідного переходу селян, вважаючи його шкідливим для їх добробуту—мовляв від тих переходів вони не можуть жити заможно і господарно, тому на будуче заборонено переходити від одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сям указом пани покористували ся на те, аби скріпити і збільшити свою власть над селянами, а селяне занепокоєні сими заходами коло останнього закріпошення, саме ше більше почали переходити й тікати від своїх панів. Тоді указом 1783 р., заводячи нові податки на Українї, вже зовсім заборонено селянам виходити з того місця, де кого застала ревизія—аби в казьонних податках не було замішання. Сим закінчило ся закріпощеннє українського селянства і підведено його під „загальні державні постанови" — під ті закони, на які спирало ся гірке тодшнє кріпацтво в землях московських.