Чтение онлайн

Того ж самого року зрівняно міста українські з містами московськими, а старшину українську з дворянством московським Вказано, які чин;і і служби козацькі дають права дворянські, і так відділено різко старшину від козацтва служебного як осібну верству. Нарештї давнє скасованнє автономії церковної закінчено 1786 року відібраннем маетностей монастирських і владичих; монастирям визначені були штати: скільки має бути монахів і на них призначено було платню з скарбу державного (казни), а маєтности відібрано в казну.

Українське громадянство мовчки прийняло се скасованнє до решти старого устрою. Де-котрі сторони нової реформи—як признаннє прав дворянських, остаточне закріпощеннє селян, могли навіть подобати ся старшині; иньші жадібно чекали при сім касованню нових нагород і надань для всїх послушних і вірних, та силкували ся пролізти на перші місця в новім устрою, до великих чинів і богатого „жалованія". І панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потїшаючи ся достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками кріпацька праця. А й зітхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службової карьєри у нового правительства, у нового начальства. І так справді, як сподівала ся колись цариця Катерина, пропадали у нього давні змагання до вільности, до політичних прав серед заходів коло „чинів та жалованія", Тільки нарія український не мав себе чим потішити в кріпацькій неволі своїй. Правительство з новими порядками обіцяло йому свободу від кривд старшинських, від „малих тиранів" — поміщиків, а наділі сї нові порядки зміцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панів над мужиком, з котрої вже не було йому нї виходу нї просвітку. І своє розчарованнє і зневіру в нові порядки нарід вилив у славній піснї про світову неправду.

Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII в. українські порядки на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, великі зміни робили ся також і на Правоберажу та в Західній Україні, творячи нові обставини і нові підстави українського житя. Падала Польща—саме тільки встигла придавити останні рухи народні на Правобережу і до решти ослабити національне житє заведеннєм унїї в західній Україні,—як прийшов несподїваний кінець державному житю самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, і даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук і відновити наново.

Не на користь вийшли Полякам їх великі придбання в землях українських і литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилили саму Польщу, вона ослабла і стала здобичею сусїднїх сильнїйших, міцнїйше організованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє, поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і саму королівську власть, відобрала всї засоби від правительства, аби воно, зміцнившися, не хотіло покоротити шляхетські вільности і свободи. Держава польська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцної оргайїзації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не про державу, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже часто брали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справами Польщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.

Вже Хмельнищина задала Польщі такий сильний удар, їдо від нього вона не здужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не її правителі, а заграничні правительства. Вони не дають перевести в Польщі ніяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мішають ся при кождій нагодї в її внутрішні справи, підіймають через магнатів-запроданцїв повстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть. А при тім все від часу до часу виникають ріжні проекти про те, щоб зовсім розібрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу, — як то ми вже бачили за часів Хмельницького.

По смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зєднавши ся з своїми одномишленниками й Польщі, ввела свої війська, посадила на королівстві польськім свого приятеля Станїслава-Августа Понятовского, і хотїла під його іменем кермувати по своєму польськими справами Головний привід до того давала справа православної віри в Польщі, котру росийське правительство держало нїби в своїй опіцї, а духовні православні до його помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське правительство хогїло визволити ся від росийських впливів і думало скористати для того, що Росія з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрія, не хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росія хотїла взяти під свою вдасть Крим і Молдаву і домагала ся, щоб Туреччина признала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотїла на се пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща надіялась скористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот дав тому всьому пруський король: він задумав собі скористати з такої замотакини і з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія собі забрали б пограничні землі польські. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цілу під своїми впливами. Але як Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй стороні. Пішли переговори про се і нарешті прийшло до такої угоди, що Росія справді зрікла ся своїх претенсій на Молдаву (Крим одначе Туреччина мусїла признати незалежним і в 1783 р. його без усякої війни прилучено до Росії, за згодою Австрії). Замість Молдави Росія взяла собі від Польщі пограничні землі Білоруські, Австрія Галичину, Прусія— землі коло Балтийського моря. Так стала ся умова між ними з серпнї 1772 р., і вислані війська без війни позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське, настрашені, або й закуплені, мусїли згодити ся на сї утрати й відступити ті землі, Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Волзьке, сусідні части Подільського і Волинського воєводства і Холмської землі. Посилала ся при тім на те, що сї землі —колишнє княз. Галицько-волинське, їло було підвластне королям угорським. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього Прута (Покутє), цісарева, а ще більше син її Иосиф II захотіли прилучити до того й сусідню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім Семигороді, Иосиф побачив, що для Австрії дуже важно взяти собі північну Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, і рішив забрати Ті від Туреччини. 1774 року австрийське військо перейшло молдавську границю та зайняло Чернівці, Серет, Сучаву—теперішню Буковину.

І тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що сч країна колись належала до Галичини. Дійсно, в XIII в. бачимо місця на середнїм Прутї, так само як і на середнім Дністрі в залежности від Галицького князівства—се так зване Понизє; потім воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половинї XIV в. організувало ся осібне князівство чи воєводство Молдавське, то воєводи молдавські загорнули згодом під свою власть і землі між Серетом і Диїстром, так зване Покутє і землю Шипинську. Пізнійше засї землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба між Польщею і Молдавою (гл. 49), аж вони розмежували ся: польська границя стала по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Днїстром і Серетом—теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими, аж до 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена українським селянством, шо сиділо на землях воєводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмірно не великі і тому сюди напливала людність з Галичини. Ся північна, українська Буковина творила округ Чернівецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський, переважно румунський, і так як нова Галичина під австрийською властю була зліплена з земель українських і польських, так і нова Буковина мала характер українсько-румунський: північна українська, полуднева румунська.

Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити Австрії північно-західню частину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за свої густі ліси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім, 1786 р. прилучено її до Галиччини, і так при Галичинї вона зіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.

В Польщі по страшнім ударі 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити порядки. Були то спасенні для Польщі заміри, тільки прийшли занадто пізно. Сусїди не хотіли того. Особливо росийське правительство гнївало ся, що Поляки беруть ся заводити нові порядки без його згоди. Але воно було зайняте на полуднї— Кримом, потім Туреччиною, що почала в 1787 році нову війну, розжалена тим, що Росія загорнула собі Крим. Польська партия реформи рахувала на союз з Прусією і спочуте Австрії й надїяла ся обійти ся без Росії. Але помилила ся. Тільки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщі нова конституція, а вже при кінці того року Росія щасливо закінчила турецьку війну, що закріпила за нею володїннє Кримом та всїм північним берегом Чорного моря, і тепер своє військо посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодї магнати противні реформі підняли повстаннє—зробили так звану торговицьку конфедерацію і віддали ся під опіку Росії. Росийське військо зайняло Варшаву. Скликали новий сонм і той під натиском Росії скасував конституцію 1791 р. та вернув старі порядки. Прусія вирікла ся Польщі та пристала до Росії. При сїй оказії зайняла знову землї на західній границі, а Росія взяла Київщину, Поділе, значну частину Волини, Білоруські землї—по лїнїю проведену від курляндської границі на границю австрийську.

Сойм покірно підписав відступленнє Росії сих земель. Так як колись, двіста лїт перед тим, на люблинськім соймі польські правителі шафували українськими землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потім українських панів силоміць присягати Польщі,—так прийшло ся тепер Полякам. Але і ся—вже зовсім обкроєна Польща не пожила довго. Против короля і правительства, за їх податливість, підняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати ся захоплених земель і визволяти ся з опіки Росії й Прусії. Одначе росийське і пруське військо погромило повстанців, Москалї взяли Варшаву і Вильно. Польщі зроблено кінець.

Росія забрала решту земель білоруських і українських, які ще зісталися за Польщею (крім Холмщини і Підляща), иньші краї розібрали Австрія і Прусія. Потім в останнє передїлили ще польські землї в 1815 роцї і так уставив ся нинійшій подїл, між Росією, Австрією й Прусією. Білоруські землї спинили ся під Росією, українські зістали ся поділені між Росією й Австрією, польські між Росією, Австрією й Прусією.

Так ото з кінцем XVIII в. українські землі опинили ся під властю двох великих, сильних держав—Росії й Австрії,—держав міцно сцентралїзованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною властю. з великим начальством урядничим, з міцною поліцією й військом, а без усякого майже громадського самопорядкування. Всяка полїтична окремішність наших земель була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсім, або зведено до найменьших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елементи українські, бо на грунтї народнім зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанстао, та неучене і темне сільське духовенство. Даремно пішли всі великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України.