Чтение онлайн

У двері постукали. Це стало для Людмили несподіванкою - вона сама у чужому кабінеті, та й господар десь поруч, чому стукають. Автоматично сказала: "Зайдіть!" і побачила незнайомця у костюмі та при краватці. Так само автоматом відзначила: хоча до костюмів та краваток чоловік звик, смаку в одязі йому зовсім бракує. Ну не вміє він добирати краватку до сорочки, сорочку - до костюма, та й сам костюм... як би сказати... аж надто модний. Її донька подібний одяг визначає простим словом "кічуха". Так одягаються відносно молоді чиновники, заступники мерів провінційних міст.

Або відносно молоді голови сільських рад.

Або відставники.

Або працівники міліції. Менти.

– Добрий ранок, - чоловік підійшов до неї, простягнув руку, вона механічно тицьнула йому свою правицю, незнайомець ледь труснув її і розчепив пальці.
– Вибачте, я не знаю, як вас звати та по-батькові, лікар, як не дивно, теж.

Дійсно. Людмила раптом пригадала, що не назвала лікареві імені, більше того - не спитала, як звуть лікаря. Дивного немає нічого.

– Людмила Петрівна... Мабуть, просто Людмила.

– Бойчук. Роман, - він витягнув з кишені посвідчення.
– Майор міліції. Карний розшук, заступник начальника.

– Навіть наше рідне районне управління, - Людмила повернула Бойчукові документ.
– Щось трапилося?

– Знаєте, я не хотів викликати вас до себе в кабінет. Казенна обстановка, до того ж ви не скоїли жодного злочину, навіть не причетні ні до чого кримінального, - після невеличкої паузи виправився: - В усякому разі, я сподіваюся на це.

– Пробачте, як розшифрувати ваше оце "сподіваюся"?

– Кожна людина в наш непростий час, Людмило Петрівно, рано чи пізно порушує закон. Одні знають це і коять свідомі злочини. Інші просто не можуть інакше вирішити свої виробничі проблеми, адже закони не досконалі, це вам каже їх слуга, цілий майор, - він посміхнувся.
– Ви ж знаєте цю серію анекдотів про майора? Нещасні ми люди, чомусь найбільш популярне серед народних мудреців звання. В армії ще прапорщики та єфрейтори страждають...

– Вибачте, Романе... не знаю як...

– Нічого, ви просто Людмила, я просто Роман.

– Гаразд. Вибачте, я страшенно втомилася і хочу додому. Щось трапилося крім вашого відкриття, що я - потенційний злочинець?

– Дещо сталося. Тут теж не зручно говорити, може, спустимося в кафе? Тут є одне поруч, вип`ємо кави і поговоримо. Я ж кажу - розмова наша неофіційна і знайомство після неї може дуже просто припинитися. У мене є деяка інформація для вас, - знову коротка пауза.
– Це стосується нічної пригоди з вашою донькою.

Кави мабуть таки справді треба випити. Оксана все одно спить, до неї Людмила поїде хіба вдень.

Кафе виявилося стандартним закладом із стандартним євроремонтом і не менш стандартним асортиментом. Крім кави майор Бойчук замовив їй тістечко "дубочок", Людмила відмовлялася, та офіцер міліції наполіг. Кава виявилася несмачною, з пересмажених зернят, а тістечко - несвіжим.

– Я мусив з вами зустрітися, аби попередити про одну досить важливу річ, - Бойчук сьорбнув кави, додав ще цукру, і говорив далі, старанно розмішуючи ложечкою напій: - Справа в тому, що збив вашу доньку не звичайний собі нічний водій.

– Невже народний артист чи депутат парламенту?

– Аби ж так. Олег Рибалка, ви його навряд чи знаєте.

– Справді, ім`я мені ні про що не говорить. До речі, ви в курсі, що моя донька сама кинулася під машину?

– Звичайно. Ми навіть випустили пана Рибалку, хоча по факту злочину могли завести кримінальну справу.

– Злочину?
– ні, цю каву пити просто неможливо, у них на роботі автомат кращу варить. Людмила відсунула чашку.
– Якого злочину?

– Аби було встановлено, що Олег Рибалка збив вашу доньку навмисне, були б усі підстави порушити кримінальну справу. Навіть більше скажу, - Бойчук знову сьорбнув зі своєї чашки, вдоволено кивнув сам до себе, зробив ще один ковток.
– Якби ваша донька потрапила під його колеса ненавмисне, ми б все одно порушили кримінальну справу. Він вів машину у нетверезому стані. Випив за кермом, розумієте?

– Скільки ж він узяв на груди?

– Не має значення. Знаєте, як кажуть на Кавказі? Не так важливо, згриз ти зубочок часнику чи цілу головку - тхне однаково. За кермом пити взагалі не можна, і будь-яка експертиза довела б наявність алкоголю в крові пана Рибалки. Тобто, ми могли його посадити. Якби ваша донька не прийшла до тями і не заявила, що кинулася під машину сама... Були на то, скажемо так, свої причини.

– Давайте скажемо так, - погодилася Людмила.
– Давайте.

– Отже, типовий нещасний випадок. Боже збав, вашу доньку, Оксану, здається, ніхто ні в чому не звинувачує. Вона доросла дівчинка, свої родинні проблеми ви вирішите самі... Чоловік у вас є?

– Це має значення для нашої розмови?

– Зовсім ні, - Бойчук одним ковтком допив рештки своєї кави.
– Може, ще?

Дев`ята ранку. Дзенькнув дзвіночок, до зали квапливо зайшли двоє чоловіків, з вигляду - службовці середньої руки, коротко про щось перемовилися і голосно замовили в барі два по сто та склянку лимонаду. Махом випивши горілку, по-братньому поділилися соком і так само квапливо пішли. Людмила давно вже не бачила таких сцен. Її колишній чоловік останній рік їхнього спільного життя майже кожен ранок починав з подібного "лікування", хіба горілку тримав спочатку в холодильнику, а коли Людмила почала боротися з ним і виливати алкоголь у раковину, ничкував десь по квартирі. Вона не бачила, як чоловік це робив і вирішила, що вишукувати по кутках пляшки нижче її гідності. Вона просто знала, коли він виходив на кухню "підлікованим". Він був старшим на шість років, на той час йому стукнув тридцятник, він поміняв власну трикімнатну, в якій вони жили, на двокімнатну, різницю вклав у власний бізнес, яким просто марив, а коли цей бізнес накрився після загальної фінансової кризи і чоловік насилу знайшов роботу, де платили значно менше, аніж на тій, яку він залишив, зупинити алкогольне падіння ставало з кожним днем усе важче. Спочатку Людмила ставилася з розумінням, потім почала класти до себе в ліжко малу тоді Оксану, а чоловікові стелити на дивані.

Вона народила в сімнадцять, відразу після школи. Батько її дитини тоді саме відгуляв армію, прийшов увесь із себе козирний десантник, і вона завагітніла саме другого серпня, просто у Гідропарку, на день повітрянодесантних військ. Тоді вона кохала, їй не здавалося - таке було справді. Коханий не відмовився від дитини, бучного весілля не було з різних причин, просто посиділи з батьками, кількома подругами та друзями. Від бабусі він успадкував квартиру в центрі, просто на Тарасівській, у своїх батьків був єдиною дитиною. Чого ще бажати вчорашній школярці? Спочатку жилося весело, дитина та родинні обов’язки не заважали вчитися, освіта давалася на диво легко, економіка для неї ніколи не була складною наукою. Людмила звикла святкувати день десантника, їй навіть подобався сильний красивий чоловік у тільнику на голе тіло та береті, хвацько збитому набакир. Вона не вгледіла моменту, коли все перегоріло, коли почала жити під одним дахом та спати в одному ліжку з чоловіком швидше за звичкою, аніж зберігаючи колишні почуття. Коли він запив остаточно й безповоротно, вони розійшлися. Тихо, мирно, наче так і повинно бути... Хто знає, може й повинно... Квартиру розміняли, і якійсь час вона з донькою тіснилася в однокімнатній. Підвернулася робота, тепер кімнат дві. Колишній чоловік, за відомостями від його батьків, мотнув кудись у Португалію, уже третій у заробітчанах. "Ти повинна була його підтримати". Свекруха й досі бурчить. Гаразд, але ж хтось мусив підтримати і її. Це чомусь мало кого обходило...

– Ви щось згадали?

– Ой, вибачте... Ні, дякую, кави більше не хочу. Так, думаю над вашими словами. Про злочин.

Майор Бойчук вдоволено посміхнувся.

– Отже, мати-одиначка. Розумію, всякі родинні проблеми неповних сімей, важкий вік, усе таке інше... Не хочу приховувати, ми дуже зацікавлені в тому, аби отримати привід для порушення проти цього Рибалки кримінальної справи, - він нахилився ближче до неї через столик.
– Його треба посадити, розумієте? Він бандит, самий натуральний бандюган.