Чтение онлайн

Так, вона справді захотіла просто подивитися на Олега Рибалку.

Поблукавши хвилин двадцять між джинсами, дублянками, телевізорами, білизною, каструлями, сковорідками, килимами, чобітьми, черевиками, дитячими іграшками - Покемонами і Телепузиками, светрами, унітазами, шпалерами, готовими дверима, гіпсовими статуетками "під античність", настінними годинниками, рукавичками, новомодними швабрами, панчохами, картузами, кранами-змішувачами, пральним порошком та іншими потрібними кожній людині речами Людмила зрозуміла, що не знає, де шукати Олега Рибалку. Не підеш же в бюро оголошень і не попросиш оголосити, перекрикуючи музику, що начальника охорони розшукує така собі жінка на прізвище Сошенко!

Яка, до речі, сьогодні явно загальмована. Бо просте рішення чомусь прийшло не відразу, а тільки після того. Як у натовпі Людмила побачила чоловіка у форменому вбранні з нашивкою "Служба охорони" на рукаві. Проштовхавшись вперед, Людмила легенько смикнула охоронця за рукав.

Він виявився зовсім молодим хлопцем. На підборідді були помітні свіжі сліди порізів, наслідків невдалого гоління.

– Проблеми?
– у голосі відчувалася байдужість, хлопець ледь загикувався.

– Я... мені потрібен ваш начальник... ну, охорони..., - від його погляду Людмилі стало ніяково.

– Для чого?

– Особиста справа, - поступово до жінки поверталася впевненість.
– Моя і його, - додала для чогось.

Охоронець, подумавши якусь хвилинку, ще раз зміряв її поглядом з голови до ніг, відчепив від пояса рацію, сповнений почуттям власної гідності підніс її до вуха.

– Це пост номер вісім. Тут шефом цікавляться... Не знаю... Жінка, каже - особиста справа... Ясно... Хер його..., - знову погляд, тепер уже явно оцінюючий.
– Ясно. Ясно. Все, відбій, - він вимкнув рацію.
– Знаєте, куди йти?

– Аби знала - не питалася б.

– Ага... Значить, так, - він витягнув руку з рацією вперед.
– Отам бачите павільйон з червоним дахом, де кахлями торгують? За ним буде такий будиночок одноповерховий. На дверях написано "Адміністрація". Там спитаєте, - і зовсім несподівано втратив до Людмили всякий інтерес, повернувся і поважно, перевальцем, перевальцем пішов далі виконувати свої службові обов`язки.

Людмила Сошенко поправила на плечі шлейку сумочки, щільніше запахнула комір - мороз кусався, і рушила за вказаним напрямом. Обігнувши невеличкий павільйон, вона справді побачила нещодавно, судячи з усього, капітально відремонтовану одноповерхову споруду, повернула дверну ручку, потягнула на себе двері і зайшла в середину.

Понеділок на багатьох київських базарах зазвичай вважався вихідним днем, улітку так працював і "Універсум", та перед Новим роком ринок працював щоденно. Правда, в понеділок продавців і покупців було майже в половину менше і шеф не приїздив на роботу. Олег теж не мусив конче стовбичити цілоденно на робочому місці і плювати в стелю. Якщо на ввіреній йому території утримувався звичний порядок, Рибалка дотримувався доволі вільного графіку. Трубку постійно тримав увімкненою, тож в будь-який момент його могли викликати в разі виникнення якоїсь справді критичної ситуації. Але саме сьогодні було бажання тупо сидіти вдома. Хотілося діяти, не важливо, як і для чого. Просто діяти.

Вдома він зняв із себе весь одяг, в якому сидів у камері, навіть труси, і запхав у пральну машину. Хатня робітниця, жінка років сорока восьми, отримує десять баксів за прихід і молиться на них, як на ікону: зять покинув доньку з дитиною і розчинився, за її висловом, у біосфері, чоловік періодично запивав, їй самій платили, як вона казала, через раз, донька не працювала взагалі, сиділа з дитиною і отримувала матдопомогу - таку називають "порцією горобця", тому зелений папірець був доречним завжди. Жінка працювала старанно, вона прийде завтра вдень, усе випере і почистить пальто. Олег хвилин сорок кивнув у гарячий ванні, потім поспав годинки зо дві, а коли прокинувся, відчув дивну легкість. Вчорашню нічну пригоду, відпочивши, міг сприймати навіть з певною дещицею гумору, особливо спробу Ромчика Бойчука закрити його серйозна й надовго.

І, звичайно ж, сержант Григорян. Чудова натура для художника-реаліста. Який шукає типажі для написання картин з життя українського колгоспу. Треба буде потішити мужиків, на фоні сержанта Григоряна герой анекдотів сержант Петренко явно відпочиває.

Коли йому повідомило, що проривається якась невідома жінка, про можливість появи на обрії Алки згадав, коли вже дав дозвіл пропустити незнайомку до себе. Для охоронців Алка теж була "якоюсь бабою", а приймати її тут і відбивати істеричні атаки йому не хотілося. Особливо - сьогодні. Але в двері маленької кімнатки, яку пишно іменували кабінетом або офісом зайшла зовсім незнайома йому жінка.

– Заходьте. Слухаю вас.

Він підвівся: шатен, коротка стрижка. Джинси. Сірий светр під горло, кавового кольору піджак, погляд міліцейський - ким би він тепер не був, хоч естрадним співаком, ментовський погляд назавжди став його особливою прикметою, як, скажімо, родимка на сідниці чи протез замість вказівного пальця. Людмила після вранішньої розмови готова була побачити горилоподібного бугая з поголеною,, у хвилястих складках потилицею, з ротом, повним фікс. Правда, печатка на середньому пальця правиці таки блиснула, але на цьому все, жодних інших цацок, навіть золотого ланцюга на шиї не видно. Хоча вони тепер не в моді, а потім - "нашийник" цілком міг бути під светром. Так нічого, доволі приємна зовнішність. Дивно, але саме невідповідність Рибалки її уяві вибила жінку з колії, вона вже готова була вибачитись і гідно піти геть, натомість - відступати нема куди, позаду Москва!– випалила:

– Я мама Оксани, - чомусь додала: - Сошенко Оксани. От...

– Прекрасно. Я її знаю?

– Вчора вночі... На дорозі...

– Так, - Олег знову сів, сперся ліктями на стіл.
– Присядьте. Вас звуть...

– Людмила.

– А... ?

– Просто Людмила, - до неї знову, вкотре за сьогоднішній день, повернулася впевненість, вона сіла стілець із зручною спинкою.
– Вас, я знаю, звуть Олегом. Прізвище знаю, навіть, - пауза, - прізвисько. По-батькові, на жаль...

– Не обов`язково. Ви збирали про мене інформацію навмисне?

– Я взагалі не думала, що прийду сюди. І саме сьогодні, і взагалі... Мені про вас вранці розповів такий Бойчук. Майор міліції.

– Ага. Ясно. Навряд чи він нахвалював мене.

– Правда. Портрет виявився настільки мало симпатичним, що я вирішила переконатися в цьому особисто.

– Ви завжди так робите?

– Майже.

Вони посміхнулися майже одночасно.

– І якої ви тепер про мене думки?

– Поки що не знаю. Але наша міліція завжди щось перебільшує.

– Гаразд. Чим можу допомогти? Вона дійсно кинулася під мою машину, і я...

– Не треба, - Людмила застережливо підняла руку.
– Подробиць я ще не знаю, Оксані поки погано і спілкуватися з нею неможливо. Головне вона встигла сказати: винна в усьому сама. Я..., - знову пауза, - я прийшла, мабуть, подякувати вам. Фактично ви мою доньку врятували.

– Пусте.

– Не зовсім. Через неї... її дурість у вас неприємності... Майор переконував мене написати заяву...

– А, - Олег махнув рукою.
– Неприємності такого роду в мене досить давно і зовсім не через вашу доньку. Дякую, до речі, за попередження, буду ще обережнішим. Обережності, як я встиг переконатися, не існує меж.