Чтение онлайн

– Закрили тему, Людмило Петрівно. З Карасем попрощаєтеся на місці... А може... Денисе, ти як? Може хай нам відпрацює свою провину, дамо шанс спокутувати, накладемо штраф? Чого, працівник справний, жінка з донькою в заручниках, гарантія. На рівному місці через чиюсь дурість аж троє рабів. Головне - скаржитися не побіжать, нема кому, перші сядуть. Знайдеться за що.

– Спочатку я порахую гроші, - Савицький одягнув куртку.
– Вже початок дванадцятої, часу нема, набридло все це.

Спочатку з квартири вивели Рибалку, потім - Людмилу. Здавалося, цілий будинок ніби вимер. Нікого не хвилювало, що відбувається довкола. Нікого не зустріли ані в ліфті, ані на сходовому майданчику, ані біля під`їзду. Проходячи повз комірчину вахтера, Рибалка не стримався, знову подивився на неї. Його порух головою не лишився поза увагою: двоє бійців швидко витягли з "вахтерки" труп забитого товариша і, не особливо ховаючись, запхали його в багажник однієї з машин, що вишикувалися в рядок неподалік від будинку біля бровки. Олега посадили в "сітроен", біля водія, Жигун примостився позаду з одним бійцем, він періодично підморгував Олегові. Інші з Людмилою вкупі набилися в "черокі".

Вузенька вуличка ніколи не знала асфальту, практично освітлювалася лише снопами світла з фар обох машин. Довкола стояла тиша, не світилося жодне з вікон.

– Куди ти нас завів, Сусанін? Тут люди давно не живуть, - Жигун не квапився виходити з машини в темряву.

– По-перше, живуть, але не в лютому. Не всюди опалення є. По-друге, ідеальне місце для переховування грошей. Ніхто їх тут шукати просто не наважиться, - пояснив Рибалка.

– Сам придумав?

– Люда у нас по фінансах, я все інше. Може, придурасто, зате по-моєму.

– Тут тебе прихайдокати, Карась - ніхто ж не найде до весни, - Жигун говорив не впевнено, швидше мислив уголос.
– Гаразд, куди тепер?

– Всі кагалом підемо?

– Всі кагалом. І бабенцію прихопимо, я не довіряю тобі.

– Може, боїшся?

– Чиє б мукало... Слухай, ну для чого ти в усе це заліз? Розумієш, порядок такий. Не повинні ви жити, ну не маєте на це після всього права. Хочеш секрет скажу?

– Між нами ще лишилися секрети?

– А то! Тебе десь тут прикопаємо, бабу заберемо, дочекаємося, поки доця її вилізе з нори, трошки потягнемо - і нещасний випадок. І винен в цьому ти. Аби не вліз, усе б порядком у нас було.

– Раз мене гоношить зібралися по-любе, я ж могу гроші і не віддавати....

– Не можеш. Чи забув - пацани тільки облизуються, для них з такими зрілими бабиськами працювати миле діло. Улюблене, я сказав би. У мене взагалі багато підібралося подібних фахівців. Дипломи ось введу для них, свої власні. Пожалієш Людку свою, будеш справжнім мужиком, аби поважали?

Відповіді не було: Рибалка вийшов з машини, хряснувши дверцятами, за ним вийшли інші. Морозець опівночі кусався сильно, від його зубів люди вже встигли відвикнути, почулося хекання і тупцяння на місці.

– Он той будинок. Тільки тепер так: в кого мобілка є, наберіть номер, я продиктую. А то наша людина в незнайомих шмаляти почне, така в нас домовленість. А ви, козли, жінкою прикриватися будете.

Савицький простягнув Олегові свою трубку.

– Конспіратор ти. За почерком впізнаю твої заморочки.

– Підсвіти краще.

Темряву кволо порушив вогник запальнички. Піднісши трубку просто до очей, Рибалка набрав номер, почув гудки, потім озвалися:

– Алло.

– Не змерзли там?

– Нарешті. Ну?

– Приїхали, вже всі тут.

Відбій. З короткої розмови ніхто нічого не зрозумів, та й не призначалася вона для загального розуміння. Спокійно, поки не почалися дурацькі запитання, Рибалка повернув мобілку директорові "Універсуму". Розправивши плечі, голосно гукнув:

– Людо, йди сюди! Е, братва, пустіть до мене жінку, останні хвилини живу за вашими годинниками!

Людмила стояла неподалік, її ніхто не стримував, світла дублянка семафорила в темряві, Олег пішов їй назустріч, їхні руки зустрілися.

А потім Олег Рибалка торкнувся губами її холодного вуха, прошепотів: "Падай"– і, обхопивши жінку руками, завалив її на землю, накриваючи своїм тілом.

Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:

– Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!

Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.

– Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!

Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.

– Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!

– Якого хріна!
– це спромігся вигукнути Савицький.

– Золотого та твердого!
– почулося у відповідь.
– Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!

І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі:

– Обережно! Там десь моя мама з Олегом!

– Граємо у війну?
– перепитав для певності невидимий в холодній темряві чоловік.
– Ну, пацани, ваше рішення?

На промерзлу землю зі стуком посипалася зброя. Олег обережно підняв голову - тепер уже можна, адвокат виконав його прохання, передзвонив, кому треба, коротко обмалював ситуацію, пояснив, де робити засідку і куди Карась поведе все кодло.

– Холодно, - поскаржилася знизу Людмила.

– Нічого, ще момент - і досить валятися, - вже голосно, набравши в легені морозяного повітря: - Ну як там, Паша?

– Ніштяк, Карась! З ментами домовлено, оце чорне дерево в нас приймуть, там на кожного мусить сотня подвигів бути записана.

– Ну і...

Це мусило статися. Так завжди трапляється, коли на ейфорії перемоги забуваєш про обережність. Темна постать метнулася до Олега, темряву різонув спалах та грім пострілу, вогнем обпекло груди.

Олег Рибалка вкотре за цей довгий день заточився і впав на спину. Просто біля Людмили.

Жіночий крик підхопив дівочий. Озброєна постать вже занурювалася далі в темряву, інші полонені теж почали ворушитися, та спробу бунту хутко присікли. Хтось кинувся навздогін, знову взяв слово автомат - і почулося протяжне "а-а-а-а-а-а-а-а-а!" смертельно пораненого вправним мисливцем живого створіння.

Над Олегом уже схилилися, відштовхуючи одна одну, Людмила з Оксаною, стаючи колінками на холодний грунт. Охоронці "Універсуму", саме той кістяк, підібраний свого часу Рибалкою, крутили полоненим руки і відводили вбік. Віталій Добрянський, котрий теж зажадав бути присутнім на фінальному шоу, тепер розгублено дивився на нерухоме тіло ще чотири години тому незнайомої йому людини.

– Хто?

– Жигун... с-сука, - почулося десь збоку, обличчя того, хто говорив, як і всіх інших бійців, закривала чорна маска.
– Це ж треба...